метафора
- я не можу сьогодні. може піди в кіно з кимось іншим?
- да, ніби я йду з тобою в кіно для того, щоб подивитися фільм.
це робить мене впевненішою (у будь чому, у собі, а хоч би й у завтрашньому дні - банально, так?). залежність настрою лише міцнішає щодня, це як канат, на якому я вишу під куполом цирку - канат того роду, який не треба і не можна розривати. висіти на ньому трохи некошерно - звідси нема куди дітися, деколи підводить вестибулярка, деколи натирає зап'ястя, яким я тримаюся - але так чи інакше рипатися вже пізно. якщо канат розірвати, я впаду.
і кожен раз, коли я відчуваю наближення розриву (хай навіть надумане), мені здається, що падіння вже незворотнє, і стає млосно, і на думку приходить
...но зато я так стремительно падаю вверх..
і я справді падаю, бо втрачаю точку опори.
канат робить мене залежною від каната. бо раніше я могла спокійно жити без нього, але тепер здається, ніби він був завжди, і якщо він зникне, то огризок мотузки на зап'ясті залишиться, гірко нагадуюючи мені про падіння.
я подумала, що це робить мене сильнішою, але потім поправилась - це робить мене слабшою. якшо нормальне функціонування мого організму неможливе без присутності (хай навіть не просторової) десь в радіусі моєї реальності іншого організму (теплого і сонного і смішного зранку), то що говорити про силу. просто любити - значить відмовитися від сили.
коли я передчуваю падіння мені стає страшно-страшно, хочеться просто впасти на землю і врости в неї корінням, аби вже пошвидше, і ридати, або дивитися в небо і молитися про дощ, але не рухатися, немов величезне м'язисте столітнє дерево з цупкою коричневою корою, яку вже, здається, ніщо не ранить, під неосяжним і милосердним засліплююче блакитним небом.
залишається лише сподіватися, що на тому кінці канату стоїть хтось сильніший за мене, який зможе стримати мене від падіння.
і тепер все стає на свої місця.
значить на тому кінці має стояти хтось, хто від сили відмовитись не може.
тому у мене на руках величезні болючі синці.
- да, ніби я йду з тобою в кіно для того, щоб подивитися фільм.
це робить мене впевненішою (у будь чому, у собі, а хоч би й у завтрашньому дні - банально, так?). залежність настрою лише міцнішає щодня, це як канат, на якому я вишу під куполом цирку - канат того роду, який не треба і не можна розривати. висіти на ньому трохи некошерно - звідси нема куди дітися, деколи підводить вестибулярка, деколи натирає зап'ястя, яким я тримаюся - але так чи інакше рипатися вже пізно. якщо канат розірвати, я впаду.
і кожен раз, коли я відчуваю наближення розриву (хай навіть надумане), мені здається, що падіння вже незворотнє, і стає млосно, і на думку приходить
...но зато я так стремительно падаю вверх..
і я справді падаю, бо втрачаю точку опори.
канат робить мене залежною від каната. бо раніше я могла спокійно жити без нього, але тепер здається, ніби він був завжди, і якщо він зникне, то огризок мотузки на зап'ясті залишиться, гірко нагадуюючи мені про падіння.
я подумала, що це робить мене сильнішою, але потім поправилась - це робить мене слабшою. якшо нормальне функціонування мого організму неможливе без присутності (хай навіть не просторової) десь в радіусі моєї реальності іншого організму (теплого і сонного і смішного зранку), то що говорити про силу. просто любити - значить відмовитися від сили.
коли я передчуваю падіння мені стає страшно-страшно, хочеться просто впасти на землю і врости в неї корінням, аби вже пошвидше, і ридати, або дивитися в небо і молитися про дощ, але не рухатися, немов величезне м'язисте столітнє дерево з цупкою коричневою корою, яку вже, здається, ніщо не ранить, під неосяжним і милосердним засліплююче блакитним небом.
залишається лише сподіватися, що на тому кінці канату стоїть хтось сильніший за мене, який зможе стримати мене від падіння.
і тепер все стає на свої місця.
значить на тому кінці має стояти хтось, хто від сили відмовитись не може.
тому у мене на руках величезні болючі синці.