Навчитися відповідати за своє минуле
Вже традиційно напередодні 9 травня відновилися мої дискусії з друзями щодо “великої перемоги”, “подвигу радянського народу”, месіанської ролі СРСР в очищенні планети від фашизму та інших штампів пропагандистської машини Кремля. У цих дискусіях найгіршою є не щира впевненість людей в антиісторичній концепції, а їхня неспроможність об'єктивно і чесно дивитися у своє минуле.
Я не збираюся вкотре розповідати про «миротворчий характер» діяльності червоноармійців в Європі та на Далекому Сході (пограбування, вбивства, зґвалтування), про початок Другої світової війни, спільні паради із нацистами та свідоме ігнорування попереджень розвідників щодо вірогідного нападу Німеччини та її союзників на СРСР. Не бачу сенсу розповідати про настрої та очікування людей після війни, про сподівання побачити лібералізацію сталінського режиму, про репресії проти радянських полонених та цілих народів.
Завдяки розвалу тоталітарного режиму відкрилися архіви, написані монографії, захищені дисертації, тому чорні сторінки історії Радянського Союзу стали відомі всім бажаючим. Вже не треба, як в тридцяті роки минулого століття, переконувати світову спільноту в існуванні Голодомору, репресіях проти віруючих, функціонуванні однієї з найжорстокіших каральних машин світу.
Саме у доступі до інформації полягає докорінна відмінність сучасного суспільства. Цілком зрозуміло, що за часів Сталіна рядові радянські громадяни не могли знати повного змісту пакту Ріббентропа-Молотова, могли не здогадуватися про жорстке винищення неугодних режиму людей.
Відсутність доступу до правдивої інформації вводила в оману громадян і змушувала їх приймати часто помилкові рішення. Одним із таких невдалих вчинків можна вважати прагнення захистити саме радянську тоталітарну державу, а не боротися із комуністичним поневолювачем. І вже невідомо, як би себе повели наші діди та прадіди, маючи в своєму розпорядженні ці факти.
Сьогодні ми отримали суттєву перевагу і здобуток - доступ до усіх сторінок нашого неоднозначного минулого. За логікою речей, українці за часи незалежності повинні були б переосмислити власну історію, зруйнувати шкідливі міфи та дати правдиву відповідь на найгостріші запитання. Зробивши ревізію минулого, нам би вдалося винести певні уроки для розбудови якісно іншого майбутнього.
Натомість, двадцять років ми тішили себе казками про святість радянського солдата, про вдячність звільнених від фашизму народів і країн, про велику трагедію, джерелом якої є виключно нацистський режим Німеччини.
Сьогодні ми любимо гордо розповідати, як наші діди тріумфально дійшли до Берліну. Проте розум блокує будь-яку спробу поставити собі чесне запитання: чи не був мій дід серед тих, хто ґвалтував німкень і грабував мирних мешканців? Як! Це ж блюзнірство над доброю пам'яттю “визволителів”. Саме тому я дуже радію, що мого прадіда демобілізували у 1943 році через численні важкі поранення і йому не довелося брати участі у спільному злочині.
Також ми досі боїмося осмислити, заради кого і заради чого воювали наші предки. Нам не вистачає сміливості, в першу чергу перед самим собою, визнати: у моїй родині були люди, що воювали і працювали на благо людиноненависницького режиму, заради зміцнення держави, яка гнітила мою батьківщину та рідну землю інших народів.
Нам соромно визнати, що ми не є нащадками шляхетних героїв-визволителів, а наші родичі були, у кращому випадку, гарматним м'ясом і опорою для зміцнення тоталітарного режиму. Хоча ще соромніше повинно бути внукам та правнукам працівників НКВС, які “боролися” зі зрадниками та “мотивували” простих солдат краще чинити опір німецьким військам.
Нам набагато комфортніше не звертати уваги на нові архівні документи, які проливають світло на ту добу, проте писати у блогах, соціальних мережах слова подяки за нібито даровану свободу, та чіпляти куди тільки можна георгіївські стрічки.
Звісно, можна далі сакралізувати усіх учасників бойових дій лише за те, що вони були на війні. Звісно, можна далі глоріфікувати Червону Армію за “звільнення Європи від фашизму”, “відсіч загарбникам”, а також ірраціональними аргументами пояснювати доцільність всіх її злодіянь. Але таким чином ми обдурюємо самих себе. Ми звикаємо виправдовувати свої злочини чужими, дуже спрощено ділити дійсність на добро (“свої”) та зло (“чужі”).
Ця хибна морально-етична система координат викривляє об'єктивний погляд на всю нашу історію, на те, як тяжка спадщина передається із покоління в покоління. Ми навіть не помічаємо, що вже називаємо героями учасників Афганської війни, бо вони несли незрозумілий “інтернаціональний обов’язок”. Можна дозволити собі повністю не орієнтуватися у тих подіях, але давати однозначну і “правильну” відповідь. Отже, моральний компроміс з історією заради душевного спокою з кожним разом набуватиме все більш дивних форм: почнемо шукати геройство в окупації, мародерстві, вбивствах та інших ницих вчинках.
Внаслідок таких викривлень, наша мораль зводиться до слів одного із засновників НСДАП Артура Дрекслера: “Історію пишуть переможці”. Тож не варто обурюватися огидному сьогоденню і безперспективному майбутньому.
Спеціально для Інфопорну