Віктор Ющенко: Вiн був своїм у Європi
Образ Івана Мазепи будить нашу нацiональну гордiсть
Віктор Ющенко пише книгу. Нещодавно про це повідомив він сам, створивши певну інтригу серед видавців та шанувальників політичного жанру.
Про що книга? Чому присвячена? На кого орієнтована? Із цими запитаннями ми звернулися до Віктора Андрійовича. Не бажаючи розкривати всі деталі задуманого, автор коротко повідомив, що його сторінки будуть звернені до всіх, кого цікавить українське питання - вчора, сьогодні і завтра. Текст буде поданий у жанрі політичного діалогу на різні, але неподільні для України, теми: нація, демократія, європейськість...
Козацька старшина та Іван Мазепа (у центрі).
Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври(1698)
Редакція "України молодої" отримала ексклюзивне право на публікацію уривка з книги. Автор побажав приурочити її до річниці від дня народження гетьмана Івана Мазепи, яку Україна відзначає 20 березня.
- Вiкторе Андрійовичу, за вашого президентства історична політика була піднесена до рангу державних пріоритетів. Створення Українського інституту національної пам'яті, визнання Голодомору геноцидом, відновлення Батурина, Чигирина... Із забуття вийшли діячі української історії, серед яких Іван Мазепа, безумовно, є постаттю першої величини. Але перед тим, як розпочати розмову про великого гетьмана та його епоху, дозвольте пряме запитання. Чи виправдане звернення у минуле на тлі величезних проблем, з якими стикнулася сучасна Україна?
- Розпочну з, можливо, дивної, на перший погляд, думки. Історія - це не тільки і не стільки минуле, а, що важливіше, історія завжди є проекцією майбутнього. Хтось iз мудрих говорив: "Скажи мені, яка історія нації, і я скажу, яке майбутнє її чекає". Можна продовжити - скажіть мені, хто ваші прадіди, діди й батьки, і я з великою імовірністю скажу, хто є ви, або хто будуть ваші діти й онуки.
Ми є діти свого середовища. Точніше, свого національного світогляду, культури, мови, історії, звичаю, моралі, права тощо. Це, на мій погляд, речі очевидні. І дійсно, яблуко нації, як і родини, не далеко падає від яблуні, яка його породила. Тому історія - це частина відповіді на вічні питання: хто ти є? А головне: куди йдеш? ким будеш?
Тому нації, які знають собі ціну, завжди виборюють свою історію. Історію крадуть нації, які її не мають, історію фальсифікують нації-окупанти. Історію забувають, не знають, не шанують нації-раби.
Як Президент України я ніколи не чіплявся за історію як за хобі чи як за самоціль. Повторюся - в історії, точніше, в минулому я бачив ґрунт, на якому формується частина нашої людської самооцінки і національної ідентичності.
Але не менш важливе й інше. Історія нації, причому історія правдива, навіть з поразками, історія власна, а не чужа чи "общая", історія самостійна, а не редагована у чужих столицях, історія повна, а не в "білих плямах" - це колосальне джерело національної єдності.
Хочу підкреслити - правдива національна історія єднає націю, а значить - робить нас сильнішими. Як єднає націю єдина державна мова, культура, церква, мораль, звичай, право.
Історія допоможе нам усвідомити причини наших змарнованих можливостей. Ми ще не винесли найголовнішого уроку зі свого минулого: Україні та українцям немає долі без незалежності й свободи. Все, що поза ними, заводить українську справу в глухий кут.
Ми - молода політична нація, яка тільки вибудовує спосіб організації свого життя та розвитку. Україна потребує соборності, а вона, поза сумнівом, виростає з історії-пам'яті. Нація формує відповідь на теперішні питання через свою історію. Акцентую - історію цілісну і єдину. Без цього годі сподіватися зрозуміти наш національний інтерес, віднайти успішний шлях до його реалізації.
