ПАМЯТИ ВЯЧЕСЛАВА ЧЕРНОВОЛА
Оригинал взят у jaga_lux в ПАМЯТИ ВЯЧЕСЛАВА ЧЕРНОВОЛА
АВТОБІОГРАФІЯ.
Я, Чорновіл Вячеслав Максимович, народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині. Родина зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. В 1937 році був заарештований і загинув в ув'язненні рідний брат мого батька - Петро Йосипович Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько. Нашій сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. Під час війни ми жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи - комуніст.
Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді ми вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько моєї матері Килини - Харитон Терещенко. У хаті діда ми й поселилися. Хата збереглася донині.
У 1955 році я закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе?Особливо тоді, коли 1957 року я був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про моє "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, я поїхав на ударну будову до Маріуполя ( на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників.
Навколо мене гуртувалася цікава до знань, небайдужа до української культури і мови робітнича молодь. Моє вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на моє успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом я опинився десь у Донбасі.
Та все цього разу минулося. Я привіз в університет підшивку газет з моїми статтями, мене допустили до екзаменів , і я здав їх екстерном за пропущений рік. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.
З 1960 до 1963 року працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач. 1963 року повернувся до Києва, працював у пресі, на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газети "Молода гвардія", у редакції газети "Друг читача". Був активним учасником руху шістдесятників. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили можливості публікувати свої праці. Почав друкуватися у "Самвидаві". Став автором і співавтором статей, які розповсюджувалися нелегально. Підготував два збірники матеріалів про політичні репресії в Україні: "Правосуддя чи рецидиви терору" (1966), "Лихо з розуму" (1967), за які в 1975 році мені було присуджено міжнародну журналістську премію. У нас на Батьківщині за них же мене було вперше засуджено 1967р. за звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад". Звільнили мене в 1969 році. Був безробітнім, перебивався випадковими заробітками, працюючи спостерігачем на метеостанції в Закарпатті (полонина "Плай"), землекопом в археологічній експедиції на Одещині, вагарем на залізниці у Львові. З 1970 по 1972 рік нелегально видавав журнал "Український вісник", що, як твердять дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні тих років. 12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом засуджений за "антирадянську пропаганду й агітацію", що вважалося "особливо небезпечним державним злочином" (стаття 62 Карного Кодексу УРСР). Видання "Українського вісника" продовжили моя дружина Атена Пашко й мої друзі - Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, що заплутало слідство. Всього в ув'язненні і на засланні перебував 15 років.
Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки "Правосуддя чи рецидиви терору" і "Лихо з розуму" - про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в'язням: "Що? Навчилися у Чорновола?" Це було журналістське дослідження на власному досвіді.
Ні, зламатися я не міг. Повернувшись із ув’язнення 1985 року, працював у Львові кочегаром (роботи за фахом не давали). Почав шукати людей, близьких мені за поглядами. Людям не нав'язувався, відчуваючи, що вони можуть мати неприємності від спілкування зі мною. Під час моїх переслідувань багато людей від мене відійшло. Моя дружина Атена багато про це розповідала, як наші знайомі, побачивши її здалека, переходили на інший бік вулиці. Ті люди, які з нами приятелювали, під час моїх арештів робили вигляд, що нас не знають. Тому я не поновлював знайомства навіть мого першого львівського періоду.
Через те й розчарувань було небагато. Я завжди з пересторогою дивлюся на людей, які прямо зраджували або працювали в певних органах. Я знаю їм ціну. 1987 року відновив випуск позацензурного журналу "Український вісник". Тоді, і взагалі - на волі, в мене склалися дружні стосунки з Михайлом Горинем. Якраз 1987 року він вийшов з ув’язнення, я сказав йому про свою затію відновити випуск "Українського вісника" і запросив до співпраці. Михайло, не замислюючись, хоч був виснажений і хворий після концтабору, відразу поринув у ту справу. 1988 року став ініціатором створення Української Гельсінської Спілки, що була прообразом першої політичної партії і багато зробила для остаточного переходу Народного Руху України на державницькі й антикомуністичні позиції. Учасник та організатор львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій 1988-1990 років.
Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св.Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю - це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.
