Євро-2012: замість трону труна
Ще півроку тому я зі страхом чекав на початок головного, континентального, футбольного змагання, бо розцінював його як вдалий подарунок нинішній владі. Для авторитарних режимів спортивні успіхи та проведення масштабних турнірів завжди перетворювалося на вдалу спробу легітимізації права на керування країною у форматі “обмеженої демократії”. Український феномен полягає у тому, що вірогідний піар на спорті має всі шанси перетворитися у похоронний марш.
Перемоги російських футбольних клубів в Кубку УЄФА, успіх національної збірної на попередньому Чемпіонаті Європи вміло подавалися як результати політики Путіна та його команди. Закручення гайок призвело до ефективного використання ресурсів країни, сфокусування зусиль на досягненні конкретних цілей. Як підсумок - російський спорт зазнав небувалого відродження у кращих радянських традиціях. А тут ще отримали право на проведення зимових Олімпійських ігор 2014 року та Чемпіонат світу з футболу 2018-го.
Сусідні білоруси не мають таких захмарних досягнень, проте Лукашенко теж вміло використовує існуючі можливості. Країна отримала право на проведення Чемпіонату світу з хокею 2014-го року. Для цих потреб вже відбудовано шикарну “Мінськ-Арену”.
Але між Україною та її сусідами є суттєва різниця. Класична відповідь на запитання “навіщо нам потрібно Євро” звучить приблизно так: по-перше, це промоція країни серед іноземців, які ще не один раз повернуться в якості туристів; по-друге, додатковий розвиток інфраструктури, необхідної для проведення турніру. Команда Януковича отримала насправді унікальний шанс значно перетворити країну за чужий рахунок. Зношення промислових, транспортних, комунікаційних та інших потужностей рано чи пізно призведе до колапсу. Оскільки Євро-2012 давало привід та часткове повернення витрат за рахунок притоку туристів (наприклад, ПАР витратила близько 32 млрд євро на підготовку до футбольного Чемпіонату світу, а заробили, за різними оцінками, від 7,6 до 21,2 млрд євро), в керівництва були всі шанси вийти переможцями при поганій грі. Продовження
Спеціально для "Українського тижня"