ПАНОВЕ, ДЕ ВАШІ ШПАГИ?!
Закінчився рік 2010…
(статья Евгена Сверстюка под катом)
Евген Сверстюк - мудрый честный человек. Пример украинца, на которого хотелось бы быть похожим. Он - моральный авторитет, который должен быть услышан всеми и каждым. Умнейший, образованнейший наш современник. Если своего ума не хватает, чтобы разобраться хотя бы в оценке Ющенко, ориентируйся на таких, как Сверстюк.
Такие люди, как он, не могут торговать убеждениями.
Многим это трудно понять, потому как присутствует привычка приседать перед любой властью, такое «молчание ягнят», и отсутствует привычка самостоятельно мыслить - да и откуда бы ей взяться? Зато мозги промываются всякой жуполисткой шушвалью с успехом.
Белое Братство было началом массового применения «оружия массового поражения лживым словом». Теперь другое такое же имеем...
Многие не представляют себе, какую смелость, какое мужество и какую моральную чистоту должен иметь человек, чтобы пойти "проти всіх", а на самом деле против лживой коммунистической и антиукраинской власти и совковой идеологии.
Таких людей, как Сверстюк, способных при любых обстоятельствах оставаться самим собой, очень мало. Но именно на них, а не на приспособленцах, держится мир. Без таких моральных авторитетов мы превратились бы в стадо животных, выгрызающих друг у друга материальные блага, льготы и привилегии, не понимающих, что они вообще на этом свете делают: только пьют, жрут, и ср...? Биороботы намного полезнее, хотя бы с экологической точки зрения.
Мне вчера позвонила подруга и спросила : «Почему этих всех не интересует безденежье, безработица, долги Тимошенко и ее ужасные контракты по распилу газа с Путиным? Почему невыполнение программы по разработке шельфов иностранными фирмами, и отказ от аверса, что сразу бы нам дало огромные преимущества - не обсуждаются, и как бы все забыли? Только Ющенко у всех на языке»
Ну а я ей ответила - это сценарий, который был вполне успешно отработан по Мазепе, Петлюре и Бандере.
Только не выгорело у этих, в костюмах цвета "морской волны", дело.
Так что, кто его писал, пальцем показывать не надо.
Такие же лубянские, которые мне гадости пишут в анонимных комментах, что я «иду не в ногу с народом»! Они даже не знают, что от ходьбы в ногу мост разрушается от резонанса, убогие умом.
Да, не в ногу, и никогда не шла, слава Богу. И за это себя уважаю.
И никогда не считала, что «плетью обуха не першибешь», или «веревочку для повешения всем выдает профсоюз, а у кого нет - пусть свою принесет».
Из меня овцу никому не удалось сделать, а также других организмов с двумя желудками.
А этим аннонимам, без стыда и совести, посоветовала бы мне не угрожать - я могу ответить достаточно жестко, и вполне не анонимно.
Побольше требований к собственной персоне, и поменьше ненависти к другим людям.
Євген Сверстюк, 04.01.2011:18.59.00
Рік почався з безнадійно патової ситуації.
В світі говорили про економічну кризу. В Україні говорили передусім про кризу політичну і моральну.
Восени 2009 старт президентської виборчої кампанії почався з візити Патріярха Московського, патрона Януковича. Власне, то був випущений на поверхню Вісник кремлівської режисури. Штурм Грузії і України був одночасним. В Чорний вересень 2008 року штурм застав українське суспільство сонним. Президент України засвідчив солідарність з Грузією, і то був вчинок від імені нації.
А дома йому вже готували імпічмент - і БЮТ, і регіони, і комуністи. Наполохані, як миші, журналісти наївно проґнозували анексію Криму Росією і надавали інформацію за російськими джерелами. Не дуже дивно, що тоді не знайшлося тверезої голови, яка б засвідчила уже поразку БЮТ на президентських виборах... Бо реґіони і комуністи - то бетон, за яким стоїть постійний електорат. А помаранчеві сили, поділені надвоє, вже програли!
Це ж і їжаку ясно. Але це не було ясно засліпленим пропаґандистам блоку, які усі свої сили пустили на позаконституційний поділ влади за домовленістю Тимошенко-Янукович. Але навіщо це здалося останньому, коли він безперешкодно проходить законним порядком у Президенти?
Цього не зрозуміли наші дрібнопартійні політики і журналісти і не пояснили народові.
