«Пайза» Росселліні - Італія і війна
«Пайза» побудована як збірник з шести новел на тему війни, і вважається одним з перших видатних шедеврів італійського неореалізму. Склалося враження, що епізоди фільму, хоч і вистроєні в чіткій хронологічній і географічній послідовності, все ж виконані сценаристом в дещо різній художній манері. Перший епізод проникнутий реалістичним трагізмом, тоді як другий і особливо третій видаються цілком романтичними, в дусі Віктора Гюго.
Фінал другого епізоду дещо штучний - виникає відчуття, ніби автор надто відверто грає на співчутті глядача, натомість жертвуючи реалістичністю. Невже справді військовий поліцейський не знає, що таке масовані бомбардування і якими стражданнями мирного населення вони супроводжуються? Будучи сам з бідної негритянської сім’ї, невже так сильно його може вразити видовище убогого побуту італійців (білих!) з розбомблених кварталів? Вірогідно, герой мав би добре знати про те, що діти в лахмітті крадуть їжу не від хорошого життя, і не живуть в повних сім’ях, в комфортабельних квартирах. Чому жалюгідний побут населення в час війни так його шокує - він справді очікував побачити щось інше? Як на мене, не надто переконливий фінал.
Третій же епізод видався романтичним вже тому, що побудований на майже неймовірному випадковому співпадінні. Та й сама зав’язка - герой зустрічає свою колишню кохану, яка стала проституткою, і не впізнає її, - задає мелодраматичний характер цій новелі.
Четвертий епізод на фоні попередніх справляє враження художньо слабкого. Пошуки коханого героїнею, і загубленої в місті сім’ї героєм мало зачіпають душу, вільну від егоцентричної сентиментальності. Особливо, якщо тримати в думці весь загальний трагізм війни, посеред якої відбувається дія. В такій атмосфері безстрашна гонитва двох героїв за власним маленьким щастям виглядає хоч і зрозумілою, проте малоцікавою і ні на що не надихаючою.
П’ятий епізод викликав замішання, і до сих пір не маю впевненості, що цілком правильно зрозумів, що саме хотів ним сказати автор. В основній частині, коли монахи дізнаються про те, що пустили під свій дах двох «невірних» - протестанта і аж цілого єврея, - і розпочинають дидактичну розмову з капеланом-католиком з цього приводу, це виглядає як антикатолицька сатира. Коли ж монахи починають демонстративний піст з метою навернути присутніх тут же при трапезі іновірців, то здається, що католицький капелан має рішуче солідаризуватися зі своїми «невірними» колегами і висловити рішучий протест проти релігійної нетерпимості своїх італійських одновірців. А замість цього він піднімається з місця і, порушуючи місцевий звичай мовчання за столом, виголошує патетичну подяку монахам, які йому дали «великий подарунок, … духовний спокій, … прекрасний і зворушливий урок скромності, простоти і чистої віри». Кінець епізоду. Після першого здивування, я оцінив цей монолог як неприкритий сарказм. Проте, Роселліні сам був віруючим католиком, і в попередньому фільмі «Рим - відкрите місто», вивів католицького священика як фігуру монументально-героїчну, то ж був просто нездатний на таку антирелігійну ескападу. Очевидно, фінальний монолог є цілком щирим, і саме так, на думку режисера, поводяться прості душею, щиро віруючі католики. Те, що в світлі тогочасного, і тим більше сьогоднішнього світського світогляду виглядає як нетерпимість та фанатизм, автор цілком виправдовує і навіть звеличує, оскільки джерелом, на його думку, виступають найкращі духовні спонуки.
Фінал другого епізоду дещо штучний - виникає відчуття, ніби автор надто відверто грає на співчутті глядача, натомість жертвуючи реалістичністю. Невже справді військовий поліцейський не знає, що таке масовані бомбардування і якими стражданнями мирного населення вони супроводжуються? Будучи сам з бідної негритянської сім’ї, невже так сильно його може вразити видовище убогого побуту італійців (білих!) з розбомблених кварталів? Вірогідно, герой мав би добре знати про те, що діти в лахмітті крадуть їжу не від хорошого життя, і не живуть в повних сім’ях, в комфортабельних квартирах. Чому жалюгідний побут населення в час війни так його шокує - він справді очікував побачити щось інше? Як на мене, не надто переконливий фінал.
Третій же епізод видався романтичним вже тому, що побудований на майже неймовірному випадковому співпадінні. Та й сама зав’язка - герой зустрічає свою колишню кохану, яка стала проституткою, і не впізнає її, - задає мелодраматичний характер цій новелі.
Четвертий епізод на фоні попередніх справляє враження художньо слабкого. Пошуки коханого героїнею, і загубленої в місті сім’ї героєм мало зачіпають душу, вільну від егоцентричної сентиментальності. Особливо, якщо тримати в думці весь загальний трагізм війни, посеред якої відбувається дія. В такій атмосфері безстрашна гонитва двох героїв за власним маленьким щастям виглядає хоч і зрозумілою, проте малоцікавою і ні на що не надихаючою.
П’ятий епізод викликав замішання, і до сих пір не маю впевненості, що цілком правильно зрозумів, що саме хотів ним сказати автор. В основній частині, коли монахи дізнаються про те, що пустили під свій дах двох «невірних» - протестанта і аж цілого єврея, - і розпочинають дидактичну розмову з капеланом-католиком з цього приводу, це виглядає як антикатолицька сатира. Коли ж монахи починають демонстративний піст з метою навернути присутніх тут же при трапезі іновірців, то здається, що католицький капелан має рішуче солідаризуватися зі своїми «невірними» колегами і висловити рішучий протест проти релігійної нетерпимості своїх італійських одновірців. А замість цього він піднімається з місця і, порушуючи місцевий звичай мовчання за столом, виголошує патетичну подяку монахам, які йому дали «великий подарунок, … духовний спокій, … прекрасний і зворушливий урок скромності, простоти і чистої віри». Кінець епізоду. Після першого здивування, я оцінив цей монолог як неприкритий сарказм. Проте, Роселліні сам був віруючим католиком, і в попередньому фільмі «Рим - відкрите місто», вивів католицького священика як фігуру монументально-героїчну, то ж був просто нездатний на таку антирелігійну ескападу. Очевидно, фінальний монолог є цілком щирим, і саме так, на думку режисера, поводяться прості душею, щиро віруючі католики. Те, що в світлі тогочасного, і тим більше сьогоднішнього світського світогляду виглядає як нетерпимість та фанатизм, автор цілком виправдовує і навіть звеличує, оскільки джерелом, на його думку, виступають найкращі духовні спонуки.