І.С.М. - Іоанн Степанович Мазепа. Гетьманський герб на церкві Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври. Фото: odnarodyna.com.ua
У такому відкритті національної історії немає нічого унікального. Колись і Польща, і країни Балтії, і Фінляндія були у складі Російської імперії. Але нікому не прийде в голову говорити про їх спільну з нинішньою Росією історію. І це нормально сприймається в самій Росії, це допомагає вибудувати прагматичне партнерство. У цьому і полягає європейський підхід.
Нам досить успішно вдавалося його реалізувати у стосунках iз Польщею, і я вірю, що з часом цим шляхом ми підемо у стосунках iз Росією. Але для цього нам потрібнi належні самооцінка і гідність.
Усвідомлення національної історії - це робота не тільки і не стільки для істориків. Це робота для кожного громадянина і цілої нації, яка має утвердити свою культурно-історичну самодостатність.
Україна - не імперська окраїна, а повноцінний суб'єкт європейського розвитку. Наша історія - це тривале героїчне змагання за волю і незалежність.
Ми відтворюємо у нашій пам'яті безперервність традиції української справи - від Мазепи, Тараса Шевченка, через Івана Франка, Михайла Грушевського, Українську народну республіку, "розстріляне відро дження", солдатiв, що боролися за визволення України у Другій світовій війні, вояків УПА, дисидентський опір, Народний рух аж до Майдану.
Я доклав усі зусилля, аби цей зв'язок утвердився у головах людей, бачу, якими щедрими є її паростки.
- Справді, український випадок є наочною ілюстрацією тези Мішеля Фуко про те, що уявлення суспільства про історію є не результатом науки, а результатом влади. Боротьба за пам'ять є боротьбою за ідентичність. Це пояснює гостроту конфлікту навколо вибору постатей з української історії, що вшановуються державою. Не вщухають пристрасті за гетьманом Іваном Мазепою. Герой він чи зрадник? Слава йому чи анафема? Яка, на вашу думку, природа такої полярності в оцінці діяча, якого від нас відділяють три століття?
- Знаєте, життєвий шлях Івана Мазепи достатньо досліджений. Дискусія точиться не навколо деталей його життя, а навколо його політичного спадку. Гетьман Мазепа є унікальною постаттю, бо першим у нашій історії поставив модерну політичну мету - здобуття незалежної української державності.
Талановитий дипломат і політик відчув рубіж у європейській історії. Закінчувався час більших чи менших князівств і міст, що присягали тому чи іншому володарю в залежності від ситуації. Так робили його попередники - Іван Виговський, Дмитро Дорошенко. Гетьман Мазепа хотів іншого, бо усвідомив, що настає час нових держав.
На сході аморфної Священної Римської імперії поставала потужна Австрія, що витискала Туреччину з Угорщини, прагнула контролювати весь басейн Дунаю. На берегах Балтики володар Прусії, до того польський васал, проголосив себе королем незалежної держави. Московське царство методично відтинало від Литви білоруські землі.
Дзвіниця Софійського собору. Побудована коштом Івана Мазепи. Фото: photo.i.ua
Іван Мазепа зрозумів, що українська козацька держава не зможе далі балансувати між Москвою, Річчю Посполитою і Османською імперією. Дві сторони цього трикутника слабнуть. Україна або використає шанс стати незалежною державою, або буде цілковито поглинута.
Він знав, що означає таке поглинання з оповідей козаків, яких вимагали надсилати на будівництво Петербурга, з нав'язування нових і нових податків, з указів здійснювати зовнішню торгівлю винятково через Росію. Таке розуміння ситуації диктувало вибір - або незалежність і розвиток, або підкорення і розорення.
Як українець Іван Мазепа зробив відповідальний вибір.
Почуймо його слова зі звернення до війська: "Прийшов час скинути ненависне ярмо і зробити нашу Україну вільною і ні від кого не залежною".
Трьохсотлітня дискусія навколо Івана Мазепи насправді ведеться навколо одного-єдиного питання: чи може бути героєм української нації ворог російської імперії? До речі, це питання стосується і героїв Крут, і повстанців Холодного Яру, і вояків УПА.
