Заради цього варто жити!!!)
Що таке 3 секуди??? Це пів телефоного виклику. Це один ковток міцної кави. Це два надруковаих слова. Це мить, якій не надають ніякого значення. Ще до сьогоднішнього ранку я б відповіла так само)
Тепер 3 секунди це перемога над собою! Це безкінечне відчуття впевненості! Це пережиті емоції, для опису яких ще не придумали слів!)
3 секунди вільного падіння! З прискоренням 9,8 м/с) Гойдання на потоках вітру і відчуття того, що страху не існує) Ні перед чим) Переступити поріг було не важко. І не страшно. Для цього не було часу)
"Будиночки. Вони такі маленькі!" - такими були мої думки у відчинених дверях літака на висоті 900 м. "Пішов!" - єдине, що я почула крізь гуркіт мотора. "Знову будиночки! Оооо, вони наближаються!" - я здивувалась тому, що я уже не в літаку! Страшо не було! Було якось так... швидко!!! Не знаю якими ще словами це можна описати) Треба ввести кілька нових слів в українську мову, якими можна було б описати такі відчуття) Ці 3 секунди мною володіла лише сила гравітації. Ні, все життя не встигло пробігти у мене перед очима) У мене взагалі не виникло жодної думки, окрім тої, що наближаються будиночки) Решту, 2,7 секунди я ні про що не думала! Навіть на знала що так вмію) ...Різкий стрибок доверху повернув мене в реальність. Відкрився парашут! Як і попереджали, шолом майже повістю закрив мені очі, і стропи управління прийшлось шукати навпомацки) Це я знала відразу! Інструктори настільки ретельно виконали свою роботу, що забути про щось, або переплутати було майже нереально) Схопивши стропи я почала орієнтування на місцевості - "Озера повинні бути спереду, а сонце світити в праве вухо" - цього я теж ніколи не забуду, настільки точно нас запрограмували тренери) Думок під час висіння під парашутом було багато) І жодної поганої! Я точно знала що мені потрібно робити, як це робити, я навіть почала експерементувати з керуванням парашутом) І варто сказати, що це не було даремно) Я вистрибнула першою зі свого заходу, а приземлилась останньою) А це офігеть як кльово) бо я найдовше пробула в повітрі, маневруючи то туди - то сюди, і найголовніше - що весь той час я була впевнена у тому, що я володію парашутом! Висіння у повітрі було недовгим, хвилини 4-5, проте мені воно здалось взагалі коротесеньким. Правду казали тренери, що не треба дивитись вниз! Ні, мене не закачало, не запаморочилась голова, але і толку не було ніякого! Неможливо визачити відстань до землі, дивлячись собі під ноги на посадкове поле. Враження було, що я зараз дістану до землі ногами, але чомусь машина яка їхала по дорозі неподалік від мене була зовсім мініатюрною! Під ногами було ще метрів 20) Більше я вниз не дивилась! Приземлення було кльовим! Наватаження зовсім не було відчутно) Як стрибок з табуретки, тільки на швидкості! Парашут ще намагався трохи просунути мене за собою, але я перемогла! Змотування парашуту теж вдалось! З першого разу! Майже професійно!) А от іти до літаків від місця приземлення було важко. Довго, і з парашутом вагою в 18 кг, намотаним на руки. А ще жарко, дуже жарко! І волосся з-під шолома лізло в очі, а поправити не було як, руки ж то були обмотані парашутом) Але це дрібнички! Я вже й не пам"ятаю, що я тоді відчувала, і про що думала! Таке не запам"ятовується! Мозок автоматично все фільтрує і вибирає, які думки і емоції йому запам"ятовувати, а які ні! Інакше вже б дах поїхав) Прийшовши, відчула щось таке, для чого ще теж не придумали слова) Ейфорія! то найближче за значенням, але все ж з трохи іншим відтінком) Телефонні дзвінки, сплески вражень та емоцій завершили мою присутність на аеродромі! А ніііі, ще фото біля мотору і гвинта літака! Таким було наше прощання з аеродромом! Канапки з чаєм і снікерси вже на базі додали якоїсь пікантності сьогоднішнім подіям! Дорога додому була веселою! Всі ділились враженнями, відчуттями, емоціями!!! А потім одночасно заснули) Таким був кінець нашої пригоди під назвою День народження Ромки, або Мрії збуваються, або Заради цього варто жити ...назв може бути безліч, і всі вони означатимуть теж саме - ризик кайфова річ, а боротьба з власним страхом доводить до екстазу...
