і на закуску. реінкарнація текст 2. ода жінці
всем актрисам, которые играют; всем женщинам, которые играют; всем мужчинам, которые играют и превращаются в женщин; всем тем, кто хочет стать матерью и своей матери…
Педро Альмодовар
Реж. Педро Альмодовар, жанр - трагікомедія, Іспанія, 1999 р.
Щодо кіно, на побутовому рівні досить поширені ярлики на кшталт «чоловіче» та «жіноче» кіно. До першої категорії зазвичай відносять бойовики, до другої - мильні опери та драми. Тобто навіть у сприйнятті мистецтва, як і будь-де, побутують гендерні стереотипи. Я не прихильник такого розмежування, бо однаково не люблю як малоякісні бойовики, так і малоякісні драми.
Проте все ж, фільм «Все про мою матір» - це однозначно жіноче кіно. Тільки аж ніяк не в тому сенсі, що його протипоказано дивитися чоловікам - шедеври не мають статі чи гендерної визначеності. «Все про мою матір» - це жіноче кіно виключно тому, що це стрічка про жінок та про жіночність (що б не означали ці загадкові слова в сучасному світі).
Трошки про сюжет (тільки не лякайтеся наступного абзацу). Отже, фільм починається з того, що Мануела, - успішна лікарка, мати-одиначка, - втрачає свого єдиного сина. Ця подія ніби стає каталізатором сюжету: вона ламає часові та просторові рамки, розмиває межі соціальних статусів і ролей. Ця подія змушує жінку повернутися до міста дитинства та юності, щоб знайти батька свого сина. В цьому місті, з якого 16 років тому вона втікала, Мануела стикається з чудернацьким переплетінням минулого та теперішнього. Вона зустрічає давню подругу - проститутку транссексуалку з промовистим іменем Радість. Героїня знаходить нових друзів: молоду дівчину, сестру милосердя, яка завагітніла й підхопила смертельну хворобу від випадкового зв’язку; та старшу жінку, актрису-лесбійку, котра щосили намагається врятувати від падіння кохану. Всі ці подруги щирі, незважаючи на різний вік: одна з них годиться Мануелі в сестри, інша в дочки, третя в матері. Всі ці подруги щирі, незважаючи на різні соціальні статуси - одна із них живе на суспільному дні, інша має блискучу кар’єру, третя поміняла можливість респектабельного майбутнього на ідеали.
Спершу ця геніальна трагікомедія може нагадати якусь «сантабарбару»: сюжетні повороти та деяка концентрація малоймовірних подій створюють відчуття перевантаженості. Однак єдиною причиною такого відчуття є спроба режисера звести в одну сюжетну лінію екстремальні життєві ситуації та обставини, щоб виявити у своїх героїнях усі риси, які виявляються лише в таких ситуаціях і обставинах. Та ще мабуть деякою мірою продемонструвати питання детермінованості й вибору в тих суспільних реаліях, у яких ми живемо. В результаті ми отримуємо таку концентрацію трагедії та радості, що здається, ніби за час перегляду дійсно проживаєш життя. А може і не одне.
Але головне те, що Альмодовар не займається моралізаторством. Він навіть не залишає такої можливості глядачеві, демонструючи навіть не відсторонене спостереження, а навпаки - дуже драматизовано-пристрасну картину, що залишає вкрай мало місця для антипатії до героїнь. Їх усіх потрохи шкода, і ними всіма потрохи захоплюєшся. Захоплюєшся, бо вони мали сміливість піти проти життєвих обставин, соціальних умов, суспільної моралі, прийняти наслідки власних помилок. Шкода, бо всі вони звичайні люди, які час від часу стають жертвами цих обставин, цих умов, цієї моралі та цих помилок. І тим не менш вони залишили за собою здатність радіти та страждати, довіряти й любити, боротися і перемагати, програвати й не здаватися.
Врешті-решт режисер намагається викрити деякі вади того світу, в якому ми живемо: жінки та чоловіки, дорослі і діти, гетеро-, гомо- та транссексуали. Він намагається зруйнувати стереотип про жінку як про вкрай хитру, прагматичну, недовірливу і схильну до інтриг особу, що не здатна на щирі переживання та зв’язки як з іншими жінками, так і з чоловіками. Він показує фальш тієї обивательської моралі та позиції «а що ж люди скажуть», яка не робить краще нікому, окрім хіба рятує від несподіваних неприємних відкриттів якогось абстрактного суспільного спостерігача, завдаючи при цьому непоправного горе найближчим людям. Він демонструє, що незалежно від суспільно та природно обумовлених характеристик кожної окремо взятої людини (таких як вік, стать або соціальний статус), головне - щоб вона залишалася людиною, з усіма наслідками, які з цього випливають.
«Все про мою матір» - це ода Жінці. Жінці в усіх її проявах: хай це буде лесбійка, гетеросексуальна жінка чи транссексуал; хай це буде сестра милосердя чи проститутка; хай це буде хвора на СНІД чи професійна самодостатня лікарка; хай це буде наркоманка чи матір. Всі вони передусім Жінки, і саме з великої літери, бо незважаючи на всі складнощі, зумовлені їхнім способом життя, особистим вибором, оригінальністю, суспільними ультиматумами, вони вміють вистояти. Вони вміють кохати і бути коханими - незалежно від сексуальної орієнтації. Вони вміють бути подругами - незалежно від соціального дна чи соціального успіху. Вони вміють віддавати і приймати відданість - як кохані, як подруги, як матері. Вони вміють вистояти.архів