збирачі сиваської солі
Цю друзу кристалів рожевої сиваської солі я придбав у малолітніх шукачів пригод всього лиш за десять гривень.
Віддав би й п'ятдесят, якби попросили. Натомість подарував дітям ідею. Хлопці побачили туристів, що вийшли на берег Сивашу поблизу Приозерного, і вирішили "постріляти" цигарок. Цигарками, на щастя, їх ніхто не пригостив, а я запропонував роздобути сувенірів для наших гостей, адже прогулятись по соляним полям, занурюючись по коліно в грязюку, ніхто б не наважився.
За якихось п'ятнадцять хвилин пацани стали багатіями.
Але назвати ці гроші "легкими" язик не повернеться.
У хлопця нестерпно печуть ноги. Соляна ропа, тобто насичений розчин солі, проникає у найменшу ранку чи тріщину на ногах.
Ходити по соляній кірці, провалюючись у місиво із перегнилих водоростей - заняття не із приємних.
Донедавна тут існував завод по виробництву солі. У спеціальних басейнах вода висихала під палючим сонцем, а пласти солі "косили" комбайнами.
Сіль, хоч і не очищена від домішок, і зараз кристалізується у дерев'яних чеках, але завод знищений вщент.
Розповідають, що ініціатора-активіста відновлення виробництва солі якось знайшли втопленим у Сиваші.
Все буде Донбас.
Специфічний рожевий колір сиваської води зумовлений наявністю в ній мікроводорості Dunaliella salina, що продукує каротиноїди.
Саме цей колір, як і можливість доторкнутись до кристалів, вабить сюди наших фототуристів.
Сіль до Києва не поїхала. Залишилась у пансіонаті, як музейний експонат. Якщо наступній групі не пощастить з сонцем, чи підуть дощі - я матиму що показати туристам.
Збирачі солі чекатимуть наступну групу вже з готовими сувенірами.