Навпаки весь біжучий рік вони пристрасно звинувачують «противсіх» за те, що не вдалося нашому теляті вовка впіймати. Але ж тому теляті і так багато вдалося: воно повело за собою усю дрібну звірину, що налякалася вовка! Після поразки, звичайно, мужні збираються з силами, а дрібнота - пускається в самоїдство. Шукають винних серед тих, хто не приєднався до табуна, і серед тих, що заважав теляті вовка впіймати. Теля, звичайно, ні при чім: хіба воно винне в тому, що хоче стати биком і водити за собою череду?!
Кажуть, дикуни з’їдали вождя, який зазнав поразки...
У нас це робиться демократично, тобто кожному дозволялася самодіяльність. Першою особою за два десятиріччя, хто спробував стати на демократичну і національну платформу, був Віктор Ющенко. Він діяв у силу переконання.
Звичайно, усі пасивні глядачі мудро шепталися, що демократичного ґрунту у нас не вироблено, а національний ґрунт слизький, бо його постійно поливають помиями з імперських каналів...
На пострах тим, хто спробує ставати на національно-демократичний ґрунт, його отруїли.. Коли він все-таки піднявся на ноги, кинулись винуватити, що він сам себе отруїв. Телеканали постійно запрошували тих, що поливають помиями, і навіть тих, хто отруїв. Демократія!
Не припинялися прямі постріли в бік демократичного Президента. Першим одстрілявся Корчинський. Перестали платити, то він і затих. З маніякальною послідовністю і досі посилає свої контрольні постріли Табачник. Видно, ціль все ще актуальна. Яворівський довів обстрілювання до ритуалу. А що у Тимошенко не було більшого ворога за Ющенка, то знали усі. Вони ж знали, що він є діючим легітимним Президентом України...
Дивно, що усі, що це знали, знали також євангельське: дім, поділений надвоє, не встоїть. Знали і застереження Наполеона: один поганий командувач кращий за двох добрих.
То хіба з того не випливало, що Президент один і повинен залишатися командувачем?
Випливає! «Біле братство» згодне з тим, але за умови, коли командувач - їхній кумир. Отже, у переможених не вийшло навіть якоїсь опозиції. Яка ж може бути опозиція, коли нема своєї позиції?
А тим часом команда переможців, за якими лише третина електорату, почала зі здачі українських національних позицій на користь Росії і трохи призупинилась, побачивши під носом велику братню дулю. Такий арґумент - опритомнює...
В листопаді їм довелося ближче ознайомитись з українським народом і дізнатися, що то вже не совєтський народ, який пише петиції на адресу: «Москва, Кремль». «Майдан» з представників малого і середнього бізнесу на цей раз вдалося приглушити дрібними поступками і шахрайським феєрверком. Найважче даються Януковичеві переговори на Заході. Його бадьора посмішка і обіцянки скоренько провести демократичні реформи, як умову безвізового режиму, там сприймаються досить своєрідно: «Він, вочевидь, не розуміє, про що йдеться?». А йдеться про те, щоб він покинув хитру гру на донецькій платформі і прийняв прозору гру за правилами на демократичній платформі. Треба змінюватися, якщо хочеш бути прийнятим у світі! Треба розмовляти з народом, а не просто дурити його. Старі комсомольці А. Єфремов і В. Колесниченко радять йому у всьому і з усіма погоджуватися, а потім - усе робити по-своєму.
«Дак, это ж, получается, как на следствии», - відповідає їм Віктор Федорович.
«Ну, мы растолкуем им, что у нас вроде бы разное понимание вещей», - м’яко обіцяє Колесниченко.
Але Віктор Федорович розуміє, що Колесниченка ніхто не буде слухати, як ніколи і не слухав. От він, скажімо, запропонує «православне» тлумачення «прав людини», але ж тим нікого не зацікавиш, навіть старих комсомольців. Або «відзвітує» про успішне проведення значних демократичних перетворень і надішле «бомагу» в Брюссель. А там наші ж таки українські юристи, замість горою стати «за свого», посміються і доведуть европейським колеґам, що то у них така стара звичка писати звіти, яких не читають. По-російськи це називається «гнать фуфло».
«Эх, ты старое брехло», - скажуть на таке в Москві і дружньо поплескають по плечу. А на Заході то здивовано знизують плечима і... сахаються.
Отак Віктору Федоровичу за неповний рік царювання довелося познайомитися трохи і зі своїм народом, і з «дружнім» сусідом, і з упертим Заходом, і з важкою шапкою Мономаховою.