Нас може об'єднати і відкрити перед нацією майбутнє тільки одна чесна відповідь: Іван Мазепа, який боровся за українську незалежність, є героєм української нації.
Ми не можемо заперечувати права росіян святкувати Полтавську перемогу, що заклала підвалини Російської імперії.
Але ми маємо право згадати, що російська перемога стала українською катастрофою, яка принесла нам знищення козацтва, кріпаччину, культурну асиміляцію.
Наше право - зробити висновки з уроків історії. Очевидно, сьогодні це якраз і є непростим тестом, який складають мільйони українців. Хочу нам усім нагадати слова великого патріота В'ячеслава Чорновола: "Україна починається з тебе".
Я пишаюся відродженим Батурином, гетьманською столицею. Незалежна Україна поставила її перед усім світом як символ незнищенності нашого прагнення до свободи. Вірю, що гордість за нашу історію поділятимуть зі мною ще багато поколінь українців.
- Іван Мазепа є єдиним українцем, вписаним у європейський культурний канон. До його постаті звертались генії європейської літератури: Байрон, Пушкін, Гюго, Меріме, Словацький. На цьому тлі присутність постаті великого гетьмана в культурному полі незалежної України залишається досить скромною. Чи існує, на вашу думку, спосіб подолати цей розрив?
- Ви праві, Іван Мазепа був політиком, який у європейських столицях сприймався як лідер європейського калібру. Він був особисто інтегрований у політичний і культурний контекст. У його біографії - навчання у Франції, Італії, Німеччині, Голландії, знання десятка мов, дипломатичні місії до багатьох європейських столиць, особисті знайомства та контакти з голов ними персонажами тогочасної політики. Він був своїм у Європі.
Нам не треба було рубати "вікно в Європу", перед нами були відчинені європейські двері. Ми завжди були Європою!
Далі починається процес "винайдення Східної Європи". Європейські кореспонденти Катерини ІІ, отримуючи від неї щедру винагороду, прославляли імперію за те, що вона нібито принесла цивілізацію в дикі придніпровські степи.
Вони відсували в забуття і Русь-Україну, і українське бароко, і наш університет - Києво-Могилянську академію, яка пишалася репутацією Афін Східної Європи.
Я розумію привабливість "Мазепиного" сюжету для Байрона й інших романтиків. Тут є трагедія романтичного героя, змушеного жити у фальші королівського двору, з якого він виривається, щоб віднайти щастя серед незіпсованих цивілізацією козаків.
Але як шанувальникові великого державного діяча мені в цьому сюжеті не вистачає України, не вистачає інтелектуальної потуги Мазепи. Тому мені особисто ближчі його портрети у зрілому віці, де на нас дивиться вольова людина, лідер держави.
Той самий портрет з мазепинським гербом
Якось на ринку старожитностей я помітив покалічений овальний портрет із тих, які в старі часи встановлювали на іконостасах у пам'ять про жертводавців храму.
Мою увагу привернув майже непомітний під нашаруванням бруду герб. Почав розглядати - серце мало не зупинилося. Це ж знаменитий герб Мазепи! І вже ніби чіткіше почали проступати риси - це він, істинний для мене образ великого гетьмана.
На ньому я бачу силу думки в очах і державну потугу в руці, що міцно стискає булаву.
Для мене цей портрет є шедевром невідомого майстра, який зумів відтворити могутній дух лідера і творчий настрій його часу.
Хотів би нагадати, що Іван Мазепа як ніхто розумів - політичний проект має будуватись на фундаменті духовності, освіти і культури. Звідси - розгортання ним грандіозного церковного будівництва, розвиток Київської академії як лабораторії державної ідеї.
Боротьба і праця гетьмана принесли плоди - ми не розчинилися в потоках історії, зберегли свою самобутність. Цього достатньо для того, щоб не тільки держава, а й кожна міська чи сільська громада продовжила його вшанування.
Ми в боргу перед Іваном Мазепою - про це свідчить той факт, що в різних світах, у Росії, у США, в Європі, пам'ятників Іванові Мазепі більше, ніж в Україні.
