я писала это так давно...
Знову лізуть у мозок думки -
Безіменні покинуті діти,
Невблаганно летять у рядки
І папір починають палити.
Срібним попелом від олівця
Я поставлю невпевнено кому.
Ну за що мені мука ось ця?
Проміняла я щастя на втому.
Я залізла у вир почуттів,
Я хотіла торкнутися неба.
Але місяць мене не хотів:
У мені вже не стало потреби.
Так кому ж, як не зірці, скажу,
Як розтрощено серце безжально?
Та кому ж я іще покажу,
Як покинуті плачуть востаннє?..
Я кохаю ось цей папірець,
І цей неба шматочок в долоні,
Я закохана в цей олівець
І у слід поцілунку на скроні.
Моє щастя - в нерівних рядках
І в словах, безіменних планетах.
Цілий всесвіт у мене в руках,
Цілий космос у римах й куплетах...