для тих, хто цікавиться жанром
в звязку з вечірньою дискусією по гуглтоку вирішила зробити реінкарнацію однієї статті.
отже, кому цікаво: ВСТУП В АНТИУТОПІЧНИЙ ЕКСКУРС
Легко сказати як не має бути - важче пояснити як має бути.
Цю тезу часто закидували борцям за радикальні зміни, які не ставили перед собою чітку модель суспільства, за яке вони боролися (наприклад більшість рядових бунтівників 60-70-их). Від неї походив і закид тим, що пробували описати цю чітку модель як мету своєї боротьби - таких зазвичай звинувачували (та й звинувачують) в утопізмі. Дійсно - змалювання радикально іншої (в сенсі кращої) реальності досить часто викликає співчутливу посмішку в пересічних людей - цій реальності в будь-якому разі бракуватиме реалізму і досяжності, якщо дивитися на неї з «тут-і-зараз». Мабуть це одна з причин, чому утопічні твори мистецтва є менш популярними, ніж антиутопічні.
Однак той факт, що вказувати на недоліки легше ніж вказувати на кінцевий (хоч якоюсь мірою) ідеальний результат, не означає, що вказування на недоліки є менш цінним. Насправді саме демонстрація моделей «як-не-має-бути» - найлогічніший шлях до теоретичного конструювання моделі «як-має-бути». І це мабуть найважливіша обставина, яка робить антиутопії цікавими і важливими для ознайомлення.
Іншою обставиною може бути те, що антиутопії не виникають на порожньому місці. Беззаперечно - фантазія окремо взятого автора може зайти далеко і породити дивовижні світи, але для того, щоб ці світи стали вартими уваги, вони мають хоч якоюсь мірою відображати «злобу дня». І чим більшою мірою вони її відображають, тим більше уваги вони заслуговують - тим більше їх естетичне, теоретичне і практичне значення.
Отже, цим невеликим загальним аналізом я хочу спробувати розпочати екскурс в антиутопічні твори мистецтва.
Контекст виникнення та загальна концепція антиутопічного мистецтва.
Не треба глибоко вдаватися в історію, щоб зрозуміти чому таке мистецтво розвинулось в певну історичну епоху. Антиутопія як напрям мистецтва зародилася ще в 19 столітті, однак пік її розвитку припадає на минуле століття. Пояснення цьому можна знайти в розвитку наукової фантастики як жанру загалом, та інструменту для критики суспільства і шляхів його (про/ре)гресу зокрема. Крім цього, до причин розвитку антиутопічного мистецтва можна сміливо віднести і тогочасні світові тенденції, які характеризували кінець становлення суспільства модерну.
Тут можна провести цікаві паралелі з розвитком науки: в соціології, наприклад, існують два дискурси модерну - оптимістичний та песимістичний. Оптимістичний дискурс вважає модернізацію найбільшим досягненням і ледь не єдиновірним адекватним шляхом розвитку людства, і ця точка зору була переважаючою в першій половині 20-ого століття. Лише після двох світових воєн оптимістичний дискурс дещо здає свої позиції - паралельно з ним все інтенсивніше розвивається песимістична критика тогочасних і сучасних світових процесів та розвитку суспільств загалом. В цьому сенсі митці схаменулися раніше - вже в першій половині 20-ого століття з’являються яскраві антиутопії, які дають сигнали попередження про неправильність обраного руху та можливі трагічні наслідки при його незмінному слідуванні.
Отже, що таке антиутопія? Як підказує «вільна енциклопедія», антиутопія - це широкий напрям в художній літературі і кіно, в якому зазвичай описується квазіідеальне суспільство. До цього напряму відносять дуже різні твори, починаючи з зомбіад, та закінчуючи класичними науково-фантастичними антиутопіями. Мої зацікавлення (в силу різних причин) обмежуються переважно останніми.
Що ж таке квазіідеальне суспільство? В буквальному значенні це «ніби-то-ідеальне», але що конкретно тут мається на увазі? На мою думку, «квазіідеальне» суспільство - це суспільство, яке переважна більшість його членів сприймає як близьке до досконалого, яке однак при дещо відстороненому спогляданні виявляється не таким вже й досконалим, а скоріше навпаки. Саме в концепції "ніби-то-ідеального" суспільства і полягає суть антиутопічного мистецтва, з якої можна вивести ключові характеристики антиутопічного сюжету та твору загалом.