Світ пізнав Івана Мазепу - одного з талановитих роду українського, роду козацького. Тепер залишилось "простіше" - щоб його нарешті визнали і самі українці.
Але я знаю, що його образ сьогодні будить нашу національну гордість. Переконаний, що вже незабаром у Полтаві все ж постане красивий монумент великому гетьману. Відверто, з болем у серці скажу: це великий борг місцевої влади і всієї полтавської громади перед українством.
Що відбувається з тим пам'ятником зараз?
Упевнений, що і в Києві вулиця Івана Мазепи не залишиться вкороченою комусь на догоду. Це потрібно Іванові Степановичу Мазепі. Це потрібно нам, усім українцям, щоб відбутися як модерна нація з глибоким європейським корінням.
Троїцький собор у Чернігові. Побудований коштом Івана Мазепи
Мазепа до конца своих дней считал себя православным христианином и, строя храмы, рассматривал это далеко не в последнюю очередь как жертву Богу для спасения своей души (надпись в изданной им книге: "Іоанна Стефановича Мазепы его ж коштом и иждевеніем преведеся сіе духовная книга на спасение его и всех чтущих и пользу приемлющих от нея").
Ольга Ковалевська
ПОВІСТЬ ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ
з історії накладення церковної анафеми на Івана Мазепу
...Очевидно, варто також додати, що для душі померлого у далекому 1709 р. гетьмана усі сучасні інсинуації політиків та деяких осіб духовного сану насправді нічого не варті, оскільки одне з Апостольських правил наказувало: "Про тих, хто знаходиться при виході від життя, нехай і тепер виконується давній Закон і Правило, щоб відходячий (помираючий) не був позбавлений останнього і найпотрібнішого в дорогу - Св. Причастя, хоч би він був і проклятий". Отже це означало, що якщо помираючий перед смертю прийняв святе причастя, то вже ніяка анафема накладена на нього людьми, не зашкодить цій людині предстати перед судом Господнім. Завдяки Вселенським Царгородським патріархам Кипріану та Афанасію, які не визнали виголошеної в Глухові та Москві анафеми, гетьмана І.Мазепу було поховано за всіма канонами православної церкви, тобто над тілом гетьмана було прочитано розрішальну молитву, яка канонічно зняла з І.Мазепи анафему. Таким чином, будь-які заяви щодо "одіозної особистості, яка проклинається православною церквою" по відношенню до І.Мазепи є суцільною провокацією, яка вигідна певним сучасним політикам та тим церковним ієрархам, чия боротьба за владу нічого спільного немає з питаннями віри та християнської моралі.
Свято-Вознесенський собор у Переяславі. Побудований коштом Івана Мазепи. Фото: religion.in.ua
Підсумовуючи вищесказане, наголосимо, що дії депутатів Київради є закономірними і відповідають за змістом українським національним інтересам. Називатися іменем Івана Мазепи повне право має саме колишня вулиця Січневого повстання, оскільки саме І.Мазепі зобов’язана Києво-Печерська лавра, що знаходиться на цій вулиці, багатьма своїми будівлями та коштовним начинням своїх церков. Між іншим ім’я І.Мазепи вже носять вулиці багатьох міст та сіл України (у Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Дрогобичі, смт. Яремче, с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області), де перейменумання не викликало такого суспільного напруження та непорозуміння.
Так само, як не було нічого подібного ані у США, де у штаті Міннесота 1855 р. ім’ям гетьмана-борця за незалежність України було названо місто, ані в Південно-Африканській республіці, де у місті Дурбан іменем гетьмана теж була названа вулиця.
Батурин. Гетьманський будинок
І.Мазепа є гідним вшанування через своє прагнення служити Україні та її інтересам, використовуючи для цього всю свою владу, можливості, а також зовнішні обставини. Всіляки намагання продовжувати називати гетьмана І.Мазепу "зрадником" та "віровідступником" є злочином проти сучасного українського суспільства та його підростаючого покоління. Оскільки Україна має право на власних героїв, на власну історію і власні інтереси, навіть якщо це дуже дратує сусідні держави та їхні церковні організації.
