«Двійник диявола». Останній принц Іраку
“Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно” - крилаті слова лорда Актона могли стати ідеальним слоганом до цього фільму. Для нас він особливо актуальний - як поводяться сини авторитарних правителів, українці знають на власному досвіді. І хоча в кіно розповідається про події 20-річної давності в далекій арабській державі, мажори завжди однакові - дозволяють собі все, якщо не дотримується закон і не реагує суспільство.
Левову частку успіху забезпечила акторська майстерність Домініка Купера, котрий переконливо зіграв одразу дві протилежні ролі. Першого у назві - колишнього військового Латіфа Яхіа, волею фатуму дуже схожого на старшого сина Саддама Хусейна. Аби захистити родину, він змушений стати дублером “наслідного принца” - терпіти вибрики останнього і постійно ризикувати життям.
Оскільки це екранізація книги самого Латіфа, зрозуміло, що даний персонаж аж занадто правильний - чесний, порядний патріот, який терзається муками сумління і здатен навіть кинути виклик всемогутньому патрону. Втім, картину така бездоганність не зіпсувала, оскільки двійник - лише контрастний фон для другого персонажа у назві, котрий і став головною “родзинкою”.
Удей Хусейн вийшов шикарним гібридом Фореста Вітакера з “Останнього короля Шотландії” та Саші Барона Коена з “Диктатора” - примхливий, жорстокий, хитрий, підлий, смішний і страшний одночасно. У всій “красі” показано розгульне мажорське життя - золоті унітази пістолети, круті тачки, наркота, пійло, шльондри. І як логічний наслідок повної безкарності - убивства, тортури, згвалтування та викрадення людей.
Перевтілення Купера бездоганне - спостерігаючи за “близнюками”, неможливо повірити, що це одна людина. Хоча сценарій базується на реальних подіях, політичної пропаганди та навішування ярликів немає - Саддам суто епізодичний і цілком адекватний персонаж, вторгненню до Кувейту і “Бурі в пустелі” присвячено кілька хвилин. Хороше європейське кіно про схожих зовні, проте різних всередині чоловіків і як слушно говориться у фіналі, “Решта - це вже історія”.
Костянтин Єлішевич