(no subject)
Жовті хризантеми у садку чи не востаннє здаються такими життєрадісними і безстрашними - вони ще не знають жовтневих приморозків. Кажуть, що вже в середині тижня прийдуть осінні холоди. Я мерзнутиму в ніс і руки, постійно жалітимусь на те, що від підвищеної вологості повітря моє волосся стає пухнастим, що в мене важка сумка і що я досі не купила собі термос, бо сумка й без нього завжди важка. Але це дурниці. Головне, що як тільки-но на вулиці стає холодно-холодно, я наповнююсь словами і переповнююсь думками. Хто ще з весни чекає від мене листів, згодом їх отримає. Хто чекає зустрічей - не втрачайте моменту, кличте на чай/каву. Хочеться кожну вільну хвилину заповнювати чимось вартісним і справжнім, бути уважною до друзів, до оточуючих. Згадуючи те, що мені довелося пережити через власну нерозсудливість, розумію, що не можна марнувати свого часу.
Читаю зараз "Милі кості" Еліс Сіболд. Сумна історія про дівчинку, в якої забрали життя у 14 років. Раніше бачила фільм, захотілось тепер прочитати книжку. Добре, що фільм такий яскраво-осінній, усе уявляється у теплих жовтих тонах. І чомусь зовсім не сумно, а навіть якщо й трохи, то це швидше світлий сум, гарний. У мене ж, сподіваюсь, ще все життя попереду.
Піввересня і півжовтня я провела в школі, але вже не за партою, а за вчительським столом. Щоранку чотири рази на тиждень бігла з підручниками й учнівськими зошитами на уроки. Мені до душі такі ранки, мені до душі моя майбутня професія. І хоча вчителька сказала, що не бачить мене в школі, я точно знаю, що це саме те, що мені потрібно. Діти обіймали мене і казали: "Іванно Володимирівно, ви такі добрі!"
Читаю зараз "Милі кості" Еліс Сіболд. Сумна історія про дівчинку, в якої забрали життя у 14 років. Раніше бачила фільм, захотілось тепер прочитати книжку. Добре, що фільм такий яскраво-осінній, усе уявляється у теплих жовтих тонах. І чомусь зовсім не сумно, а навіть якщо й трохи, то це швидше світлий сум, гарний. У мене ж, сподіваюсь, ще все життя попереду.
Піввересня і півжовтня я провела в школі, але вже не за партою, а за вчительським столом. Щоранку чотири рази на тиждень бігла з підручниками й учнівськими зошитами на уроки. Мені до душі такі ранки, мені до душі моя майбутня професія. І хоча вчителька сказала, що не бачить мене в школі, я точно знаю, що це саме те, що мені потрібно. Діти обіймали мене і казали: "Іванно Володимирівно, ви такі добрі!"