Іван Степанович будував не тільки церкви, але й власні резиденції.
В Курській області можна подивитися на такий палац - у складі колгоспу "Росія". Там же знаходиться санаторій Путіна, де жив Шаміль.
Гетьман Іван Мазепа останнім часом постає перед українцями все частіше в образі "будівничого", а не, як колись, "зрадника". В образі одного з фундаторів українського бароко, мецената незчисленних церков і монастирів.
А от світських споруд - знаменитих гетьманських палаців - майже й не збереглося.
На диво, з тих крихт, які лишились, одна з найцікавіших будівель (хоч і в поганому стані) є в російській провінції - "Мазепині палати" у селищі Іванівське Курської області.
Дістатись Іванівського можна двома шляхами - залежно від того, в якому регіоні України ви мешкаєте.
Як доїхати до палацу гетьмана
Для мешканців Центру, Заходу й Півдня найзручніше буде спочатку доїхати до Глухова (траса Е-101, Сумська область, неподалік кордону з РФ), звідти кількадесят кілометрів до вже російського райцентру Рильськ, а з нього по курській трасі вже зовсім близько до Іванівського.
Зі Сходу ж зручніше діставатись одразу до Курська, а звідти - тією-таки трасою Курськ-Рильськ до Іванівського. Також через Іванівське йде прямий автобус Суми-Курськ.
Так виглядали палати Івана Мазепи. Проект реконструкції 1976 року
Палац Мазепи у 1980-тих
Дорогу я розписую не просто так: усі названі перевалочні пункти - теж цікаві міста з оригінальною і старовинною архітектурою. І той, хто зважиться на подорож до Мазепиних палат, "бонусом" отримає цікаву екскурсію пам'ятками російсько-українського прикордоння.
Села пам'яті Мазепи: Іванівське, Степанівка, Мазепівка
"А як Мазепин палац опинився в Росії?", - здивується допитливий читач.
Курська губернія була зоною особливого інтересу гетьмана. Йому тут належало чимало сіл і маєтків. Щось дарував Петро І, поки ще перебував у полоні шарму свого підлеглого, щось купувалося.
Дехто з дослідників вважає, що гетьман мав плани північно-східної експансії, тим більше, що про спроби долучити до Гетьманщини Слобідську Україну відомо точно.
Території, де Іван Степанович заснував свої курські маєтки, якраз перебували в своєрідному закутку поміж Слобожанщиною та Гетьманщиною. А з гетьманських палат у Іванівському здійснювалося їхнє централізоване адміністрування.
А це сучасний вигляд палаццо
Маленький потворний ПАЗ, у якому - на відміну від багатьох українських маршрутів - водій обов'язково видає квиток кожному пасажиру, тягнеться трасою Рильськ-Курськ повз декілька сіл із виразно українськими назвами.
А ось і головна „трійця" пам'яті Івана Степановича Мазепи - села Іванівське, Степанівка та Мазепівка. Дивно, як їх не перейменували на хвилі "анафемствування".
При в'їзді в Іванівське з заходу можна побачити симпатичну відреставровану дерев'яну церкву - вочевидь не без українського архітектурного духу.
Біля автостанції починається чи то сквер, чи то парк, а в ньому монументальні скульптури сталінських колгоспниць.
Якщо побілити, виглядатиме не згірш кам'яниці Лизогуба в Чернігові :)
Саме тут треба повернути на північ, і, поступово спускаючись із пагорба, ви вийдете до вулиці, на протилежному боці якої стоїть обдертий цегляний будинок зі слідами барокової вишуканості.
Це і є садиба Івана Мазепи - зараз вона перебуває на колгоспному обліку.
Садок вишневий коло колгоспу "Росія"
Садибу було збудовано орієнтовно 1703-1705 року і, можливо, архітектором був росіянин Осип Старцев - той, що будував у Києві церкви в Братському та Микільському монастирях.
Як твердить дослідник Сєрґєй Фьодоров, той будинок, що його можна сьогодні побачити в Іванівському, у старовинному плані позначається не як палац, а лише як одна з будівель комплексу, можливо навіть господарсього призначення. Сам палац нібито згорів 1790 року.
