Вхідні. Тбілісі.
Підніматися вуличками старого Тбілісі, коли сонце вже пробралося крізь пагорби аби грати променями на бруківці. Коли йдеш вгору, краще відчуваєш час, адже рідко хто бігає вгору. Хіба що тбіліські коти - мешканці старих двориків. Саме тут бачив багато дверей, щоразу різних, щоразу з відзнаками часу - різьблені ручки, тьмяне скло, полуплена фарба на нижніх дощечках - об них ненароком вдарялися туфлями, об них пізніми вечорами гриміли каблуками, аби потрапити всередину після червоного сухого. Сотні доль пройшло крізь ці двері, сотні щасливих сімей і трохи менше нещасливих пам’ятають замки, ручки та звуки, що видають двері. Пам’ятають перші поцілунки перед закритими дверима увечері, пам’ятають рипіння першого снігу під взуттям дітей до школи, пам’ятають безкінечні походи до найближчої крамнички - не так купівля чогось, як спілкування з сусідами. У дверях, як і в людях, сховані сотні історій. Минаючи повз двері, уяви хоча б кілька з них
