Афганський фокус
На екрані спалахують жорстокі кадри війни. Здається, фільм про Афганістан. Згадала "Цинкові хлопчики" Світлани Алексієвич і деякий час сиділа в сумній задумці. Був вечір, і я вирішила не дивитися кіно далі в надії спокійно поспати.
Сонячно і прохолодно. Недільного полудня сидимо з подружкою у Винниківському парку. Бесіду про "все підряд" перебиває недалека постать нібито п'яного старого в кепці та вимазаних джинсах, якогось підозрілого і насторожливого через свою внутрішню міць. Впевнено, хоч і кволим кроком, курсує до нас. Невідповідно до свого вигляду шанобливо вітається.
- Хочете покажу фокус?- затиснув двома пальцями 50 копійок. Але погляд привертають руки: численні наколені знаки - ніби печатка від імені Долі - читаються як вирок. Брудні руки. Брудна монета. Темно-зелені наколки порухом долоні невільно перевели мої очі на ледь видне зап'ястя. Там дерев’яний браслет з іконок Божої Матері та Ісуса.
Чекаємо на фокус. Руки нав'язливого старого моторошно і незграбно перебирають монету, струснувши непорушні й жорсткі рукави шкіряної куртки. Щось накрутив - фокус міг би вдатися. Але не сьогодні.
Ми рано втішились, бо є ще один - з сигаретою. Витягнув недокурок, підпалив. Кепсько мені стало через марні намагання явно не фокусника здивувати молодих дівчат. Та я уважно дивлюся. В ньому відчай, і, очевидно, не через цей фокус.
- Не хочу говорити...Як згадаю Афган, то криша їде,- пролетіло між іншим.
А якраз попереднього вечора на одному з каналів уривками бачила фільм про Афганську війну. Дивний збіг обставин.
Подружка просить піти, налякавшись. Встаємо з лавки і виходимо доріжкою до тротуару, але, видно, незнайомцю з нами по дорозі. Починає говорити щось про честь. Для мене після прочитання книжки про "вбивства честі" в Туреччині це слово викликає погані асоціації. Моє чуття, чи то читацький досвід, не підвело.
- Дівчата, шануйте себе, не куріть! Як бачу там по під’їздах після таких як ви, молодих, після них- шприци, то вбити хочеться… Напевно, якби дізнався, що сестра чи жінка курить, точно вбив би! - продовжує в такому ж дусі, з лячною серйозністю. Легко переводиться розмова на особисте.- Жінку треба шанувати, бо вона жінка. Але як тяжко шанувати, коли таке стається…Якось, коли повернувся з Афгану, йшов ввечері по Шевченка. Чую, дівчина позаду кричить «допоможіть». Біжу в той бік, а там якісь перці з ножем до неї пристають. Вона втекла, а один стоїть з відкритим лезом нагло на мене. Кажу, кинь, бо заріжу,- і тут мене трохи пробрав страх, якщо чесно.- Він кинувся на мене. І я ту мразь зарізав його ж ножем. Отак мені дали 12 років. Правда, 2 спустили,- розповідає так легко, ніби перед ним дві колишні ув’язнені.
Про Афганську війну боюся питати. Побіжно згадує, що вона скалічила йому життя, не без тюрми, звичайно. Наскільки ж вистріляв той Афган в людині людське, наскільки потріпав її зсередини, що ніщо вже не здатне виправдати вбивство як вирішення будь-яких питань… Це я вже читала, але тепер переконалася наживо.
Прикрий випадок на вул. Шевченка міг бути дійсно самозахистом, але в ході розмови чоловік дав зрозуміти, що морально-душевний глист Афганістану сидить глибоко в серці, проникає в мозок, заливає очі плівкою ворожості до світу.
Пришвидшивши хід, новий знайомий з кримінальним минулим прямує в ногу.
- Куди йдете зараз?- питаю.
- В міліцію…Треба відмітитися, що живий. І так регулярно ходжу, дівчата. Не дай вам Боже пережити те, що я.
- У вас є сім’я?
- Три дочки в Червонограді. Завтра хочу поїхати до них. От зараз розпишуся у відділку... Я не боюся туди йти, мене там вже знають…- ніби сам себе втішає.
Бадьорий і водночас безсилий чоловік викликав у мене щире співчуття й навіяв сум. Побажав нам всього найкращого, так і не показавши путнього фокусу на початку зустрічі. Однак, наприкінці біля подвір’я міліцейського відділення я подумала, що з нього не може бути добрий фокусник. Він сам став жертвою жахливої авантюри. До того ж, подвійної: авантюри життя та авантюри безглуздого режиму Родіни.
