Падіння Костянтинополя
Недавно отримав банківську картку з пін-кодом 1453. Як ви здогадуєтеся, я його вже змінив. Бо нещасливе число. У цьому я переконався ще на початку 90-х. Тоді ми з приятелем приїхали до Києва на якусь наукову конференцію. Позаяк цей захід мав відбутися аж надвечір, а ми, як водиться серед львів’ян, прибули зраненька, 92 поїздом, то вирішили покласти речі в автоматичну камеру схову й до вечора розійтися по своїх справах.
Речей у нас було мало, тому склали їх в одну комірку.
- Який код набирати?, - запитую.
- Давай 1453. Ти ж знаєш - дата падіння Костянтинополя, її неможливо забути, одна з тих подій, що є не просто історичними драмами, але точками в яких історія перетинається з особистою біографією сучасника. Ця подія залишається живою трагедією для кожного європейця, а особливо для християн східного обряду.
Видно напередодні прочитав якусь статтю на цю тему. Багатьох дратувала його схильність до пафосу, але в мене і тоді й тепер вистачало інших клопотів окрім загибелі Візантія, тому не став заперечувати, а слухняно набрав: 1-4-5-3. Чому б і ні? Відтак вийшли з камери схову й розійшлися в різні боки: я - на метро, а приятель у бік тролейбусної зупинки.
За короткий час він з’ясував, що забув у камері схову щось гостро необхідне, здається ліки. Швидко повернувшись на вокзал, підійшов до комірки і раптом виявив, що не пам’ятає коду. Тобто, він не забув, що це дата падіння Костянтинополя, точка перетину історії з біографією й усе таке інше. А от коли саме сталася ця сумна подія начисто вилетіло з голови. Зайве казати, що ні мобільних, ні інтернету тоді ще не було, а знаходити відповідь потрібно було тут і вже.
"Спокійно, не треба панікувати, зараз згадаю", - подумав він, але прокляте число в голову не приходило. А час підпирав. І тоді приятель вирішив вийти на привокзальну площу й запитати в людей. Причому опитувати вирішив тільки інтелігентних мужчин, оскільки побоювався, що пані, а особливо панянки можуть звинуватити його у сексуальних домаганнях. Що значить провінціал! - він навіть не подумав, що чоловіки з не меншими підставами можуть звинуватити його в тому самому.
На жаль, я не був свідком цієї епохальної події, але чудово її собі уявляю. На вході до вокзалу збентежений чоловік метушливо обирає жертву, рвучко підходить до неї й запитує:
- Пробачте, будь ласка, ви не пам’ятаєте в якому році турки захопили Костянтинополь?
Люди злякано сахалися, деякі крутили пальцем біля скроні, хтось виявляв агресію. І загалом чомусь виглядало, що в столиці європейської держави, в країні християн східного обряду чомусь ніхто не знав і знати не хотів як його особиста біографія перетинається зі світовою історією. Падіння Костянтинополя їх тупо не цікавило.
Час швидко збігав. "Треба заспокоїтися. Заспокоїтися, зосередитися й пригадати цю дату, я ж її чудово знаю, треба тільки припинити панікувати й заспокоїтися - і я все згадаю", - переконував він себе. Знову опустився в камеру схову, підійшов до автоматичної комірки й почав згадувати: 1450? Чи 1435? А може 1350?
Раптом відчув на плечі чиюсь руку.
- Чим це ти тут займаєшся? Він оглянувся - перед ним стояло двоє міліціонерів. - Ми вже давно за тобою спостерігаємо, підар.
- Чому підар? Що ви собі дозволяєте?
Він став запинаючись пояснювати, що просто забув номер своєї комірчини, що він ніякий не зловмисник, що всередині металевої скриньки заховані його документи і він легко може підтвердити своє право на речі котрі там містяться.
- Що ж, подивимося на твої документи, підар, - завагалися менти. Викликали працівника камери схову і той відчинив комірку. Всередині була якась непристойно рожева жіноча сумка... Виявляється, у стані стресу мій приятель не лише забув код, але й переплутав комірки. Однак нічого більше пояснити він не встиг, бо вже за секунду дістав гумовою палицею по спині і з заломленими руками був поволочений у вокзальне відділення міліції.
У відділку пояснення ситуації він почав, м'яко кажучи, небуденно:
- Розумієте, сталося так, що я забув у якому році турки захопили Костянтинополь…
Капітан міліції високо підняв брови й скривився, наче йому було неприємно перебувати в одній кімнаті з такою некультурною особою. Сержант, зрозумівши вираз обличчя офіцера по-своєму, коротко й сильно ткнув затриманого "демократизатором" під ребра.
- В цей момент мені в голові ніби розвиднілося, я відразу згадав і номер комірчини, і код… Слава богу, ситуація вияснилася, - розказував він, руки його тремтіли. Після паузи додав: - А всі мої гроші менти забрали...
- Ну й хрен з ними. І гроші в мене є, не пропадемо. Мені захотілося заспокоїти його, якось розрядити обстановку: - Слухай, дивись як гумова палиця тобі пам'ять освіжила, таки правду каже народна приказка, що без бука не йде наука.
Він мовчав.
- А спробуй подивитися ще й з іншого боку на все що з тобою трапилося: може саме так і має виглядати точка перетину Історії з конкретною біографією? Тобі ці менти турків не нагадували?
Приятель сумно глянув на мене:
- Знаєш, давно хотів тобі сказати, що у манері вишукувати в усьому кумедний ракурс є щось патологічне.
І ми поїхали на конференцію.