Напсував йому Віктор Андрійович за ті п’ять років, ой напсував. Народ відвик від страху... По суті не було жодного відстрілу журналістів, зате весь час муляють очі іменем Гонгадзе. Ця вся «демократія м’якотіла», але її вже не задушити. Доводиться рахуватися із тією клятою свободою слова, і Голодомору вже не заперечиш (добре їм там в Москві бурчати!). І «націоналістична» історія вийшла на поверхню, і уже її не заглушити російськими ЗМІ. Вже й самому доводиться підладжуватися під чужий голос - тьху на нього! Кожен крок відстежують, і сам ти вже, виходить, ні пес, ні баран...
І тут вже не дуже втішає те, що усі партії здрібніли і поблякли. Що опозиції по суті нема. Але й стукнути по шапці нема кого!
Тут навіть Табачника не стукнеш, бо як його стукнути, коли в народі його прозвали «плювком», а в Москві йому дали ярлик недоторканности. Виходить, «не тронь, а то...». Вже і ялинка поставлена на місці розігнаного «Майдану». Вже й з подарунками поставали в чергу блюдолизи, чорт би їх побрав...
Цікаво, який сон буде йому в новорічну ніч - віщий, а чи присниться усе те торішнє фуфло?
Про автора:
Дисидент, письменник, доктор філософії, Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу.
http://blogs.telekritika.ua/?id=2004
интервью, архивное, в "Украине молодой".
- Пане Євгене, ви справді переконані, що зараз немає живого націоналіста?
- Відбулася підміна понять. Відважного, безкорисливого, жертовного націоналізму, який виробився у 1930-х роках, зараз немає. Тоді націоналіст виходив зі зброєю проти гітлерівської і сталінської армій. І тримався саме цим духом. Міцно тримався. Підтримував інших. Сьогодні націоналістами називають звичайних людей. Дуже часто вони просто опановують патріотичну риторику. А нам бракує націоналізму на всіх рівнях. Починаючи від державного, закінчуючи звичайним громадянським.
- Ми знову не розуміємо один одного. Невже націоналізму бракує нашій культурі? Візьмімо за приклад хоча б музику, ті ж фольк-фестивалі.
- Я не хотів поставити під сумнів щирість патріотичних почувань і пісень сучасної молоді. Я намагався підкреслити саме політичний вимір. Націоналістична риторика - ворог українського патріотизму. Це профанація ідеї. Якщо за цими гаслами не стоїть особа жертовна і безкорислива, то це карикатура. Хтось там говорить про Олену Телігу, що вона більше патріотка, ніж поетка. Її поезія не є патріотичною. Вона патріотка в житті, але не навпаки. Бо більшість є патріотами в словах і віршах, а не на ділі.
- Цей «дехто» також вважає, що Олена Теліга - яскравий приклад фемінізму в Україні.
- Вона ніякою феміністкою не була. Вона терпіти не могла цього фарисейства. Ставилася з великою підозрою до тих мужеподібних жінок, які маніфестували цю свою ідею. Вона утверджувала тип жінки, яка є і жінкою, і естетично наповненою особистістю, і патріоткою. Олена втілювала цей тип повноти людського єства. Як жінка, вона відстоювала права жінки своїм позитивним прикладом і сміливістю у житті і творчості. Дуже часто затикала за пояс чоловіків-сучасників. Зокрема, тим закликом до цивільної одваги у «Партачах життя».
- У статті «Якими нас прагнете» Олена Теліга пише про новий тип жінки, якою й сама була. До неї такою жінкою була Леся Українка. Вони б здружилися?
- Вони є схожі в своєму ідеалістичному максималізмі, у відвертості. Але вони не схожі як люди. Я не думаю, що в житті вони грали схожі ролі. Олена Теліга була красивою жінкою, поряд з якою було багато гарних чоловіків, закоханих у неї. Ця проблематика була для Олени дуже трепетною. Як і в її поезії. А Леся Українка іншого типу. Вона була більше в теорії, оскільки не мала реального життя і навіть спокус не мала особливих. Тому Леся Українка втілила у «Мавці» концепції гармонійного поєднання природного і духовного в людині. Не знаю, чи вони б дружили, але з приємністю б зустрічалися.
- А з Оксаною Забужко?
- Не думаю. І не тільки на грунті феміністичному. Вони б не зійшлися тому, що для Олени Теліги слово є ділом, а для Оксани окремо є слово, окремо - діло, і зовсім окремо - особисте життя.
- Пане Євгене, чи Ваші думки часто перетинаються зі світом Івана Багряного?
