Свирид Опанасович публикует книгу Надежды Савченко (часть 2)
Надя Савченко продолжает отжигать :)
Начало тут.
Дід продовжує публікувати уривки з написаної Надєю Савченко в московській тюрмі книги. До речі, дідові повідомили, що Надя перед самим етапом змінила назву книги і видавництво готує її до друку під назвою “Сильне ім’я Надія”.
ІРАК
(продовження)
Щоденно робочими завданнями батальйону були: охорона і оборона внутрішнього периметру бази (вишки, парк, склади, КПП, наряди по штабу, підрозділах, на позиціях, ну те, що і при звичайній службі в армії), зовнішнього периметру бази (це на відстані від бази до 15 км по різних точках, стаціонарні і пересувні пости «Ігли»), а також «чек-поінти», пропускні пункти на в’їзді і виїзді з зони контролю (це два мости через річки Халла і Тігір, по дорозі на Багдад). А ще - конвої, виїзди на контроль, чи зачистки зброї, чи ще якісь інші завдання. На мостах найчастіше бували перестрілки. Але гарячкувати теж не можна було, бо за мусульманськими традиціями весілля і похорони супроводжувалися стріляниною зі стрілецької зброї, або ж якщо просто якісь розборки між собою в селі, та піди й розбери чого вони там стріляють? Особливо активні вони в місяць релігійного свята Рамадан. Ми на нього якраз попали…
Якийсь час «хіловський» міст щовечора обстрілювали після молебню мули з мінарету о п’ятій вечора. Поки наші не розстріляли з КПВТ (14,5 мм великокаліберний кулемет Владімірова) мечеть… Отакі ось «гуманні» правила ведення війни… Ще якось почали примічати по дві-три мінометні міни 80 калібру із села прицільно. Не прицільно, але в напруженні тримали… З’їздили в село на зачистку і побачили картину: дідок ввечері Аллаху помолився, послав у славу Аллаха нам пару «подаруночків» і спати із чистою совістю пішов! Міномет і міни конфіскували…
Де місцеві жителі брали ці міномети і боєприпаси? Та скрізь! Мінами і зброєю земля була устелена після авіаналетів на військове містечко, в якому були склади боєприпасів і зброї!
Це було ще одним завдань батальйону. «Розмінування» складів «Чарлі». Точніше, збирали і утилізували боєприпаси спецалісти-сапери, спочатку американці, потім казахи, а наша робота була охороняти, поки вони працюють, і стежити, щоб місцеві не розтаскували зброю і снаряди зі складів і не ставили потім нам з них фугасів на дорогах. Одного разу один із наших БТРів наскочив на фугас, але легко пронесло… У попередніх ротаціях на фугасах частіше підривалися і жертви були…
Робочий графік був збудований так, що ти 24 години на добу, 7 днів на тиждень, усі шість місяців постійно в якомусь наряді. Наряди змінювались виїздами, виїзди - нарядами. Тому що дай у таких умовах вихідні, або відгули, відразу почне «дах рвати»… Але при тому, що були постійно при ділі - відпочити всі теж встигали: і в душ сходити щодня, і в «качалку», кого перло, і в Інеті посидіти, додому подзвонити теж з сотового можна було через арабського оператора по 50 центів хвилина, і в футбол пограти, і виспатись, ще й побухати, як же без «святого»?! Просто графік був складений, знову ж таки за американською системою «4 на 8»: 4 години - свого наряду, 4 години - якоїсь іншої роботи і 4 години відпочинку. Якщо завдань немає, то відпочиваєш 8 год. Отож, відстояти службу треба було 4 год у день і 4 год вночі. Решта часу - майже твоя! Якщо дебільних задач не наріжуть! :) Але у нас їх зазвичай нарізали! :)
На зовнішній периметр та «ігли» їздили зміни по 12 годин. На мости на добу заступали. От і вся робота! Одним словом, витримати можна, не так, щоб аж геть стомлювало! Стомлює вже просто сама моральна атмосфера за півроку… Тому найоптимальніший час для продовження ротації розроблений стандартами ООН і НАТО - від 4 місяців до півроку. Але наші українські жлоби все намагаються розтягнути його на 8-11 місяців, аби зекономити гроші на ротуванні (переправі) особового складу! А це психологічно важко, тому всі починають спиватися вже десь на місяці 5-6-ому і пильність падає…
