Поточне життєве...
Ну що ж, любі друзі (ті, хто все ще читає цей журнал, хе-хе). В моїм житті відбулася незворотня зміна... Навіть не так - відбулися події, що незворотньо змінили життя. Я звільнився з роботи. Всьо. Тепер 1 вересня - не моє професійне свято. І я не значуся в штаті викладачів Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
Вчора подав заяву. Підписали.
З чим пов'язанa така зміна? З вереницею подій, що їй передували. І з ростом (ну, я так вважаю) самоусвідомлення. Якщо коротко, то:
1. Я розчарувався в українській системі освіти (в її Одеському варіанті, точніше) як в сфері діяльності. Вона не хоче змінюватися, модернізуватися. Вірніше, її не хочуть модернізувати, бо це похитне всевладдя й авторитет викладацього корпусу. Тому освіта для мене є повною "подвійних стандартів", возвеличення дріб'язковості, самозакоханості й самомилування. Це породжує депресії.
2. Українська система освіти занадто "повільна" в аспекті кар'єрного зростання. Впродовж останніх двох років мене мучило відчуття "втраченого часу", "роботи вхолосту". Мотиваційні перспективи (авторитет викладача, кар'єрний ріст) поволі втрачали свій сенс, бо їм була встановлена чітка межа. І не я цю межу встановив.
3. Я став залежним від багатьох людей. Занадто залежним. Від свого керівництва, від своїх родичів. Ні, ця залежність інколи була позитивною (хавчик нахаляву, дах над головою, чистий одяг), але це все одно залежність. Як на 26 років, самостійності реально бракувало.
4. Продовжуючи тему залежності - на сьогодні я не в стані утримувати сім'ю. Вірніше, не так - якби в мене раптом зараз з'явилася дружина, то зарплати викладача зовсім не вистачило б, аби знімати квартиру, проплачувати ЖКХ, закуповуватися продуктами й одягом. Не говорячи вже про інші матеріальні й духовні потреби. Хіба хабарі брати чи шукати другу роботу (а це суперечить моїм цінностям й логіці).
5. Продовжуючи тему матеріально-духовної забезпеченості й кар'єри - кількість вкладених зусиль на роботі в Одесі не відповідала отриманим результатам. Знову ж таки, "робота вхолосту". Плюс постійні додаткові завдання друзів-родичів-керівництва, яких було доволі багато і які, на думку навколишніх, повинні були виконуватися на голому ентузіазмі.
6. Кількість стресів за останні два роки перевищила кількість дистресів. Позитиви були тільки від спілкування зі студентами й деякими колегами, а от негативи... Одним словом, я хочу залишитися оптимістично налаштованою людиною, а не набурмошеним депресивним молодиком зі "зламаним життям".
В підсумку: "Не витримав лихої долі, умер на панщині" (с)
Що буду робити тепер? Ну, передовсім повернуся додому, до Стрия-Львова. А там - як пан Бог дасть. Рабів до Раю не пускають.
Вчора подав заяву. Підписали.
З чим пов'язанa така зміна? З вереницею подій, що їй передували. І з ростом (ну, я так вважаю) самоусвідомлення. Якщо коротко, то:
1. Я розчарувався в українській системі освіти (в її Одеському варіанті, точніше) як в сфері діяльності. Вона не хоче змінюватися, модернізуватися. Вірніше, її не хочуть модернізувати, бо це похитне всевладдя й авторитет викладацього корпусу. Тому освіта для мене є повною "подвійних стандартів", возвеличення дріб'язковості, самозакоханості й самомилування. Це породжує депресії.
2. Українська система освіти занадто "повільна" в аспекті кар'єрного зростання. Впродовж останніх двох років мене мучило відчуття "втраченого часу", "роботи вхолосту". Мотиваційні перспективи (авторитет викладача, кар'єрний ріст) поволі втрачали свій сенс, бо їм була встановлена чітка межа. І не я цю межу встановив.
3. Я став залежним від багатьох людей. Занадто залежним. Від свого керівництва, від своїх родичів. Ні, ця залежність інколи була позитивною (хавчик нахаляву, дах над головою, чистий одяг), але це все одно залежність. Як на 26 років, самостійності реально бракувало.
4. Продовжуючи тему залежності - на сьогодні я не в стані утримувати сім'ю. Вірніше, не так - якби в мене раптом зараз з'явилася дружина, то зарплати викладача зовсім не вистачило б, аби знімати квартиру, проплачувати ЖКХ, закуповуватися продуктами й одягом. Не говорячи вже про інші матеріальні й духовні потреби. Хіба хабарі брати чи шукати другу роботу (а це суперечить моїм цінностям й логіці).
5. Продовжуючи тему матеріально-духовної забезпеченості й кар'єри - кількість вкладених зусиль на роботі в Одесі не відповідала отриманим результатам. Знову ж таки, "робота вхолосту". Плюс постійні додаткові завдання друзів-родичів-керівництва, яких було доволі багато і які, на думку навколишніх, повинні були виконуватися на голому ентузіазмі.
6. Кількість стресів за останні два роки перевищила кількість дистресів. Позитиви були тільки від спілкування зі студентами й деякими колегами, а от негативи... Одним словом, я хочу залишитися оптимістично налаштованою людиною, а не набурмошеним депресивним молодиком зі "зламаним життям".
В підсумку: "Не витримав лихої долі, умер на панщині" (с)
Що буду робити тепер? Ну, передовсім повернуся додому, до Стрия-Львова. А там - як пан Бог дасть. Рабів до Раю не пускають.