- Я б не сказав, що це мій автор. Він імпонує мені як людина. Подобається його філософія вітаїзму, подобається стоїцизм понад прірвами реальності, його відвага і те, як поводився у різних ситуаціях і як міг кинути на карту своє життя. Його не вбили лише тому, що твори Івана Багряного видавалися англійською і французькою мільйонним накладом. Це була б дуже велика реклама для України. Але його дискредитували. Намагалися зробити йому нестерпне оточення через свою агентуру, особливо через ту, яка була в ОУН. Він не ворогував з ОУН. Але було дуже багато паскудних людей звідти, які били йому вікна за «відступництво», за різні висловлювання.
Для більшовиків не було проблемою оточити Багряного своїми агентами. Ніхто з них не казав, що він із КДБ, що друг Судоплатова, що вбив Коновальця, Троцького, Ребета. Але казали: «Я націоналіст, а ти - більшовик». Вони його провокували, вивчали, які в Багряного вподобання. Так, як нас у лагерях. Та їм не вдавалося дізнатися, що ми любимо і чого хочемо. Якби це було відомо, то ніколи не заслали б мене в Бурятію, де сонячно. Якби знали, що я люблю сонце, то відправили б на Колиму. Ми ніколи не казали, що хочемо, любимо і які наші смаки. Перед ворогом були засекречені.
Однак провокаторами аж кишіло. Багряного нищили, розпалюючи навколо чвари. Так, як вони зараз це роблять. У Театрі російської драми імені Лесі Українки йде п'єса про Василя Стуса «Іду за край». У ній Стус-актор роздумує, хто його зрадив. Там є моє прізвище, прізвища Світличного, Некрасова. У «документі», де засуджуються антирадянські літератори, кажуть, що з чемності не називають підписів відомих письменників. Ця фальшивка була запущена в 1993 році. Там були підписи Драча, Павличка і Яворівського. Тоді Яворівський подав до суду і через відповідні перевірки було встановлено, що це фальшивка. Вони заплатили 1 млн. купонів. Тепер цю фальшивку ставлять у центр подій вистави. І ті люди, які виходять з театру, думають, що Стус - страдник, а колеги зі Спілки письменників - зрадники. Люди сумніваються і думають, що такий документ існує. Нам властиво вірити.
- Яким би був урок Євгена Сверстюка у школі про Івана Багряного та Олену Телігу?
- Враховуючи нинішній характер телебачення, я б поставив кілька пісень на слова Олени Теліги. Невдовзі має вийти диск із гарним виконанням Олени Голуб і Ольги Богомолець на її слова. А ще розказав би про жінку, яка знала, що некрасива, і водночас усі чоловіки в неї закохувалися. Олена знала, але вони цього не знали.
Якось вона сказала, що є щось набагато важливіше за зовнішність: «Як багато значить краса і як же мало вона значить». Багряного поставив би у такий сюжетний ряд. У 30-ті роки заарештовували дуже багато інтелігенції. І нам здається, що їх кинули в підвал, а потім на Соловки, й іншого виходу не було. А от був такий козак, який утік. Він повернувся сюди і набрався сміливості ще й в їхню «спілку письменників» вступити. Він зумів утекти, бо був відважний. Коли б я мав можливість працювати в школі, я би пішов у школу. Це дуже вдячна робота. Стільки дітей і стільки їм марнують часу і нервів, бо не знають, що їм казати.
- У 2003 році, коли готувалися до війни в Іраку, ніхто не помітив самоспалення 19-річного хлопця у Празі. У передсмертному листі він написав, що став жертвою демократичного устрою, де все визначають влада і гроші, де нікому ні до кого нема діла. Як рятуватися від подібних думок у такому віці?
- Для того, щоб захищатися від спокус, треба мати в собі сильну духовну основу. В нього, очевидно, були проблеми внутрішні. Без цього суспільство взагалі не виживе. Ми постійно жили під загрозою монгольської, татарської, польської чи російської навали. Приїжджає архієпископ Павло Алепський, який зустрічався з Хмельницьким у Києві, і розказує, як люди спокійно живуть, як з почуттям гідності ходять до церкви, які віруючі. Для нас важливий Абсолют, який присутній в житті, і ми маємо з ним зв'язок.
- Виходить, поза вірою нема сенсу в житті людини?