Деякі ключові характеристики антиутопічного мистецтва.
Для початку варто задатися питанням - чому більшість членів змодельованого суспільства сприймають його близьким до досконалості? Яким є механізм виправдання регресивного (з нашої точки зору) суспільства в очах його членів? Зазвичай цей механізм автори зводять до тоталітарного характеру змальованого суспільства, при чому тоталітарного в широкому значенні - не обов’язково політичному («1984» Дж. Оруела, «Обитаемый остров» А. і Б. Стругацьких). Це може бути економічна («О дивный новый мир!» О. Хакслі), наукова («Мы» Є. Замятіна) чи навіть релігійна тоталітарність (частково «Дюна» Ф. Херберта).
Іншою ключовою характеристикою антиутопічних творів є присутність зовнішнього спостерігача. Зовнішнього не в прямому сенсі - зазвичай ця людина (чи люди) є членом змальованого суспільства, або принаймні перебуває на його території. Якщо ця людина є чужинцем - подорожнім з іншого світу, планети, країни - тоді її «інше», зовнішнє сприйняття цього суспільства є просто зовнішнім сприйняттям (Мак Сим в «Обитаемом острове», Дикун в «Дивном новом мире»). Якщо ж ця людина є членом цього суспільства, то тут ситуація дещо складніша і цікавіша - антиутопія демонструє ще одну з характерних рис - динаміку сприйняття. У такому сюжеті людина (зазвичай під впливом інших людей і певних обставин) починає поступово помічати недоліки свого квазіідеального суспільства, впритул до повної зміни його оцінки («Мы», фільм «Еквілібріум»).
В деяких антиутопіях автори використовують досить цікавий хід, коли першопочатково перед глядачами/читачами постає утопія, і тільки згодом вона набуває все чіткіших і чіткіших рис антиутопічного суспільного устрою. Для цього використовують два прийоми: розвиток самого устрою («Скотный двор» Дж. Оруела); або розвиток сприйняття спостерігача (частково «Мы»).
Далі, зі зміною сприйняття спостерігача чи з мірою зростання його рішучості, логічно вимальовується наступна характеристика антиутопічних творів - бажання і спроба змінити систему.
Для мене закінчення антиутопій - це мабуть один із найважливіших індикаторів їх якості. Я однозначно переконана, що в якісній антиутопії не може бути класичного happy end. Справа в тому, що зазвичай антиутопічний устрій - це досить врівноважена і міцна система, для радикальної зміни якої необхідний повний колапс. У моїх очах автору, який пропонує класичний happy end, однозначно бракує чи то критичності, чи то реалістичності,чи то простого художнього смаку. Тому для мене в якісній антиутопії може бути два варіанти закінчень:
1. Асиміляція бунтівників (фізичне знищення чи втягнення в систему) («О дивный новий, мир», «Мы»).
2. Повний колапс системи («Обитаемый остров», «451 за Фарангейтом» Р. Бредбері).
Закінчення першого типу не можна вважати щасливим однозначно. Закінчення другого типу не є happy end в класичному значенні, коли залишається стовідсоткове переконання, що «завтра все буде добре, всі будуть жити довго і щасливо», адже колапс системи тягне за собою багато важких наслідків. Такий фінал швидше залишає відчуття недосказаності, як і має бути в художньому описі суспільного розвитку і зміни, бо зміни не можуть бути кінцевими. Однак, такий фінал можна вважати щасливим, бо він дає надію на радикальні зміни. Ці зміни безперечно потягнуть за собою різні наслідки, в тому числі і негативні (як результат колапсу попередньої системи). Але ці зміни стовідсотково означають одне - завтра буде інакше, а тому:
Далі буде.
ше цікава річ про антиутопії, яка не згадана в цьому тексті.
в значній частині класичних антиутопій провідником до просвітлення головного героє виступає жінка.