Сонячно і прохолодно. Недільного полудня сидимо з подружкою у Винниківському парку. Бесіду про "все підряд" перебиває недалека постать нібито п'яного старого в кепці та вимазаних джинсах, якогось підозрілого і насторожливого через свою внутрішню міць. Впевнено, хоч і кволим кроком, курсує до нас. Невідповідно до свого вигляду шанобливо вітається.
- Хочете покажу фокус?- затиснув двома пальцями 50 копійок. Але погляд привертають руки: численні наколені знаки - ніби печатка від імені Долі - читаються як вирок. Брудні руки. Брудна монета. Темно-зелені наколки порухом долоні невільно перевели мої очі на ледь видне зап'ястя. Там дерев’яний браслет з іконок Божої Матері та Ісуса.
Чекаємо на фокус. Руки нав'язливого старого моторошно і незграбно перебирають монету, струснувши непорушні й жорсткі рукави шкіряної куртки. Щось накрутив - фокус міг би вдатися. Але не сьогодні.
Ми рано втішились, бо є ще один - з сигаретою. Витягнув недокурок, підпалив. Кепсько мені стало через марні намагання явно не фокусника здивувати молодих дівчат. Та я уважно дивлюся. В ньому відчай, і, очевидно, не через цей фокус.
- Не хочу говорити...Як згадаю Афган, то криша їде,- пролетіло між іншим.
А якраз попереднього вечора на одному з каналів уривками бачила фільм про Афганську війну. Дивний збіг обставин.
Подружка просить піти, налякавшись. Встаємо з лавки і виходимо доріжкою до тротуару, але, видно, незнайомцю з нами по дорозі. Починає говорити щось про честь. Для мене після прочитання книжки про "вбивства честі" в Туреччині це слово викликає погані асоціації. Моє чуття, чи то читацький досвід, не підвело.
- Дівчата, шануйте себе, не куріть! Як бачу там по під’їздах після таких як ви, молодих, після них- шприци, то вбити хочеться… Напевно, якби дізнався, що сестра чи жінка курить, точно вбив би! - продовжує в такому ж дусі, з лячною серйозністю. Легко переводиться розмова на особисте.- Жінку треба шанувати, бо вона жінка. Але як тяжко шанувати, коли таке стається…Якось, коли повернувся з Афгану, йшов ввечері по Шевченка. Чую, дівчина позаду кричить «допоможіть». Біжу в той бік, а там якісь перці з ножем до неї пристають. Вона втекла, а один стоїть з відкритим лезом нагло на мене. Кажу, кинь, бо заріжу,- і тут мене трохи пробрав страх, якщо чесно.- Він кинувся на мене. І я ту мразь зарізав його ж ножем. Отак мені дали 12 років. Правда, 2 спустили,- розповідає так легко, ніби перед ним дві колишні ув’язнені.
Про Афганську війну боюся питати. Побіжно згадує, що вона скалічила йому життя, не без тюрми, звичайно. Наскільки ж вистріляв той Афган в людині людське, наскільки потріпав її зсередини, що ніщо вже не здатне виправдати вбивство як вирішення будь-яких питань… Це я вже читала, але тепер переконалася наживо.
Прикрий випадок на вул. Шевченка міг бути дійсно самозахистом, але в ході розмови чоловік дав зрозуміти, що морально-душевний глист Афганістану сидить глибоко в серці, проникає в мозок, заливає очі плівкою ворожості до світу.
Пришвидшивши хід, новий знайомий з кримінальним минулим прямує в ногу.
- Куди йдете зараз?- питаю.
- В міліцію…Треба відмітитися, що живий. І так регулярно ходжу, дівчата. Не дай вам Боже пережити те, що я.
- У вас є сім’я?
- Три дочки в Червонограді. Завтра хочу поїхати до них. От зараз розпишуся у відділку... Я не боюся туди йти, мене там вже знають…- ніби сам себе втішає.
Бадьорий і водночас безсилий чоловік викликав у мене щире співчуття й навіяв сум. Побажав нам всього найкращого, так і не показавши путнього фокусу на початку зустрічі. Однак, наприкінці біля подвір’я міліцейського відділення я подумала, що з нього не може бути добрий фокусник. Він сам став жертвою жахливої авантюри. До того ж, подвійної: авантюри життя та авантюри безглуздого режиму Родіни.