- Поза духовним стрижнем, який з'єднує людину з Творцем, сенсу немає. Але те, що ми робимо, пов'язано з його наказами. Бог не вимагає любові до себе. Він вимагає любові до ближнього, те і буде любов'ю до нього. Якщо ти любиш себе, то й любиш свого ближнього і свій народ. Бог вимагає розбудовувати життя. Протестанти прекрасно використали ці настанови. Через те суспільство, де діє протестантська церква, дуже добре організоване. Православна церква більше вдається в обрядовість і менше працює над людиною.
- А що треба змінити?
- Треба себе оновити, в рамках віри структурувати і підіймати. Я родом з волинського села, де половина жителів перейшли до протестантів. Віру вони оновили, але залишилися такими ж, як були. Треба очищувати суспільство. Мене часто мучить, що я все життя змушений бути «асенізатором». Воював з більшовицькими фальсифікаціями в літературі, які засмічували наші святині, імена. З Шевченка зроблять атеїста, з Франка - каменяра, який «закликав до соціалізму». Створювалася каламуть. І за вільне мислення я отримав 12 років.
Але й зараз треба знову писати про «бліду поганку в тонкій обгортці». Очищувати словом - це одна із форм. Інший спосіб - це коли дівчина курить і кидає недопалок на тротуар, а дідок піднімає його і викидає на смітник, щоб вона бачила. Ми живемо в штучно забрудненому світі. Росія - дуже скаламучена. Ослаблюючи сусіда, вона ніколи не думала над тим, що вона і себе отруює. Жодна країна не дозволила б бандитської Жовтневої революції з розстрілами на вулиці. Як казав Булгаков, руїна починається не в житті, а в голові. Людина бачить пісуари, але не користується ними. Той, хто це розуміє і дає іншим це зрозуміти, є якоюсь мірою асенізатором. Якщо я хочу добре жити, то хочу, щоб мої сусіди зверху і знизу були порядними людьми, це мені вигідно. Росії важливо розкласти Грузію і Україну. Жодна країна не повинна хотіти, щоби сусідові було погано. Нині вони патологічно надуті своєю гординею, змішаною з комплексом меншовартості. Там немає елементарної стриманості, щоб звернути на правильний шлях.
Мене хотів застрелити демобілізований «визволитель», коли я був у 8-му класі. Він хвалився, що як був танкістом, врізувався в колону німецьких військовополонених і чавив їх. Я кажу: «Чим ви хвалитеся? То ви ж злочинець!» А він: «Ах ти гадьониш! Фашист!» Шкодував, що не мав при собі пістолета... Війна дуже багатьох покалічила. Спробуйте з таким чоловіком про щось поговорити. Він завжди зводитиме розмову на слизьке. Бо немає ладу в душі, тому сповзає на негативний спосіб мислення.
- Виходить, ці люди не навернуться в інше річище? Як їм підказати, що, поза сумнівом, є ще й оптимістична віра?
- Позитивний приклад - це є добрий спосіб. Вчення Христа є вчення прикладом. У будь-якому середовищі має велике значення позитивний приклад і мало впливає повчання. Треба спробувати створити їм здоровіший клімат. І допомогою є слово, добре слово.
- Але ж люди, як правило, не хочуть говорити про добрі, позитивні вияви культури. Їх більше цікавить бруд політики, про який спокійним словом не говоритимеш...
- Скільки пам'ятаю, люди завжди говорили про політику, бо там ніколи не було пуття. Так як людина хвора говорить про свою хворобу, так наше суспільство говорить про політику. І переключитися на щось інше їм важко, бо не звикли. Великою мірою це інерція старих часів. Люди хочуть йти до світла. Націям треба показати це. Добра традиція запрошувати в телепрограму опонентів. Але коли запрошують Нестора Шуфрича і Тараса Чорновола, то від цього смердить. Хоча використана та ж модель діалогу. Коли політик говорить про свої цілі, наміри і роботу, то я буду його слухати. Але коли зразу проти президента, то виникає сумнів, чи в нього є цілі, крім того, про що він говорить. Дуже швидко на цьому засвітився Тягнибок. Зараз чи не всі націоналістичні угрупування під контролем чужої спецслужби.
- Але мусить бути молода націоналістична партія, яка змінить цю ситуацію.
- Вона вже є. І ми її чекаємо. Будуть все ворохобити, чинити роздори... Людина має бути скрізь сильною. Життя мусить бути боротьбою. Має бути відторгнення навіть близьких тобі людей: за принципом «не мир, а меч», бо інакше може статися примирення грішного з праведним.
Розмовляла Ольга ЖУК.
http://www.umoloda.kiev.ua/number/805/222/29311/