Ти відходиш...
Ти відходиш... (Юрко Покальчук)
Ти відходиш, відходиш, відходиш... Від"їжджаєш у нічному автомобілі, в поїзді, що мчить у сліпу, чужу далину, в літаку, що несе тебе за хмари, на пароплаві, що відпливає повільно, але незупинно в безбережний океанський простір. Але ти відходиш.
Очі твої світяться крізь морок ночі, променяться, іскряться, срібляться, діамантово, сапфірно, світло сяйно. Вони кажуть мені все, що не встигли виповісти раніше, що не змогли висловити у спокійний час, і тільки в час розлуки, в мить прощання, у хвилину, коли рушає поїзд, коли від’їжджає автомобіль, коли ще мить, одна лиш мить, і ти щезнеш в темряві ночі, вони раптом говорять мені все це, але вже пізно, вже перепона стоїть між нами, частокіл часу й відстані, наближаються кілометри, роки, переживання, люди, люди, люди… Встає між нами прірва, і ти дивишся на мене так, як я чекав, як жадав давно, так, як мріяв, так, як могло би бути, але не сталось.
Тому що ти вже відходиш.
Тобі шкода цієї хвилини, шкода минулого, шкода навіть майбутнього, але вже й у минулому, зовсім недалекому минулому розкинула свої сіті-тенета розлука, вже інші люди оточили тебе, уже полонила тебе інша сила, і нема цьому повернення, і ти знаєш це, і тобі жаль.
Але ти відходиш.
Ти відходиш уже давно. Повільно, але неуникненно, невідворотно, розкриваючи для себе нові виднокраї життя, нові мрії, нову далечінь. І в них уже нема мене. Я на очах зменшуюсь, день за днем стаю дедалі менший, як карлик, як гном, як маленький згусток великого болю, як невідворотна втрата, з якою треба примиритися, щоби дістати нове життя.
І ти відходиш.
Я все ще, навіть у цю останню мить, падаю у твої очі, як у сон, як у паморочливий дурман, як в останню надію засудженого на гільйотину, надію, яка, доки не опустився ніж, не полишає його.
Але ти відходиш.
Мені шкода, що ти сумуєш, що мить розлуки для тебе важка, що, відходячи, ти дивишся на мене так, як мріялось мені про це у кращі хвилини мої, при злетах надії і віри, довіри і кохання.
Уже давно минув час відчаю, час щему і смертельного суму, час обманутих сподівань і зруйнованих ілюзій, і мені прикро, але я спокійний. Це вже незворотний біль, відрізана рука, чужорідне тіло, що жадає іншого, що кохає інше, що шукає іншого. І мене в ньому лишається дедалі менше. І лише у хвилину прощання, у хвилину відходу раптом спалахує в тобі минуле, раптом запалюється вогник колишніх можливостей, не вичерпаних, відкинутих, запалюється вогонь, якого я чекав так довго і який згас, не спалахнувши уповні, зараз він спалахує в цю останню хвилину, в цю мить, якій нема повернення, тому що ти від’їжджаєш в автомобілі, відлітає літаком, тебе відвозить поїзд, ти відпливаєш на пароплаві, ти відходиш…
Тобі сумно, трохи сумно, а може, тобі шкода мене. Просто шкода мене. Тому що той, хто відходить, забирає із собою тільки половину страждання.
Все ціле ще прийде до мене, ще ляже на мої плечі своїм неуникненним, байдужим, незносним вантажем самотності.
І я вже готовий, я чекаю його, дивлячись, як світяться крізь сутінки з автомобіля, що від’їжджає, твої очі.
Але ти відходиш.
Ти відходиш.
Ти відходиш, відходиш, відходиш... Від"їжджаєш у нічному автомобілі, в поїзді, що мчить у сліпу, чужу далину, в літаку, що несе тебе за хмари, на пароплаві, що відпливає повільно, але незупинно в безбережний океанський простір. Але ти відходиш.
Очі твої світяться крізь морок ночі, променяться, іскряться, срібляться, діамантово, сапфірно, світло сяйно. Вони кажуть мені все, що не встигли виповісти раніше, що не змогли висловити у спокійний час, і тільки в час розлуки, в мить прощання, у хвилину, коли рушає поїзд, коли від’їжджає автомобіль, коли ще мить, одна лиш мить, і ти щезнеш в темряві ночі, вони раптом говорять мені все це, але вже пізно, вже перепона стоїть між нами, частокіл часу й відстані, наближаються кілометри, роки, переживання, люди, люди, люди… Встає між нами прірва, і ти дивишся на мене так, як я чекав, як жадав давно, так, як мріяв, так, як могло би бути, але не сталось.
Тому що ти вже відходиш.
Тобі шкода цієї хвилини, шкода минулого, шкода навіть майбутнього, але вже й у минулому, зовсім недалекому минулому розкинула свої сіті-тенета розлука, вже інші люди оточили тебе, уже полонила тебе інша сила, і нема цьому повернення, і ти знаєш це, і тобі жаль.
Але ти відходиш.
Ти відходиш уже давно. Повільно, але неуникненно, невідворотно, розкриваючи для себе нові виднокраї життя, нові мрії, нову далечінь. І в них уже нема мене. Я на очах зменшуюсь, день за днем стаю дедалі менший, як карлик, як гном, як маленький згусток великого болю, як невідворотна втрата, з якою треба примиритися, щоби дістати нове життя.
І ти відходиш.
Я все ще, навіть у цю останню мить, падаю у твої очі, як у сон, як у паморочливий дурман, як в останню надію засудженого на гільйотину, надію, яка, доки не опустився ніж, не полишає його.
Але ти відходиш.
Мені шкода, що ти сумуєш, що мить розлуки для тебе важка, що, відходячи, ти дивишся на мене так, як мріялось мені про це у кращі хвилини мої, при злетах надії і віри, довіри і кохання.
Уже давно минув час відчаю, час щему і смертельного суму, час обманутих сподівань і зруйнованих ілюзій, і мені прикро, але я спокійний. Це вже незворотний біль, відрізана рука, чужорідне тіло, що жадає іншого, що кохає інше, що шукає іншого. І мене в ньому лишається дедалі менше. І лише у хвилину прощання, у хвилину відходу раптом спалахує в тобі минуле, раптом запалюється вогник колишніх можливостей, не вичерпаних, відкинутих, запалюється вогонь, якого я чекав так довго і який згас, не спалахнувши уповні, зараз він спалахує в цю останню хвилину, в цю мить, якій нема повернення, тому що ти від’їжджаєш в автомобілі, відлітає літаком, тебе відвозить поїзд, ти відпливаєш на пароплаві, ти відходиш…
Тобі сумно, трохи сумно, а може, тобі шкода мене. Просто шкода мене. Тому що той, хто відходить, забирає із собою тільки половину страждання.
Все ціле ще прийде до мене, ще ляже на мої плечі своїм неуникненним, байдужим, незносним вантажем самотності.
І я вже готовий, я чекаю його, дивлячись, як світяться крізь сутінки з автомобіля, що від’їжджає, твої очі.
Але ти відходиш.
Ти відходиш.