(no subject)
за домом був пустир. там було сіро і жарко, і люди туди не ходили ніколи. крім дітей. діти будували там уявні фортеці і грали в ковбоїв, а також розказували одне одному історію про чудовиськ, що жили за гаражами в найдальшому кінці пустища. з країв росли горобини, це був знак межі між ними і нами, про який дорослі не знали, бо ніколи не помічали таких речей.
одного дня здійнявся сильний вітер. він повивертав з корінням горобини, і вони безпорадно і поламано лежали під сірим небом. великим деревам вдалося вгризтися в землю міцніше, вони залишилися стояти, лише одна акація не втрималася, і впала додолу всіма своїми скрученими гілками і товстим позеленілим стовбуром. ми гралися на ній в повітряний корабель, який летів високо-високо над домами. нам доводилося міцно триматися за гілки, щоб нас не здуло, і нізащо не дивитися вниз, в очі безодні.
а в будинках жили коти. вони спали на трубах,що несли людям гарячу воду, а вдень вигрівалися на сонці або вилизували своїх кошенят, ластилися до людей і шукали їжу. стільки котів мені ніколи ще не тряплялося разом, рудих, сірих, смугастих котів із зеленими очима і пухнатими хвостами. мені страшенно хотілося теж сидіти на трубах у підвалі будинку, і щоб навколо лише муркотіння і вологі котячі носи, але я була надто великою для тієї дірки і ніяк би туди не пролізла. тому в холодні дні зими я заздрила котам.
здається, колись там зима була найкращою з усіх зим. снігу вдавалося приховати розбиті тротуари і облуплені стіни, а ліс перетворювався в лабіринт, де заблукати легко-легко. я завжди шукала там лісовиків, мені здавалося, що якщо я буду стояти тихо-тихо,вони покажуться,адже ми з ними одного зросту і однієї крові, чи ж не їм вдалося мене підмінити тоді, коли мама вивозила мене в ліс, бо лише там я засинала. мені здавалося,що варто притулитися до дерева і затамувати подих, ті мене не помітять і висунуться з підземних нір, і стануть під соснами-до-хмар. але вони не показалися жодного разу.
з того часу зимі ніколи не вдавалося стати святом. а світ зменшився, і ящірки не забігають під мій будинок, і пустирі забудовують, а ліси вирубують, тож доводиться їм лише снитися в холодні ночі, коли вітер свистить над містом і стукає на даху відірваною бляхою.
одного дня здійнявся сильний вітер. він повивертав з корінням горобини, і вони безпорадно і поламано лежали під сірим небом. великим деревам вдалося вгризтися в землю міцніше, вони залишилися стояти, лише одна акація не втрималася, і впала додолу всіма своїми скрученими гілками і товстим позеленілим стовбуром. ми гралися на ній в повітряний корабель, який летів високо-високо над домами. нам доводилося міцно триматися за гілки, щоб нас не здуло, і нізащо не дивитися вниз, в очі безодні.
а в будинках жили коти. вони спали на трубах,що несли людям гарячу воду, а вдень вигрівалися на сонці або вилизували своїх кошенят, ластилися до людей і шукали їжу. стільки котів мені ніколи ще не тряплялося разом, рудих, сірих, смугастих котів із зеленими очима і пухнатими хвостами. мені страшенно хотілося теж сидіти на трубах у підвалі будинку, і щоб навколо лише муркотіння і вологі котячі носи, але я була надто великою для тієї дірки і ніяк би туди не пролізла. тому в холодні дні зими я заздрила котам.
здається, колись там зима була найкращою з усіх зим. снігу вдавалося приховати розбиті тротуари і облуплені стіни, а ліс перетворювався в лабіринт, де заблукати легко-легко. я завжди шукала там лісовиків, мені здавалося, що якщо я буду стояти тихо-тихо,вони покажуться,адже ми з ними одного зросту і однієї крові, чи ж не їм вдалося мене підмінити тоді, коли мама вивозила мене в ліс, бо лише там я засинала. мені здавалося,що варто притулитися до дерева і затамувати подих, ті мене не помітять і висунуться з підземних нір, і стануть під соснами-до-хмар. але вони не показалися жодного разу.
з того часу зимі ніколи не вдавалося стати святом. а світ зменшився, і ящірки не забігають під мій будинок, і пустирі забудовують, а ліси вирубують, тож доводиться їм лише снитися в холодні ночі, коли вітер свистить над містом і стукає на даху відірваною бляхою.