Борхес про Інтернет
Недавно мав час перечитати деякі книги до яких давно не заглядав. Цікаво як по-новому прочитуєш навіть добре відомі тексти.
Відкрив томик Борхеса, якого не брав до рук уже років з десять. Оповідання «Книга Піску» написане ним у 1975 році. Дата має значення, бо йдеться ще й про те, як химерно можуть реалізовуватися фантазії генія.
В оповіданні йдеться про книгу у якій дивовижним чином зібрані всі тексти: минулі, сучасні і майбутні. Книга не має початку ані кінця, сторінки розміщені, здається, хаотично - після 199-ї сторінки може йти 10568-а, кожна сторінка написана іншою мовою; однак є у ній якийсь порядок: після аркуша з непарним номером йшов аркуш із парним, а маленькі картинки повторяються приблизно кожних двісті сторінок.
Для Борхеса ця «Книга піску» була метафорою часу і простору: сторінки її неповторні як миттєвості, що існують «тут-і-тепер», неможливо двічі заглянути на ту саму сторінку. Книга як символ нескінченності часу і простору, кожна її сторінка містить в собі всі миті одночасно і весь простір цілком. Однак для кожного сучасного читача очевидно, що «Книга піску» є метафорою Інтернету.
І тоді відчуваєш нотку гумору в цій, наприклад, борхесівській фразі:
«…У меня еще оставались друзья -- я перестал видеться с ними. Пленник книги, я почти не появлялся на улице…»
І, зрозуміло, вже зовсім по-новому прочитуються рядки, у яких автор описує священний жах перед вічністю і нескінченністю.
«…я понял, что книга чудовищна. То, что я, не отводивший от нее глаз и не выпускавший ее из рук, не менее чудовищен,ничего не меняло. Я чувствовал, что эта книга -- порождение кошмара,невыносимая вещь, которая бесчестит и отрицает действительность…»
Відкрив томик Борхеса, якого не брав до рук уже років з десять. Оповідання «Книга Піску» написане ним у 1975 році. Дата має значення, бо йдеться ще й про те, як химерно можуть реалізовуватися фантазії генія.
В оповіданні йдеться про книгу у якій дивовижним чином зібрані всі тексти: минулі, сучасні і майбутні. Книга не має початку ані кінця, сторінки розміщені, здається, хаотично - після 199-ї сторінки може йти 10568-а, кожна сторінка написана іншою мовою; однак є у ній якийсь порядок: після аркуша з непарним номером йшов аркуш із парним, а маленькі картинки повторяються приблизно кожних двісті сторінок.
Для Борхеса ця «Книга піску» була метафорою часу і простору: сторінки її неповторні як миттєвості, що існують «тут-і-тепер», неможливо двічі заглянути на ту саму сторінку. Книга як символ нескінченності часу і простору, кожна її сторінка містить в собі всі миті одночасно і весь простір цілком. Однак для кожного сучасного читача очевидно, що «Книга піску» є метафорою Інтернету.
І тоді відчуваєш нотку гумору в цій, наприклад, борхесівській фразі:
«…У меня еще оставались друзья -- я перестал видеться с ними. Пленник книги, я почти не появлялся на улице…»
І, зрозуміло, вже зовсім по-новому прочитуються рядки, у яких автор описує священний жах перед вічністю і нескінченністю.
«…я понял, что книга чудовищна. То, что я, не отводивший от нее глаз и не выпускавший ее из рук, не менее чудовищен,ничего не меняло. Я чувствовал, что эта книга -- порождение кошмара,невыносимая вещь, которая бесчестит и отрицает действительность…»