Втім, продовжує Фьодоров, будинок має виразні характеристики саме житлового приміщення (розміри кімнат, вікна тощо), і то доволі „парадного" характеру. Так чи інакше, а сьогодні Мазепиними палатами зветься саме ця будівля.
Церква в Іванівському
З "архітектурних надлишків" тут збереглися переважно колони та наличники, проте й вони, а також характерні пропорції (певно мірою нагадують барокові цивільні будівлі київського Подолу) надають будинку приємної елегантності.
Ще більше, ніж елегантності, тут руїнної романтики.
Мазепині палати законсервовано і замкнуто, на оббитих вікнах стоять мальовничі ґрати. Головний фасад будівлі ховається за парканом, і потрапити туди не відразу зрозуміло як. Для цього треба пройти квартал на схід і повернути вулицею на північ.
При цьому бажано надміру не привертати увагу місцевих мешканців (а вони розглядають туристів уважно, ніби австралійських кенгуру) - і зайти в один із кинутих дворів з незачиненими ворітьми.
Стежка через бур'яни й кропиву виводить до дикого вишневого садку, а серед вишень на вас і чекає фасад Мазепиних палат, симпатичних і романтичних, але кричуще чужорідних тут, посеред колгоспу "Росія".
Як так сталося, що ця пам'ятка вціліла?
Санаторій Путіна і орел Шаміля
Можливо, справа в тому, що після 1709 року курські маєтки Мазепи дісталися Меншикову, потім той теж втрапив в опалу... Одне слово, зрештою всі села з майном і людьми стали власністю князя Барятинського.
Рід Барятинських (теж наші люди, походженням від чернігівських князів) використовував садибу Мазепи для власних потреб. А у XIX сторіччі Барятинські збудували собі нову головну резиденцію - "Мар'їно".
Маєток Мар'їно в Іванівському. Вид згори
У новому палаці сьогодні міститься те, що місцеві називають "санаторій Путіна". Правильніше буде сказати "президентський санаторій" - він належить Державному управлінню справами при президенті РФ і в нього може купити путівку, якщо я не помиляюся, будь-хто.
Санаторій стоїть на південь від траси, на тому ж рівні, що й Мазепині палати, але в зовсім іншому стані. Цей палац добре відреставровано, навколо нього - гарний і доволі доглянутий парк зі ставками, тут проводяться екскурсії.
Окремої уваги заслуговує постамент з орлом на березі рукотворного озера. Місцеві розповідають легенду, як чечено-дагестанський імам Шаміль, після років кривавої боротьби полонений одним із Барятинських на Кавказі, намагався втекти з Мар'їного.
Він нібито поплив на інший берег, був поранений, але доплив до протилежного боку, де й був схоплений. На цьому місці й "водрузили" монумент з орлом.
Невідомо, скільки в цій історій правди, але зрештою імператор вирішив, що лісовий клімат не дуже корисний для Шаміля, і далі свож почесне заслання той продовжив у Києві. На будинку в Кріпосному провулку на Липках є чимала меморіальна дошка.
Орел Шаміля. Той самий, напевно, що "споконвіку карає Прометея" (с)
Палац Мазепи намагалися реставрувати, зокрема в радянські часи. Такі спроби, головно на папері, вдібувалися 1949, 1961 та 1968 року, але будівля і далі поступово руйнується.
Окрім двох палаців і вже згаданої дерев'яної церкви, в Іванівському на увагу заслуговує ще одна кам'яниця - колишня кухня (нинішній Народний музей). Також можна подивитись церкву, перебудовану, здається, зі звичайної хати. Її баня, до речі, теж виглядає дещо по-українському.
Цікаво, що попри виразні та недвозначні топонімінчні й архітектурні українські сліди, саме місцеве населення справляє враження цілковито російського. Тутешня мова, і прізвища, й ідентичність не містять у собі майже нічого українського.