Тепер 3 секунди це перемога над собою! Це безкінечне відчуття впевненості! Це пережиті емоції, для опису яких ще не придумали слів!)
3 секунди вільного падіння! З прискоренням 9,8 м/с) Гойдання на потоках вітру і відчуття того, що страху не існує) Ні перед чим) Переступити поріг було не важко. І не страшно. Для цього не було часу)
"Будиночки. Вони такі маленькі!" - такими були мої думки у відчинених дверях літака на висоті 900 м. "Пішов!" - єдине, що я почула крізь гуркіт мотора. "Знову будиночки! Оооо, вони наближаються!" - я здивувалась тому, що я уже не в літаку! Страшо не було! Було якось так... швидко!!! Не знаю якими ще словами це можна описати) Треба ввести кілька нових слів в українську мову, якими можна було б описати такі відчуття) Ці 3 секунди мною володіла лише сила гравітації. Ні, все життя не встигло пробігти у мене перед очима) У мене взагалі не виникло жодної думки, окрім тої, що наближаються будиночки) Решту, 2,7 секунди я ні про що не думала! Навіть на знала що так вмію) ...Різкий стрибок доверху повернув мене в реальність. Відкрився парашут! Як і попереджали, шолом майже повістю закрив мені очі, і стропи управління прийшлось шукати навпомацки) Це я знала відразу! Інструктори настільки ретельно виконали свою роботу, що забути про щось, або переплутати було майже нереально) Схопивши стропи я почала орієнтування на місцевості - "Озера повинні бути спереду, а сонце світити в праве вухо" - цього я теж ніколи не забуду, настільки точно нас запрограмували тренери) Думок під час висіння під парашутом було багато) І жодної поганої! Я точно знала що мені потрібно робити, як це робити, я навіть почала експерементувати з керуванням парашутом) І варто сказати, що це не було даремно) Я вистрибнула першою зі свого заходу, а приземлилась останньою) А це офігеть як кльово) бо я найдовше пробула в повітрі, маневруючи то туди - то сюди, і найголовніше - що весь той час я була впевнена у тому, що я володію парашутом! Висіння у повітрі було недовгим, хвилини 4-5, проте мені воно здалось взагалі коротесеньким. Правду казали тренери, що не треба дивитись вниз! Ні, мене не закачало, не запаморочилась голова, але і толку не було ніякого! Неможливо визачити відстань до землі, дивлячись собі під ноги на посадкове поле. Враження було, що я зараз дістану до землі ногами, але чомусь машина яка їхала по дорозі неподалік від мене була зовсім мініатюрною! Під ногами було ще метрів 20) Більше я вниз не дивилась! Приземлення було кльовим! Наватаження зовсім не було відчутно) Як стрибок з табуретки, тільки на швидкості! Парашут ще намагався трохи просунути мене за собою, але я перемогла! Змотування парашуту теж вдалось! З першого разу! Майже професійно!) А от іти до літаків від місця приземлення було важко. Довго, і з парашутом вагою в 18 кг, намотаним на руки. А ще жарко, дуже жарко! І волосся з-під шолома лізло в очі, а поправити не було як, руки ж то були обмотані парашутом) Але це дрібнички! Я вже й не пам"ятаю, що я тоді відчувала, і про що думала! Таке не запам"ятовується! Мозок автоматично все фільтрує і вибирає, які думки і емоції йому запам"ятовувати, а які ні! Інакше вже б дах поїхав) Прийшовши, відчула щось таке, для чого ще теж не придумали слова) Ейфорія! то найближче за значенням, але все ж з трохи іншим відтінком) Телефонні дзвінки, сплески вражень та емоцій завершили мою присутність на аеродромі! А ніііі, ще фото біля мотору і гвинта літака! Таким було наше прощання з аеродромом! Канапки з чаєм і снікерси вже на базі додали якоїсь пікантності сьогоднішнім подіям! Дорога додому була веселою! Всі ділились враженнями, відчуттями, емоціями!!! А потім одночасно заснули) Таким був кінець нашої пригоди під назвою День народження Ромки, або Мрії збуваються, або Заради цього варто жити ...назв може бути безліч, і всі вони означатимуть теж саме - ризик кайфова річ, а боротьба з власним страхом доводить до екстазу...