в 451 за Фарангейтом (Бредбері), в Ми (Замятіна), у фільмах Еквілібріум, Бразілія, і навіть Матриці, частково в Дюні (Херберта), Дивному новому світі (Гакслі) і Обитаемом острове (Стругацьких)
цікаве таке спостереження)
отже, кому цікаво: ВСТУП В АНТИУТОПІЧНИЙ ЕКСКУРС
Легко сказати як не має бути - важче пояснити як має бути.
Цю тезу часто закидували борцям за радикальні зміни, які не ставили перед собою чітку модель суспільства, за яке вони боролися (наприклад більшість рядових бунтівників 60-70-их). Від неї походив і закид тим, що пробували описати цю чітку модель як мету своєї боротьби - таких зазвичай звинувачували (та й звинувачують) в утопізмі. Дійсно - змалювання радикально іншої (в сенсі кращої) реальності досить часто викликає співчутливу посмішку в пересічних людей - цій реальності в будь-якому разі бракуватиме реалізму і досяжності, якщо дивитися на неї з «тут-і-зараз». Мабуть це одна з причин, чому утопічні твори мистецтва є менш популярними, ніж антиутопічні.
Однак той факт, що вказувати на недоліки легше ніж вказувати на кінцевий (хоч якоюсь мірою) ідеальний результат, не означає, що вказування на недоліки є менш цінним. Насправді саме демонстрація моделей «як-не-має-бути» - найлогічніший шлях до теоретичного конструювання моделі «як-має-бути». І це мабуть найважливіша обставина, яка робить антиутопії цікавими і важливими для ознайомлення.
Іншою обставиною може бути те, що антиутопії не виникають на порожньому місці. Беззаперечно - фантазія окремо взятого автора може зайти далеко і породити дивовижні світи, але для того, щоб ці світи стали вартими уваги, вони мають хоч якоюсь мірою відображати «злобу дня». І чим більшою мірою вони її відображають, тим більше уваги вони заслуговують - тим більше їх естетичне, теоретичне і практичне значення.
Отже, цим невеликим загальним аналізом я хочу спробувати розпочати екскурс в антиутопічні твори мистецтва.
Контекст виникнення та загальна концепція антиутопічного мистецтва.
Не треба глибоко вдаватися в історію, щоб зрозуміти чому таке мистецтво розвинулось в певну історичну епоху. Антиутопія як напрям мистецтва зародилася ще в 19 столітті, однак пік її розвитку припадає на минуле століття. Пояснення цьому можна знайти в розвитку наукової фантастики як жанру загалом, та інструменту для критики суспільства і шляхів його (про/ре)гресу зокрема. Крім цього, до причин розвитку антиутопічного мистецтва можна сміливо віднести і тогочасні світові тенденції, які характеризували кінець становлення суспільства модерну.
Тут можна провести цікаві паралелі з розвитком науки: в соціології, наприклад, існують два дискурси модерну - оптимістичний та песимістичний. Оптимістичний дискурс вважає модернізацію найбільшим досягненням і ледь не єдиновірним адекватним шляхом розвитку людства, і ця точка зору була переважаючою в першій половині 20-ого століття. Лише після двох світових воєн оптимістичний дискурс дещо здає свої позиції - паралельно з ним все інтенсивніше розвивається песимістична критика тогочасних і сучасних світових процесів та розвитку суспільств загалом. В цьому сенсі митці схаменулися раніше - вже в першій половині 20-ого століття з’являються яскраві антиутопії, які дають сигнали попередження про неправильність обраного руху та можливі трагічні наслідки при його незмінному слідуванні.
Отже, що таке антиутопія? Як підказує «вільна енциклопедія», антиутопія - це широкий напрям в художній літературі і кіно, в якому зазвичай описується квазіідеальне суспільство. До цього напряму відносять дуже різні твори, починаючи з зомбіад, та закінчуючи класичними науково-фантастичними антиутопіями. Мої зацікавлення (в силу різних причин) обмежуються переважно останніми.
Що ж таке квазіідеальне суспільство? В буквальному значенні це «ніби-то-ідеальне», але що конкретно тут мається на увазі? На мою думку, «квазіідеальне» суспільство - це суспільство, яке переважна більшість його членів сприймає як близьке до досконалого, яке однак при дещо відстороненому спогляданні виявляється не таким вже й досконалим, а скоріше навпаки. Саме в концепції "ніби-то-ідеального" суспільства і полягає суть антиутопічного мистецтва, з якої можна вивести ключові характеристики антиутопічного сюжету та твору загалом.
