Смерть - це життя
Ой лихо - яка банальність писати про смерть. Бо про неї пишуть або хороше, або нічого ;) Але чогось мені захотілося про це подумати та поговорити - і відразу всі розумні думки з голови геть. Ну чому коли думаєш про вічність - думки здаються геніальними. А на папері (в даному випадку - моніторі) - стають банальністю???
Зрештою, про що це я.
Колись мій день стане останнім. Втім, як і ваш, як і кожної людини на Землі. І що мені від цього? Сум? Жаль? Біль?
Так, звісно. Я людина і я боюся помирати. Я боюся тому, що НЕ ЗНАЮ ща там буде. Я ВІРЮ в те, що там буде. А вірити (навіть якщо віра тверда і це вже впевненість) і тверде зання - це дуже різні речі.
Але я дуже щаслива, що живу. Якщо трошки подумати - то це справжнє чудо!
Я могла б не народитися. Наприклад, мої батьки могли б вирішити, що їм не потрібна друга дитина (тяжкі части перебудови і все таке) і вбити мене. Чудо, що я народилася.
Я могла б померти коли була немовлям. А що? Таке іноді трапляється.
Я могла би загинути в дитинстві - як згадаю куди я лазила і що робила коли бавилася на вулиці.... Наприклад, лазила по болоту і перевіряла чи є трясовина, чи ні. Я бігала по тонкій кризі на озері. Я ледь не втонула влітку - не вміла плавати але полізла на глибину. Я засунула палець в розбитий патрон лампочки, коли вона була підключена до електромережі... О це ще мала частина того, що я робила, коли підростала! Це чудо, що я не загинула.
Я могла би порішити себе - думки про суїцид були в мене в підлітковому віці. Це дуже небезпечний період, коли факт, що хлопчик, який тобі подобається, зустрічається з однокласницею здавався трагедією всього життя. Тоді я не бачила майбутнього і хотіла з цим "жахом" покінчити раз і назавжди. Це чудо, що не стало сміливості (чи дурості?) зробити це насправді.
Я моглі б потрапити під машину - одного разу автобус на слизькій дорозі зупинився буквально за сантиметр переді мною коли я на пішохідному переході на зелене світло переходила дорогу. А ще, наприклад, ледь не потрапила під сміттєвоз - все вирішувало якихось 3-5 секунд....
Я могла би захворіти на смертельну невиліковну хворобу...
Можна перераховувати до безкінечності - способів померти величезна купа!
Але цей допис все ж про життя.
Я щаслива, що живу. Я щаслива, що бачила всі ці світанки та заходи сонця, я палкала як дитина, милуючись тим, як сонце сходить понад лісом і сідає в болото... Я мріяла, милуючись зоряним небом. Я була щасливою, грачись в сніжки з друзями. Я вдячна і щаслива, закохавшись в найкращого чоловіка в світі. Я люблю запах осені, я вдячна за срібло снігу і за перший подих весни. А буйна зелень та щедре тепло літа - це взагалі чудо! А білі хмаринки на глибокому літньому небі! Моє серце тремтить, коли я гуляю лісом і милуюся на світ Божий. Мені подарували все це багатство - а я незадоволена!
Я злюся через дрібниці! Нервую через те, що навіть уваги не варте! Роблю людям боляче тоді, коли могла би зробити приємність! Невдячне стерво - мені мало цих подарунків! Я хочу чогось більшого!
Чого ж?
Грошей? Що я на них куплю? Може любов? Може, щастя? З власного досвіду знаю, що гроші це така річ, якої хочеться ще і ще.
Чи потрібне мені визнання? Що залишеться після моєї смерті? ЛИШЕ ПИЛ. (Один вчений сказав - всі ми зоряний пил). Я не створила видатного твору, я не політик, не музикант, не художник, не вчена, не тиран і не якась інша визначна особа. В мене немає дітей і мої гени не збережуться в них. Тому так - НІЧОГО, КРІМ ПИЛУ. Але я маю величесний дарунок - ЖИТТЯ. І цього достатньо.
Зрештою, про що це я.
Колись мій день стане останнім. Втім, як і ваш, як і кожної людини на Землі. І що мені від цього? Сум? Жаль? Біль?
Так, звісно. Я людина і я боюся помирати. Я боюся тому, що НЕ ЗНАЮ ща там буде. Я ВІРЮ в те, що там буде. А вірити (навіть якщо віра тверда і це вже впевненість) і тверде зання - це дуже різні речі.
Але я дуже щаслива, що живу. Якщо трошки подумати - то це справжнє чудо!
Я могла б не народитися. Наприклад, мої батьки могли б вирішити, що їм не потрібна друга дитина (тяжкі части перебудови і все таке) і вбити мене. Чудо, що я народилася.
Я могла б померти коли була немовлям. А що? Таке іноді трапляється.
Я могла би загинути в дитинстві - як згадаю куди я лазила і що робила коли бавилася на вулиці.... Наприклад, лазила по болоту і перевіряла чи є трясовина, чи ні. Я бігала по тонкій кризі на озері. Я ледь не втонула влітку - не вміла плавати але полізла на глибину. Я засунула палець в розбитий патрон лампочки, коли вона була підключена до електромережі... О це ще мала частина того, що я робила, коли підростала! Це чудо, що я не загинула.
Я могла би порішити себе - думки про суїцид були в мене в підлітковому віці. Це дуже небезпечний період, коли факт, що хлопчик, який тобі подобається, зустрічається з однокласницею здавався трагедією всього життя. Тоді я не бачила майбутнього і хотіла з цим "жахом" покінчити раз і назавжди. Це чудо, що не стало сміливості (чи дурості?) зробити це насправді.
Я моглі б потрапити під машину - одного разу автобус на слизькій дорозі зупинився буквально за сантиметр переді мною коли я на пішохідному переході на зелене світло переходила дорогу. А ще, наприклад, ледь не потрапила під сміттєвоз - все вирішувало якихось 3-5 секунд....
Я могла би захворіти на смертельну невиліковну хворобу...
Можна перераховувати до безкінечності - способів померти величезна купа!
Але цей допис все ж про життя.
Я щаслива, що живу. Я щаслива, що бачила всі ці світанки та заходи сонця, я палкала як дитина, милуючись тим, як сонце сходить понад лісом і сідає в болото... Я мріяла, милуючись зоряним небом. Я була щасливою, грачись в сніжки з друзями. Я вдячна і щаслива, закохавшись в найкращого чоловіка в світі. Я люблю запах осені, я вдячна за срібло снігу і за перший подих весни. А буйна зелень та щедре тепло літа - це взагалі чудо! А білі хмаринки на глибокому літньому небі! Моє серце тремтить, коли я гуляю лісом і милуюся на світ Божий. Мені подарували все це багатство - а я незадоволена!
Я злюся через дрібниці! Нервую через те, що навіть уваги не варте! Роблю людям боляче тоді, коли могла би зробити приємність! Невдячне стерво - мені мало цих подарунків! Я хочу чогось більшого!
Чого ж?
Грошей? Що я на них куплю? Може любов? Може, щастя? З власного досвіду знаю, що гроші це така річ, якої хочеться ще і ще.
Чи потрібне мені визнання? Що залишеться після моєї смерті? ЛИШЕ ПИЛ. (Один вчений сказав - всі ми зоряний пил). Я не створила видатного твору, я не політик, не музикант, не художник, не вчена, не тиран і не якась інша визначна особа. В мене немає дітей і мої гени не збережуться в них. Тому так - НІЧОГО, КРІМ ПИЛУ. Але я маю величесний дарунок - ЖИТТЯ. І цього достатньо.