П'єса Чєхова в інтерпретації Носова
В моєму житті дуже мало констант. Знаєте, такої собі хрестоматійної бабусі, що чекає на тебе виглядаючи з вікна, доки десь в теплі доходить гречана каша зі шкварками та грибами, а на столі викладено найкращій в світі натюрморт з "бичого серця" та жовтих помідорів-сливок (бо з "больше всєх цвєтов ми любім по-мі-до-о-ори!"). Або такого собі старого бойового товариша, який радо відчинить тобі двері о будь-якій годині ранку та замкне навколо втомлених конвульсуючих пліч міцні обійми. Чи подругу, до якої завжди можна прийти переночувати, коли "усі казли". А все тому, що всі ті, "що червоною ниткою проходять скрізь моє життя" рухаються такими самими дивними траэкторіямі що і я.
За тиждень я буду вдома. Машина зупиниться перед темно зеленими дверима, мати буде сперечатися хто нестиме чемодан, з вікна першого поверху визирне привітатись жіночка яка якимось дивом так і не стала моєю вчителькою фізики. Кілька аборигенів з тих, що пам'ятають мене "ооось такою" посміхнуться і запитають, чи я на довго. Той самий запах, той самий четвертий поверх... На ліжку складені забуті в лютому речі. Заходжу на кухню випити води і довго дивлюся в вікно. Мати вже трохи обідрала (на голубці) виноградне листя, що приховує звичний з дитинства пейзаж - дорогу через сад до Університетських корпусів.
Але навіть того вже немає, бо мабуть чи пан Скопенко, чи може Бабушкін, а може хто інший занадто багато читав Носова в дитинстві і тепер з вікна моєї кухні бачити повалені яблуні, а скоро там виросте Місто Сонця...
І навіть трохи смішно, як мати, та такий мій кремезний сусід-ядерщік сидять ввечері на цій кухні та пишуть статті в місцеві газети під псевдонімами Ломоносов та Ковалєвська, бо щось мені підказує - проти волшебной палочкі, яку вже достав Нєзнайка, ніякі статті не допоможуть і що "город будєт", але вже "саду нє цвєсть"... Хоча? Бо ж аборигенів, які пам'ятають мене "ооось такою" вже майже не лишилось, а ті яблуні ще б довго могли.
За тиждень я буду вдома. Машина зупиниться перед темно зеленими дверима, мати буде сперечатися хто нестиме чемодан, з вікна першого поверху визирне привітатись жіночка яка якимось дивом так і не стала моєю вчителькою фізики. Кілька аборигенів з тих, що пам'ятають мене "ооось такою" посміхнуться і запитають, чи я на довго. Той самий запах, той самий четвертий поверх... На ліжку складені забуті в лютому речі. Заходжу на кухню випити води і довго дивлюся в вікно. Мати вже трохи обідрала (на голубці) виноградне листя, що приховує звичний з дитинства пейзаж - дорогу через сад до Університетських корпусів.
Але навіть того вже немає, бо мабуть чи пан Скопенко, чи може Бабушкін, а може хто інший занадто багато читав Носова в дитинстві і тепер з вікна моєї кухні бачити повалені яблуні, а скоро там виросте Місто Сонця...
І навіть трохи смішно, як мати, та такий мій кремезний сусід-ядерщік сидять ввечері на цій кухні та пишуть статті в місцеві газети під псевдонімами Ломоносов та Ковалєвська, бо щось мені підказує - проти волшебной палочкі, яку вже достав Нєзнайка, ніякі статті не допоможуть і що "город будєт", але вже "саду нє цвєсть"... Хоча? Бо ж аборигенів, які пам'ятають мене "ооось такою" вже майже не лишилось, а ті яблуні ще б довго могли.