4 березня 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України і Львівської обласної ради. Від квітня 1990 року до квітня 1992 року (до введення президентського представництва) - голова Львівської обласної ради і облвиконкому. Був одним з ініціаторів багатьох економічних і політичних перетворень у Галичині: розробка принципів аграрної реформи і перші кроки до її здійснення - наділення селян землею, розробка концепції приватизації житла, акціонування промислових підприємств і приватизація у сфері побутових послуг та дрібного виробництва, усунення компартії від влади, створення незалежної преси, введення національної символіки, створення Галицької асамблеї і проведення у березні 1991 року галицького референдуму про незалежність України. У Верховній Раді був одним з керівників Народної Ради, зокрема її радикальної частини. Після референдуму 1 грудня 1991 року виступав за розпуск Верховної Ради і її дострокові перевибори. Те, що ця моя ініціатива не була підтримана, обернулося сповзанням України в eкономічно-політичну безодню.
Член Великої Ради Руху від Установчого з'їзду Руху (вересень 1989). Був кандидатом у президенти України від Руху, здобув кожен четвертий голос в Україні, повністю перемігши в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях та в багатьох районах, містах і селах решти областей України. Досі переконаний, що ми мали тоді реальні шанси на перемогу, якби були, кажучи словами Тараса Шевченка, "одностойне стали", якби вже тоді не проявилися розкольницькі тенденції декого з тодішніх лідерів Руху, які, всупереч волі майже всіх рядових рухівців, підтримали інших кандидатів. Був одним з ініціаторів переходу в опозицію до номенклатурної влади в Україні. На Третіх Всеукраїнських Зборах Руху 29 лютого 1992 року обраний співголовою Народного Руху України, а від грудня 1992 року - головою НРУ. На цю посаду переобирався на всіх наступних з'їздах партії. Автор кількох книг публіцистики різними мовами, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, член Міжнародної письменницької організації "Пен-Клуб", учасник багатьох міжнародних конференцій, конгресів, семінарів, член Української Всесвітньої Координаційної Ради, член парламентської Асамблеї Ради Європи. Засновник і шеф-редактор газети "Час/Time" і "Час".
Одружений. Дружина - Пашко Атена Василівна - поетеса, громадська діячка, голова Союзу українок в Україні. Маю право сказати, що чесно виконую оту свою студентську клятву служити Україні, дану під час випускного вечора 1960 року на Володимирській гірці в Києві. Може, це звучатиме банально, та все ж скажу: я хотів би ще раз прожити своє життя.
АВТОБІОГРАФІЯ.
Я, Чорновіл Вячеслав Максимович, народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині. Родина зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. В 1937 році був заарештований і загинув в ув'язненні рідний брат мого батька - Петро Йосипович Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько. Нашій сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. Під час війни ми жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи - комуніст.
Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді ми вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько моєї матері Килини - Харитон Терещенко. У хаті діда ми й поселилися. Хата збереглася донині.
У 1955 році я закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе?Особливо тоді, коли 1957 року я був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про моє "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, я поїхав на ударну будову до Маріуполя ( на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників.
Навколо мене гуртувалася цікава до знань, небайдужа до української культури і мови робітнича молодь. Моє вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на моє успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом я опинився десь у Донбасі.
Та все цього разу минулося. Я привіз в університет підшивку газет з моїми статтями, мене допустили до екзаменів , і я здав їх екстерном за пропущений рік. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.
З 1960 до 1963 року працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач. 1963 року повернувся до Києва, працював у пресі, на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газети "Молода гвардія", у редакції газети "Друг читача". Був активним учасником руху шістдесятників. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили можливості публікувати свої праці. Почав друкуватися у "Самвидаві". Став автором і співавтором статей, які розповсюджувалися нелегально. Підготував два збірники матеріалів про політичні репресії в Україні: "Правосуддя чи рецидиви терору" (1966), "Лихо з розуму" (1967), за які в 1975 році мені було присуджено міжнародну журналістську премію. У нас на Батьківщині за них же мене було вперше засуджено 1967р. за звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад". Звільнили мене в 1969 році. Був безробітнім, перебивався випадковими заробітками, працюючи спостерігачем на метеостанції в Закарпатті (полонина "Плай"), землекопом в археологічній експедиції на Одещині, вагарем на залізниці у Львові. З 1970 по 1972 рік нелегально видавав журнал "Український вісник", що, як твердять дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні тих років. 12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом засуджений за "антирадянську пропаганду й агітацію", що вважалося "особливо небезпечним державним злочином" (стаття 62 Карного Кодексу УРСР). Видання "Українського вісника" продовжили моя дружина Атена Пашко й мої друзі - Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, що заплутало слідство. Всього в ув'язненні і на засланні перебував 15 років.
Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки "Правосуддя чи рецидиви терору" і "Лихо з розуму" - про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в'язням: "Що? Навчилися у Чорновола?" Це було журналістське дослідження на власному досвіді.
Ні, зламатися я не міг. Повернувшись із ув’язнення 1985 року, працював у Львові кочегаром (роботи за фахом не давали). Почав шукати людей, близьких мені за поглядами. Людям не нав'язувався, відчуваючи, що вони можуть мати неприємності від спілкування зі мною. Під час моїх переслідувань багато людей від мене відійшло. Моя дружина Атена багато про це розповідала, як наші знайомі, побачивши її здалека, переходили на інший бік вулиці. Ті люди, які з нами приятелювали, під час моїх арештів робили вигляд, що нас не знають. Тому я не поновлював знайомства навіть мого першого львівського періоду.
Через те й розчарувань було небагато. Я завжди з пересторогою дивлюся на людей, які прямо зраджували або працювали в певних органах. Я знаю їм ціну. 1987 року відновив випуск позацензурного журналу "Український вісник". Тоді, і взагалі - на волі, в мене склалися дружні стосунки з Михайлом Горинем. Якраз 1987 року він вийшов з ув’язнення, я сказав йому про свою затію відновити випуск "Українського вісника" і запросив до співпраці. Михайло, не замислюючись, хоч був виснажений і хворий після концтабору, відразу поринув у ту справу. 1988 року став ініціатором створення Української Гельсінської Спілки, що була прообразом першої політичної партії і багато зробила для остаточного переходу Народного Руху України на державницькі й антикомуністичні позиції. Учасник та організатор львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій 1988-1990 років.
Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св.Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю - це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.
4 березня 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України і Львівської обласної ради. Від квітня 1990 року до квітня 1992 року (до введення президентського представництва) - голова Львівської обласної ради і облвиконкому. Був одним з ініціаторів багатьох економічних і політичних перетворень у Галичині: розробка принципів аграрної реформи і перші кроки до її здійснення - наділення селян землею, розробка концепції приватизації житла, акціонування промислових підприємств і приватизація у сфері побутових послуг та дрібного виробництва, усунення компартії від влади, створення незалежної преси, введення національної символіки, створення Галицької асамблеї і проведення у березні 1991 року галицького референдуму про незалежність України. У Верховній Раді був одним з керівників Народної Ради, зокрема її радикальної частини. Після референдуму 1 грудня 1991 року виступав за розпуск Верховної Ради і її дострокові перевибори. Те, що ця моя ініціатива не була підтримана, обернулося сповзанням України в eкономічно-політичну безодню.
Член Великої Ради Руху від Установчого з'їзду Руху (вересень 1989). Був кандидатом у президенти України від Руху, здобув кожен четвертий голос в Україні, повністю перемігши в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях та в багатьох районах, містах і селах решти областей України. Досі переконаний, що ми мали тоді реальні шанси на перемогу, якби були, кажучи словами Тараса Шевченка, "одностойне стали", якби вже тоді не проявилися розкольницькі тенденції декого з тодішніх лідерів Руху, які, всупереч волі майже всіх рядових рухівців, підтримали інших кандидатів. Був одним з ініціаторів переходу в опозицію до номенклатурної влади в Україні. На Третіх Всеукраїнських Зборах Руху 29 лютого 1992 року обраний співголовою Народного Руху України, а від грудня 1992 року - головою НРУ. На цю посаду переобирався на всіх наступних з'їздах партії. Автор кількох книг публіцистики різними мовами, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, член Міжнародної письменницької організації "Пен-Клуб", учасник багатьох міжнародних конференцій, конгресів, семінарів, член Української Всесвітньої Координаційної Ради, член парламентської Асамблеї Ради Європи. Засновник і шеф-редактор газети "Час/Time" і "Час".
Одружений. Дружина - Пашко Атена Василівна - поетеса, громадська діячка, голова Союзу українок в Україні. Маю право сказати, що чесно виконую оту свою студентську клятву служити Україні, дану під час випускного вечора 1960 року на Володимирській гірці в Києві. Може, це звучатиме банально, та все ж скажу: я хотів би ще раз прожити своє життя.