Індивідуальні таборові особливості).
Літо от минає, Софія була у двох таборах, дуже багато дітей знайомих також мали подібні програми. На думці таке: чи всім дітям підходять табори і чи взагалі це таки необхідна річ,чи і без цього можна вирости?
Софія їде в табір з таким досить рівним настроєм. Тобто вона і хоче, але якби не їхати... то також може бути. Враження в неї завжди гарні і добрі (2 літа - це вже досвід, тому можна про це говорити). Повертається спокійною, без особливих сентиментів за тим, як там було і без сліз за друзями та вихователями (як вони там тепер називаються). Цього року була з однокласницею, то взагалі було все гаразд. Чвар в неї ні з ким не було, нікого не ображала, ні на кого також відповідно не ображалася (якісь маленькі речі типу: хлопці на столі забрали печиво яке було для всіх я вже зараз не згадую))). Буде все добре, то і наступного року продовжимо таборове життя.
Тут розповідь наступна. Діти на ПЛАСТовий табір приїхали з Канади. Взагалі відважні, як на мене, бо багато хто взагалі вперше приїхав, а тут ще і до лісу відразу. Всі мали зі собою повністю: від наплечника, до намета, карімата... активованого вугілля ітд. Треба навіть повчитися такій організації ( є досвід батьків, які давні пластуни).
Треба розуміти, що діти переважно вже 3-тє покоління українців в Канаді, але мовою українською користуються досить вільно, ну звчиайно, що з акцентом, проте не страшним. Інколи бракує слів, але дуууже швидко вчаться. І що ж розповіло мені 2 дівчинки, що... з них постійно сміялися всі довкола через мову. А ті діти, які знали не дуже чемні англійські слова намагалися їх щоразу вживати, коли ті чи проходили повз, чи були на відстані такій, щоб почути. Ясно, що це не стосується всіх, проте таки цього не було мало. В цілому враження гарні, кажуть, що може навіть колись ще раз приїхали б... але таки не знайшли дуже близького контакту тут з кимось. Це історія про дівчат 12-13 років. О, ще момент, одна з них позичила на ЮМПЗ свій намет , який вона привезла з Канади 2-м дівчаткам з України. Коли все скінчилося, то ті просто забрали свої речі та пішли. Не сказали ні дякую, ні не склали його... більше того... навіть сміття не позабирали свого.
Далі історія про 18-ти річного хлопця. Був на таборі "Чота крилатих". Так от... він там був один з іншої країни і каже, що кращого табору в нього в житті ще не було. Потоваришувався зі всіма, а на прощання йому зробили проперелер .. навіть не знаю, як вам його описати... ну такий справжній, великий, напевно з понад 1 м. в діамерт. Були трохи проблеми, як зайти з ним в літак, але на щастя все вирішилося)
Більшість дітей таки сказала, що переважно всі трималися своїми компаніями, тобто чужака не сильно кудись впускали.
От так воно буває.
Так просто нагадалося. Ми стояли коло сцени і до нас підійшло кілька підлітків, які представилися, що вони з Донецька, сказали, що проводять опитування, хто яку пластову пісню найбільше любить. Це було гарно
Згадую свої таборові часи. Я ніколи не мала проблем зі спілкуванням. Якось завжди були і друзі, а потім було тривале листування ітд. З певними людьми навіть досі не втрачений контакт.
Напевно це залежить від кожного окремо.
А як у вас це відбувалося?))) Тобто, чи ви привозили цілі записники адресів і потім нескінченно ходили на пошту за новими листівками ітд (як от я)))? Чи навпаки?
Софія їде в табір з таким досить рівним настроєм. Тобто вона і хоче, але якби не їхати... то також може бути. Враження в неї завжди гарні і добрі (2 літа - це вже досвід, тому можна про це говорити). Повертається спокійною, без особливих сентиментів за тим, як там було і без сліз за друзями та вихователями (як вони там тепер називаються). Цього року була з однокласницею, то взагалі було все гаразд. Чвар в неї ні з ким не було, нікого не ображала, ні на кого також відповідно не ображалася (якісь маленькі речі типу: хлопці на столі забрали печиво яке було для всіх я вже зараз не згадую))). Буде все добре, то і наступного року продовжимо таборове життя.
Тут розповідь наступна. Діти на ПЛАСТовий табір приїхали з Канади. Взагалі відважні, як на мене, бо багато хто взагалі вперше приїхав, а тут ще і до лісу відразу. Всі мали зі собою повністю: від наплечника, до намета, карімата... активованого вугілля ітд. Треба навіть повчитися такій організації ( є досвід батьків, які давні пластуни).
Треба розуміти, що діти переважно вже 3-тє покоління українців в Канаді, але мовою українською користуються досить вільно, ну звчиайно, що з акцентом, проте не страшним. Інколи бракує слів, але дуууже швидко вчаться. І що ж розповіло мені 2 дівчинки, що... з них постійно сміялися всі довкола через мову. А ті діти, які знали не дуже чемні англійські слова намагалися їх щоразу вживати, коли ті чи проходили повз, чи були на відстані такій, щоб почути. Ясно, що це не стосується всіх, проте таки цього не було мало. В цілому враження гарні, кажуть, що може навіть колись ще раз приїхали б... але таки не знайшли дуже близького контакту тут з кимось. Це історія про дівчат 12-13 років. О, ще момент, одна з них позичила на ЮМПЗ свій намет , який вона привезла з Канади 2-м дівчаткам з України. Коли все скінчилося, то ті просто забрали свої речі та пішли. Не сказали ні дякую, ні не склали його... більше того... навіть сміття не позабирали свого.
Далі історія про 18-ти річного хлопця. Був на таборі "Чота крилатих". Так от... він там був один з іншої країни і каже, що кращого табору в нього в житті ще не було. Потоваришувався зі всіма, а на прощання йому зробили проперелер .. навіть не знаю, як вам його описати... ну такий справжній, великий, напевно з понад 1 м. в діамерт. Були трохи проблеми, як зайти з ним в літак, але на щастя все вирішилося)
Більшість дітей таки сказала, що переважно всі трималися своїми компаніями, тобто чужака не сильно кудись впускали.
От так воно буває.
Так просто нагадалося. Ми стояли коло сцени і до нас підійшло кілька підлітків, які представилися, що вони з Донецька, сказали, що проводять опитування, хто яку пластову пісню найбільше любить. Це було гарно
Згадую свої таборові часи. Я ніколи не мала проблем зі спілкуванням. Якось завжди були і друзі, а потім було тривале листування ітд. З певними людьми навіть досі не втрачений контакт.
Напевно це залежить від кожного окремо.
А як у вас це відбувалося?))) Тобто, чи ви привозили цілі записники адресів і потім нескінченно ходили на пошту за новими листівками ітд (як от я)))? Чи навпаки?