Допоможіть!
Так сумно щоразу бачити відчайдушне «Допоможіть!». Звичайний пост наче голкою зачіпає серце. Кожного дня десятки прохань…А може, й сотні. Всіх не бачу, проте вистачає одного, щоб всі проблеми в голові забилися десь в куток. Залишається простір для чужого горя.
В тих сумних проханнях чиєсь життя висить на волосині. В простих словах найвища міра щирості і любові. В них відчай переплетений з нездоланим духом боротьби за рідну дитину, жінку, друга. Які залежать від нас.
Когось пости про фінансову допомогу тяжкохворому не затримують у стрічці новин, бо там багато цікавого, живого, модного. Хтось просто застигає поглядом на фотографії і подумки молиться. Записує номер банківської картки. Кидає на рахунок, скільки може. А раптом…Раптом цей мізер у співвідношенні 1/1000 стане помічним, раптом дасть людині шанс на життя?!
Не раптом, а таки дасть. Якщо кожен буде так думати і робити, ми врятуємо тисячі тих, на чийому місці може бути будь-хто завтра. Ми врятуємо себе. Не від докору сумління, в кого воно є. А від вбивчої байдужості, яка руйнує зсередини.
Підійти до найближчого банкомату і переказати свій «похід в кафе», умовно кажучи, на рахунок того, хто за крок до втрати, не так вже й складно. Обмінявши «квиток в кіно» на милосердя, можна здолати погану частинку себе в собі, не втрачаючи при тому великих статків.
І все ж, віддаючи комусь свою любов, можна отримати набагато більше, аніж ті важливі кілька десятків чи сотень гривень, які сьогодні є, а завтра все одно не буде.
Ми вже маємо більше за тих, хто просить допомоги. Перевага значна. Це здоров’я і Божа милість. А хіба за милість не треба віддячити милістю?
В тих сумних проханнях чиєсь життя висить на волосині. В простих словах найвища міра щирості і любові. В них відчай переплетений з нездоланим духом боротьби за рідну дитину, жінку, друга. Які залежать від нас.
Когось пости про фінансову допомогу тяжкохворому не затримують у стрічці новин, бо там багато цікавого, живого, модного. Хтось просто застигає поглядом на фотографії і подумки молиться. Записує номер банківської картки. Кидає на рахунок, скільки може. А раптом…Раптом цей мізер у співвідношенні 1/1000 стане помічним, раптом дасть людині шанс на життя?!
Не раптом, а таки дасть. Якщо кожен буде так думати і робити, ми врятуємо тисячі тих, на чийому місці може бути будь-хто завтра. Ми врятуємо себе. Не від докору сумління, в кого воно є. А від вбивчої байдужості, яка руйнує зсередини.
Підійти до найближчого банкомату і переказати свій «похід в кафе», умовно кажучи, на рахунок того, хто за крок до втрати, не так вже й складно. Обмінявши «квиток в кіно» на милосердя, можна здолати погану частинку себе в собі, не втрачаючи при тому великих статків.
І все ж, віддаючи комусь свою любов, можна отримати набагато більше, аніж ті важливі кілька десятків чи сотень гривень, які сьогодні є, а завтра все одно не буде.
Ми вже маємо більше за тих, хто просить допомоги. Перевага значна. Це здоров’я і Божа милість. А хіба за милість не треба віддячити милістю?