Напевне, щось подібне відчувають поляки, коли приїздять на колись "їхні" „східні креси
Олег Коцарев
Поет, письменник, есеїст (Харків)
Коментар
Шановний пане Олеже!
Дивуватися з того, що немає там (крім архітектури) українського духу, не варто. Іванівське - це цілком кріпосницьке московське село. Факт дарування його (з кріпаками) гетьманові передбачав адекватний подарунок у відповідь. Останнє мало б стати прецендентом "приватизації" московською елітою земель Гетьманату.
Що ж стосується місцевої церкви, то восьмерик на четверику з барокковою банею - це дуже по-українські. Справа в тому, що, за відсутністю власних вправних майстрів, прикордонні московіти зверталися до українських зодчих. А тому на землях навіть не слобідських (кол. козацьких полків, що тепер у складі РФ) можна помітити значний український вплив. Принаймні в архітектурі.
Це не новина, але робота з історичної пам"яті продовжується - і це добре.
Найвірогідніше, з точки зору Сергія Павленка, зображення легендарного гетьмана
Чернігівський історик і відомий мазепознавець Сергій Павленко нарешті встановив найбільш достовірну зовнішність гетьмана Івана Мазепи. У зв'язку з цим вн вважає, що 10-гривневу купюру в Україні пора міняти.
"На ній розміщене художнє зображення Мазепи, оскільки на час введення в обігу гривні точних зразків його зовнішності ще не було" - зазначає історик.
Найближчим до істини дослідник називає портрет гетьмана з літопису Самійла Величка, який працював у Батуринській канцелярії за часів правління Мазепи. Це зображення сьогодні можна побачити на обкладинці нової книжки Сергія Павленка, яку видало управління у справах преси та інформації Чернігівської облдержадміністрації за кошти обласної програми "Українська книга".
Нове видання називається "Зображення гетьмана І. Мазепи (кінець ХVІІ - початок ХХ століть)". Воно містить 150 сторінок тексту, багато кольорових ілюстрацій і зовні схоже на альбом.Це грунтовне дослідження понад 80 зображень гетьмана на портретах та ілюстраціях, гравюрах, церковних фресках та іконах, різних предметах. Найдостовірнішими, окрім малюнка Самійла Величка, автор вважає образи Мазепи з Троїцької надбрамної церкві Києво-Печерської лаври, Троїцького собору м. Чернігова, з гравюр Захарії Самуйловича та невідомого автора ("Хрещення Христа").
Гетьман Мазепа на гравюрі Данила Галяховського (1708)
Реальний образ славетного гетьмана, на думку дослідника, проглядається також у творах Іларіона Мигури, Данила Галяховського, Йосифа Балашевича й Леонтія Тарасевича.
Нове видання Сергія Павленка невдовзі буде передане до всіх бібліотек Чернігівської області.
БАТУРИН
Заснований як оборона фортеця, Батурин вперше згадується в 1625 році. Був своєрідною столицею запорізького козацтва, резиденцією. гетьманів Лівобережної України. Заволодів Батурином коронний канцлер Речі Посполитої Ю.Оссолинський, потім перейшов у володіння магнатів Любомирських. З 1654 року Батурин мав статус міста з магдебурзьким правом, магістратом. 1708 року був спалений, а у 1760 році Батурин подарували К. Розумовському. Збереглися руїни фортеці.
Цитадель
Правнук Кирила Розумовського - російський поет Олексій Толстой, не забував своїх українські коренів, писав:
"Ты знаешь край, где все обильем дышит,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу
И до земли висит их плод тяжелый?..
Ты знаешь край, где Сейм печально воды
Меж берегов осиротелых льет,
Над ним дворца разрушенные своды,
Густой травой давно заросший вход,
Над дверью щить с гетьманской булавою?
Туда, туда стремлюся я душою!"
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1851/180/65753/ україна молода, ющенко
http://www.mazepa.name/history/anafema.html Ольга Ковалевська
http://www.istpravda.com.ua/reviews/2011/03/7/30071/ іконографія Мазепи, Павленко
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/1/2091/ палац і церква