Деякі ключові характеристики антиутопічного мистецтва.
Для початку варто задатися питанням - чому більшість членів змодельованого суспільства сприймають його близьким до досконалості? Яким є механізм виправдання регресивного (з нашої точки зору) суспільства в очах його членів? Зазвичай цей механізм автори зводять до тоталітарного характеру змальованого суспільства, при чому тоталітарного в широкому значенні - не обов’язково політичному («1984» Дж. Оруела, «Обитаемый остров» А. і Б. Стругацьких). Це може бути економічна («О дивный новый мир!» О. Хакслі), наукова («Мы» Є. Замятіна) чи навіть релігійна тоталітарність (частково «Дюна» Ф. Херберта).
Іншою ключовою характеристикою антиутопічних творів є присутність зовнішнього спостерігача. Зовнішнього не в прямому сенсі - зазвичай ця людина (чи люди) є членом змальованого суспільства, або принаймні перебуває на його території. Якщо ця людина є чужинцем - подорожнім з іншого світу, планети, країни - тоді її «інше», зовнішнє сприйняття цього суспільства є просто зовнішнім сприйняттям (Мак Сим в «Обитаемом острове», Дикун в «Дивном новом мире»). Якщо ж ця людина є членом цього суспільства, то тут ситуація дещо складніша і цікавіша - антиутопія демонструє ще одну з характерних рис - динаміку сприйняття. У такому сюжеті людина (зазвичай під впливом інших людей і певних обставин) починає поступово помічати недоліки свого квазіідеального суспільства, впритул до повної зміни його оцінки («Мы», фільм «Еквілібріум»).
В деяких антиутопіях автори використовують досить цікавий хід, коли першопочатково перед глядачами/читачами постає утопія, і тільки згодом вона набуває все чіткіших і чіткіших рис антиутопічного суспільного устрою. Для цього використовують два прийоми: розвиток самого устрою («Скотный двор» Дж. Оруела); або розвиток сприйняття спостерігача (частково «Мы»).
Далі, зі зміною сприйняття спостерігача чи з мірою зростання його рішучості, логічно вимальовується наступна характеристика антиутопічних творів - бажання і спроба змінити систему.
Для мене закінчення антиутопій - це мабуть один із найважливіших індикаторів їх якості. Я однозначно переконана, що в якісній антиутопії не може бути класичного happy end. Справа в тому, що зазвичай антиутопічний устрій - це досить врівноважена і міцна система, для радикальної зміни якої необхідний повний колапс. У моїх очах автору, який пропонує класичний happy end, однозначно бракує чи то критичності, чи то реалістичності,чи то простого художнього смаку. Тому для мене в якісній антиутопії може бути два варіанти закінчень:
1. Асиміляція бунтівників (фізичне знищення чи втягнення в систему) («О дивный новий, мир», «Мы»).
2. Повний колапс системи («Обитаемый остров», «451 за Фарангейтом» Р. Бредбері).
Закінчення першого типу не можна вважати щасливим однозначно. Закінчення другого типу не є happy end в класичному значенні, коли залишається стовідсоткове переконання, що «завтра все буде добре, всі будуть жити довго і щасливо», адже колапс системи тягне за собою багато важких наслідків. Такий фінал швидше залишає відчуття недосказаності, як і має бути в художньому описі суспільного розвитку і зміни, бо зміни не можуть бути кінцевими. Однак, такий фінал можна вважати щасливим, бо він дає надію на радикальні зміни. Ці зміни безперечно потягнуть за собою різні наслідки, в тому числі і негативні (як результат колапсу попередньої системи). Але ці зміни стовідсотково означають одне - завтра буде інакше, а тому:
Далі буде.
ше цікава річ про антиутопії, яка не згадана в цьому тексті.
в значній частині класичних антиутопій провідником до просвітлення головного героє виступає жінка.
в 451 за Фарангейтом (Бредбері), в Ми (Замятіна), у фільмах Еквілібріум, Бразілія, і навіть Матриці, частково в Дюні (Херберта), Дивному новому світі (Гакслі) і Обитаемом острове (Стругацьких)
цікаве таке спостереження)