такий хід речей
Завжди було так, що ми не могли жити одне без одного, латаючи в собі прогалини за рахунок нашої іншості. Завжди було так, що мені бракувало сутності, округлості, наповнення, безвідмовності, безжурності. Тобі ж не вистачало порожнечі, позасутності, потойбічності, невідсвітуцьогошності, самокарання. І отже я була Ніщо, яке ти прагнув поглинути, і отже я була Безодня, котру тобі забагнулось вичерпати, я була Вакуум, тепла розріджена субстанція якого засмоктувала тебе безборонного.
Часто я літала над тобою, немов чайка, виношувала свої подвійні сутності, забувала, що внизу ти бовваниш, і що погляд твій, мов червоний прапорець, звернений єдино вгору до мене - золотоокої та чотириголової. Часом двійко-трійко моїх сердець сторчака падали тобі у жменю, наче щасливі жабенята, що несподівано вислизають з лелечого дзьоба, необережно розчепіреного в польоті.
Я молилася так гаряче і так жорстоко, що повітря в кімнаті поволі вагітніло, а вкінці ставало таким вологим і задушливим, що стіни зі стелею починали марити й топитися. Я вела зі собою безпричинні пророчі розмови, проходжаючись по туго натягнутій линві, брязкаючи бубонцями на щиколотках, третьою та четвертою парами рук малювала на собі знак пропащості, а першою та другою соромливо прикривала причинні місця, цятки від уколів, сліди кохання та самокаліцтва на тілі. Кілька разів я виходила в поле, щоб замолити все те, чого ніколи не чинила та в чому ані на крихту не завинила, проте під страхом смерті (а ще більше - під страхом життя) визнавала за собою всі ці злочинності. Опинившись між небом і землею, я привʼязувала свої коси до кожного з невидимих небесних стовпів, серце пришпиляла у найвидніше місце коло лівої кишені на грудях і такою вітрувіанкою чекала на орла або ж навіть самого Прометея, щоб їм себе боговіддати та жертвопринести, по-язичницьки жадаючи крові та живого мʼяса.
Завжди було так, що ти в мене переливав, а я й далі лишалась порожньою. І хоч як ти щедро мене обдаровував, у моїх кишенях все одно не лишалось ані шеляга. І коли вже не було сил терпіти, я била твої слова на черепки і багатоязико кляла: "Щоб нам ніколи в цьому світі не зустрітися і не загубитися". А тоді, наче нічого й не сталося, ласкавим голосом прохала: “Farishta, Гебраїле, божественний брамнику, кидай-но свої ключі та спробуй вивернути мого човна на тамтой бік вічності. Там ще є життя, я бачу, як чиїсь діти з наших імен там вінки плетуть і на воду пускають”.