.про забудькуватість і мед
я от що забув. геть начисто. не знаю навіть як то сталося, але шо маємо то маємо, як казав наш вельми шанований перший президент. хоча, насправді, він був другим. але то не важливо. так от... не знаю з чого й почати... а! я геть забув, що хотів вам порекомендувати їсти мед...от... я його в дитинстві дуже любив. свіжесенький, ще, можна сказати, гарячий зі шклянкою справжнього молока й шматком домашнього хліба. той смак ніколи не забути!
справа в тому, що в мене дід пасічником був. двоюрідний. а бабця - то вже якась троюрідна - жила в селі неподалік міста. кілометрів певно зо дванадцять. то дідо в неї вулики тримав й раз в тиждень їздив. бо теж в місті жив. коли я підріс, то він і мене із собою почав брати. привчати, так би мовити, до родинної справи. бо ж в мене й прадід був бджолярем. поки перші савєти не прийшли та не поділились. так от. я із задоволенням бобрався там посеред тих вулків. потім дідо почав мене вчити не бобратись, а жити ними. бджільми та вуликами. й в нього вийшло! він подарував мені перший рій. ну, не подарував, а символічно продав за 10 копійок. бо так треба. шоб не вивелись. то потім ми вже разом до бабці їздили. до своїх пасік. дідо - до своєї, а я - до своєї. був я ще в класі дев'ятому... за кілька років мав уже, як то кажуть, аж п'ять пнів. себто, роїв. вони як оскаженілі таскали мені мед. ну не мені, - собі, а я вже, як ті перші савєти, ділився. вистачало всім - і нам, і вам, і он тому дядькові... бо ж треба було. так казала мама. треба то треба. й я ділився. а дідо був справжнім пасічником... він і помер на пасіці...
з часом я до тої справи долучив свого батька. лінивий, - бабця казали, шо страх. але до бджіл сам їздив. потім я взагалі відійшов уже від справ - поїхав вчитися, а потім працювати... а татко й далі з радістю їздить на пасіку. має ті ж таки п'ять пнів, які його й годують. а він біля них ходить. сільські баби так біля корів не ходять, як він біля своїх пнів. на зиму вкриває одіялами-подушками, навесні дає їм мед - на зиму, до речі, теж лишає - тягає їм з криниці воду, сіє постійно якісь трави біля вуликів... а от цукор, каже, гріх. гріх давати його бджолам на зиму. й не дає... каже, як дати, то потім сам його й їстимеш - бджоли не видять за зиму, а ти навесні викачаєш...
так до чого я то всьо пишу? хотів запитати - мо, кому меду потрібно, то ви звертайтесь. бо таки хороший. аж дзвенить, як кажуть... а як банку відкриєш - враз кімнату наповнюють аромати. та такі, шо сусіди як по свистку біжать щось позичити...
ось така баночка має майже півтора кілограми меду. 80 гривень.
плюньте на цукор - їжте мед
кому треба - звертайтеся. доставка з екологічно чистої зони - доведеться деньок-другий почекати. об'єми - від пів-літра
справа в тому, що в мене дід пасічником був. двоюрідний. а бабця - то вже якась троюрідна - жила в селі неподалік міста. кілометрів певно зо дванадцять. то дідо в неї вулики тримав й раз в тиждень їздив. бо теж в місті жив. коли я підріс, то він і мене із собою почав брати. привчати, так би мовити, до родинної справи. бо ж в мене й прадід був бджолярем. поки перші савєти не прийшли та не поділились. так от. я із задоволенням бобрався там посеред тих вулків. потім дідо почав мене вчити не бобратись, а жити ними. бджільми та вуликами. й в нього вийшло! він подарував мені перший рій. ну, не подарував, а символічно продав за 10 копійок. бо так треба. шоб не вивелись. то потім ми вже разом до бабці їздили. до своїх пасік. дідо - до своєї, а я - до своєї. був я ще в класі дев'ятому... за кілька років мав уже, як то кажуть, аж п'ять пнів. себто, роїв. вони як оскаженілі таскали мені мед. ну не мені, - собі, а я вже, як ті перші савєти, ділився. вистачало всім - і нам, і вам, і он тому дядькові... бо ж треба було. так казала мама. треба то треба. й я ділився. а дідо був справжнім пасічником... він і помер на пасіці...
з часом я до тої справи долучив свого батька. лінивий, - бабця казали, шо страх. але до бджіл сам їздив. потім я взагалі відійшов уже від справ - поїхав вчитися, а потім працювати... а татко й далі з радістю їздить на пасіку. має ті ж таки п'ять пнів, які його й годують. а він біля них ходить. сільські баби так біля корів не ходять, як він біля своїх пнів. на зиму вкриває одіялами-подушками, навесні дає їм мед - на зиму, до речі, теж лишає - тягає їм з криниці воду, сіє постійно якісь трави біля вуликів... а от цукор, каже, гріх. гріх давати його бджолам на зиму. й не дає... каже, як дати, то потім сам його й їстимеш - бджоли не видять за зиму, а ти навесні викачаєш...
так до чого я то всьо пишу? хотів запитати - мо, кому меду потрібно, то ви звертайтесь. бо таки хороший. аж дзвенить, як кажуть... а як банку відкриєш - враз кімнату наповнюють аромати. та такі, шо сусіди як по свистку біжать щось позичити...
ось така баночка має майже півтора кілограми меду. 80 гривень.
плюньте на цукор - їжте мед
кому треба - звертайтеся. доставка з екологічно чистої зони - доведеться деньок-другий почекати. об'єми - від пів-літра