Моя дитяча Україна
Моя Україна почалася з діда, маминого батька. Він єдиний з п'яти людей що мешкали в одній квартирі до всіх і завжди звертався українською (крім кота, бо вважав що воно ж турецька ангора, нащадок яничарів, та ще й назване Едічка, на честь Лімонова, то української, напевне, не зрозуміє) і це, мабуть, відповідало мовній ситуації в місті на той час.
Для мене він був якоюсь хрестоматійною постаттю - селянській син, що став професором географії, говорив п'ятьма слов'янськими та ще й німецькою, сидить собі з стаканом чаю в картатому узбецькому халаті і розповідає про Тянь Шань, Урал та про свою улюблену Канівську практику. Коли в після-радянські роки всі сусіди завели собі шмат землі "під кабачки" як він сварив "крокодилів", шо витоптували город та викопували картоплю з десятка кущів, що він садив радше для того щоб посадити, ніж щоб щоь зібрати, як радів, коли приносив до дому "нашої" малини.Найкраща похвала - "козарлюга", я була малечею, а коли не хотіла їсти гречку - злиднею, бо гречка тож сама наша їжа.
На якийсь ювілей йому подарували "Енеїду" - ілюстроване видання великого формату. Гарна така книга в червоному "супері" з побажаннями "хоч куди козакові, Михайлу Іллічеві". Це була перша книга українською, яку я сама взяла з полиці і прочитала. Так, з перших слів української літератури вона, ця література, почалась і для мене. "Еней був парубок моторний..." - ці строфи закарбувалися мені в пам'яті так само як і всі ти сороміцькі жарти, лайка, наїдки та трунки.
Це й було для мене Україною - дідусь, що кликав мене Гандзею, та далекі гори, десь там, куди їздять пити мінеральні води, де часто говорять вже зовсім незрозуміло, де корови самі повертаються до дому з полонини де до батьків ще й досі подекуди звертаються на ви і вони, ті батьки, мабуть розповідають дітям страшні казки про песиголовців, що мені інколи читала мати. Далека романтична країна, що її столицею таємничим чином є Київ, в якому я живу, але ж на те дідо й географ, щоб в цьому була якась правда?
Для мене він був якоюсь хрестоматійною постаттю - селянській син, що став професором географії, говорив п'ятьма слов'янськими та ще й німецькою, сидить собі з стаканом чаю в картатому узбецькому халаті і розповідає про Тянь Шань, Урал та про свою улюблену Канівську практику. Коли в після-радянські роки всі сусіди завели собі шмат землі "під кабачки" як він сварив "крокодилів", шо витоптували город та викопували картоплю з десятка кущів, що він садив радше для того щоб посадити, ніж щоб щоь зібрати, як радів, коли приносив до дому "нашої" малини.Найкраща похвала - "козарлюга", я була малечею, а коли не хотіла їсти гречку - злиднею, бо гречка тож сама наша їжа.
На якийсь ювілей йому подарували "Енеїду" - ілюстроване видання великого формату. Гарна така книга в червоному "супері" з побажаннями "хоч куди козакові, Михайлу Іллічеві". Це була перша книга українською, яку я сама взяла з полиці і прочитала. Так, з перших слів української літератури вона, ця література, почалась і для мене. "Еней був парубок моторний..." - ці строфи закарбувалися мені в пам'яті так само як і всі ти сороміцькі жарти, лайка, наїдки та трунки.
Це й було для мене Україною - дідусь, що кликав мене Гандзею, та далекі гори, десь там, куди їздять пити мінеральні води, де часто говорять вже зовсім незрозуміло, де корови самі повертаються до дому з полонини де до батьків ще й досі подекуди звертаються на ви і вони, ті батьки, мабуть розповідають дітям страшні казки про песиголовців, що мені інколи читала мати. Далека романтична країна, що її столицею таємничим чином є Київ, в якому я живу, але ж на те дідо й географ, щоб в цьому була якась правда?