Не хочу реального світу...
Ніколи не любила папси в житті, - це термін який сама собі придумала. З раннього дитинства не любила виступів у білих колготках (хоча сама співала у всіх можливих хорах ітд), не любила сукенок і бантиків, не любила такого от всього "найс" ітд. Ні, я ніколи не була частиною якихось субкультур, ніколи не була готкою, чи ще кимось. Може тоді просто час ще не був таким. Це я все до того... що спостерігаючи за тим, що робиться у світі ... хочеться одягнутися у рожеве... і співати радісних і добрих пісень... на противагу...
В кожній частині світу свої проблеми та свої трагедії...
Про власні, наші, писати не буду... всі спостерігають за ними і так...
Але от останні події в Америці просто вбивають... Дистанційно і дуже боляче... Я не знаю, чому саме такі жахи характерні для них, бо це ж далеко не вперше таке і, на жаль, очевидно не востаннє...
Interactive map of school shootings around the world: кликніть на карту.
Давно тому їхали ми з товаришкою нічних DC (Washington DC) на метробас, була пізня година, вже і не пам"ятаю, чому так сталося, бо в цілому я боюся пізніх годин та публічного транспорту... Так от, в автобусі окрім нас було може ще 2 людини та водій. На одній зупинці зайшов чоловік, афроамериканець (ніколи не знаю, як кого назвати так щоб було відверто політ. коректно, хоча і від самого початку не маю на меті когось образити). Підійшов і каже, що дайте мені долар. Я на автоматі кажу, що нема ітд. Він напрацьованим рухом витягує з кишені пістолет і націлює в мене. Я дістаю гроші, а він: "тепер вже по 5-ть". Ясно, що він отримав те, що він хотів. Ніколи не забуду тих кілька секунд мого життя. Страх був вже потім. А в ту мить було реально якесь розтягнення часу, якась його зупинка... незважаючи на те, що найбільше хотілося, що все вже скінчилося...
Я не пам"ятаю, як ми вийшли з автобусу, що ми робили потім... але от той його погляд і дуло... я не забуду. Як виявилося це досить звикле явище і певних районах. На моє заспокоєння друзі сказали, що скоріш за все в нього не було набоїв, що він ніколи б не вистрілив ітд ітд ітд...
Не знаю, що відчували ті жертви, в яких стріляли кілька днів тому в Коннектикуті... чи вони розуміли, що це вже кінець,
Яке це тепер має значення? А от що думають і відчувають їх батьки на нині?.. Як вони мають жити далі?..
Що думала та вчителька, яка врятувала 16-ть дітей і сама загинула?...
----
Що породжує такі дії? Чому практично ті самі сценарії постійно? І на кінець... самогубство?
Чи є ідеальне суспільство, яке може гарантувати, що такого не станеться?..
І от читаючи такі новини перестаю розуміти тих, хто є колекціонером зброї і хто займається цим маючи дітей... І якось стає абсурдним момент, що якщо щось не забороняється, то воно і не таке страшне, бо бажаним є ж плід заборонений...
І от зараз хочеться увімкнути якийсь найвеселіший, най...казковіший мультик чи фільм... і наче пірнути у нього.... і дітей туди забрати... від реального світу...
В кожній частині світу свої проблеми та свої трагедії...
Про власні, наші, писати не буду... всі спостерігають за ними і так...
Але от останні події в Америці просто вбивають... Дистанційно і дуже боляче... Я не знаю, чому саме такі жахи характерні для них, бо це ж далеко не вперше таке і, на жаль, очевидно не востаннє...
Interactive map of school shootings around the world: кликніть на карту.
Давно тому їхали ми з товаришкою нічних DC (Washington DC) на метробас, була пізня година, вже і не пам"ятаю, чому так сталося, бо в цілому я боюся пізніх годин та публічного транспорту... Так от, в автобусі окрім нас було може ще 2 людини та водій. На одній зупинці зайшов чоловік, афроамериканець (ніколи не знаю, як кого назвати так щоб було відверто політ. коректно, хоча і від самого початку не маю на меті когось образити). Підійшов і каже, що дайте мені долар. Я на автоматі кажу, що нема ітд. Він напрацьованим рухом витягує з кишені пістолет і націлює в мене. Я дістаю гроші, а він: "тепер вже по 5-ть". Ясно, що він отримав те, що він хотів. Ніколи не забуду тих кілька секунд мого життя. Страх був вже потім. А в ту мить було реально якесь розтягнення часу, якась його зупинка... незважаючи на те, що найбільше хотілося, що все вже скінчилося...
Я не пам"ятаю, як ми вийшли з автобусу, що ми робили потім... але от той його погляд і дуло... я не забуду. Як виявилося це досить звикле явище і певних районах. На моє заспокоєння друзі сказали, що скоріш за все в нього не було набоїв, що він ніколи б не вистрілив ітд ітд ітд...
Не знаю, що відчували ті жертви, в яких стріляли кілька днів тому в Коннектикуті... чи вони розуміли, що це вже кінець,
Яке це тепер має значення? А от що думають і відчувають їх батьки на нині?.. Як вони мають жити далі?..
Що думала та вчителька, яка врятувала 16-ть дітей і сама загинула?...
----
Що породжує такі дії? Чому практично ті самі сценарії постійно? І на кінець... самогубство?
Чи є ідеальне суспільство, яке може гарантувати, що такого не станеться?..
І от читаючи такі новини перестаю розуміти тих, хто є колекціонером зброї і хто займається цим маючи дітей... І якось стає абсурдним момент, що якщо щось не забороняється, то воно і не таке страшне, бо бажаним є ж плід заборонений...
І от зараз хочеться увімкнути якийсь найвеселіший, най...казковіший мультик чи фільм... і наче пірнути у нього.... і дітей туди забрати... від реального світу...