- юра. - петя.
по самій події я нічого не буду писати, бо це було нецікаво. зібралося дуже-ДУЖЕ багато людей, вони заходили й виходили безперервно впродовж години і в залі, де власне відбувалася зустріч, дихати було практично нічим, скло впрівало моментально, піт котився бурхливими потоками з усіх, у т.ч. з павленського, який був затиснутий юрбою з усіх боків.
оце, власне, і є найліпше враження, бо це найживіша подія всієї зустрічі - всі пріли і мліли. переважна більшість казала "ну нах, навіть не суньтеся туди" і йшла собі десь зависати. я думаю інакше - хто пройшов музей лесі українки, тому такі невеликі незручності видаються забавкою.
якщо ви хочете взнати, про що він говорив, просто знайдіть запис на громадському (напевне ж виклали) або почитайте будь-яке його інтерв`ю. про систему, несвободу і тюрму повсякденності.
пєтя і простітутка
оксана
але все це фігня порівняно з тим, яка телефонна розмова сталася в мене сьогодні ввечері. десь така:
"алло, привет. знаешь, через 15 минут, как ты уехала, привели сюда этого твоего, ну, павленко. ага. ну да, вроде как познакомились. ну типа. "- юра. - петя". ага, хыхых... ну да, они тут потусили, а потом поехали к какому-то адольфычу. ага, ну пока".
не збрешу і скажу щиру правду: виїжджаючи, я відчула інтуїтивно, що нічьо ще не відгуділо - і хоть бери і розвертайся. може не інтуїтивно, а логічно, зважаючи на місця і їхнє наповнення. не знаю. але до ранку мотів утрачєнний возможностєй ув виді жаби мене буде отяянно підчавлювати.