Чи п’ють наші «вояки» в місіях?! Та бухають всі!!! І в кожній місії!!! Хтось відразу квасити починає, хтось тримається, потім зривається, і в «штопор» входить, а хтось цідить собі потихеньку, і горя не знає! В нашій армії прийнято навіть «витверезники» ставити, це, зазвичай, залізні вагони-контейнери, куди закидають тих, хто вже сам не може із «крутого піке» вийти! Все від людини залежить… Хто по «траві» виступає, той «мазанку» через кальян курить… Неостачі немає ні в чому! І гашиш можна дістати, і «піскар» галімий по 7$ чи місцеву самогонку «анісовку» (бридота страшна, на абсент смаком схожа), все можна було купити, або ж на солярку в арабів виміняти! Бігав до нас торгувати один ушлий «прапорюга» із колишньої армії Хусейна, російську добре знав. От він в основному і возив все, що треба. Була в нього ще горілка в пляшечках газована (пити неможливо, особливо теплою) і пиво (як ослина сеча). Були ще й, крім нього бариги…
Пити можна і вдень, і вночі. І навіть треба! Щоб напругу знімати… Головне - з головою! Пам’ятати, що через пару годин ще у наряд чи на виїзд. Я не пам’ятаю і дня, щоб я чогось спиртного не вживала, але і не було жодного разу, щоб я напилася і звдання зірвала! Коли було натхнення і час, то й траву із хлопцями на даху через кальян покурити могла… «Черговий» кальян на даху постійно стояв! :)
Отак і служать! Отак і виконують «миротворчі місії»! І не вірте тому, хто скаже, що десь не так! Чи що він - «святий»! Знаю я ціну цій «святості»! В таких обмежених, затиснутих умовах люди починають по-новому проявлятися… І починаєш розуміти, скільки в житті лайна і бруду… А під кінець таке гівно починає з кожного лізти… Але все одно після повернення залишається так званий «синдром легіонера», коли туди знову тягне… Тому що там ти відчуваєш, в чому полягає робота солдата в чистому вигляді із мінімумом армійського долбоєбізму.
Тепер про те, якою була моя служба в Іраку. Після приїзду на базу мене поселили в медроту, стандарт! Добилася того, щоб підрозділ був разом і мене 81 бійця роти поселили в каптерку казарми, де ще було 4 кубрики, три взводи і управління (офіцери). Обдерті стіни були завішені маск-сіткою, вікно забите фанерою для світломаскування і кондиціонер. На фанеру я повісила дві карти: Світу і Іраку (дістала в штабі). Взагалі не можу жити без того, щоб всього Світу не бачити чи не вивчати. Завжди, де живу, карту купую і вішаю. У нас з дитинства карти Світу та України в кімнаті висіли, так батьки привчили, і ми із сестрою країни і їх столиці вчили. Коли бачиш світ перед собою, аж дихаєш ширше! І Ірак вчила, провінції і дороги…
Меблі (ліжко, шафу і тумбочку) зробила собі сама. Підійшла до КБРівців, попросила матеріали (фанеру) і інструменти (електролобзики і пили з різними насадками, краса! Я таке перший раз в житті бачила! Працювати на такій «пилорамі» було просто задоволення). Поки робила собі меблі, вони на мене дивилися квадратними очима. Потім, коли прийшла попросити зробити перила до сходів на даху казарми (бо там їх не було), то вони мені пояснили, що це не моя робота, а їхня, і мені треба їм просто вказівку дати… Бо я ж солдат! КБРовцям я подобалась, і вони називали мене «нова модель», не в плані тої, що по подіуму ходить, а «нова модель машини» :) Вони завжди реагували на всі мої прохання, і в мене було все найкраще і видавалося якнайшвидше!
Я любила ходити до них в гості і спілкуватися. Поки деякі з них не почали мені подарунки дарувати і з батьками по «скайпу» знайомити (в США він вже був), і заміж пропонувати… Довелося подарунки дівчатам в медроту переправляти, від пропозицій віднікуватися, пояснювати: я - солдат!
Один подарунок тільки залишила - велику синю ковдру із вовком і орлом, користуюся і досі по всій службі із собою вожу! :)
Далі до мене в кімнату з «нічними перевірками» почали офіцери напідпитку захожувати… Тому мені після наряду було простіше зайти в будь-який кубрик, впасти на будь-яке порожнє ліжко (того, хто зараз в наряді), покласти між ніг «найтвердіше чоловіче начало», автомат тобто, і заснути! Я розуміла, що якщо в одного «дах зірве», то ще 24 (в кубрику по 25 чоловік було) його зупинять…
Якщо у хлопців по «тєліку» порнуха йшла, то мені на то було абсолютно пофіг! Я - спати! Вони до мене теж нормально звикли! Бувало таке, що я лежу, а на ліжку поруч зі мною хтось відвернувся до телевізора і дрочить! Пофіг! Хай робить, що хоче, головне, аби думав, що я сплю і мене не чіпав!!! Ще старшина в нас був веселий! Молдаванин, зранку йде в душ голяка, на стоячий хуй полотенце кине і несе по всьому прольоту! «Смотри, Надюха, как еще могу!» Дивилася. І ржала, як і всі! Що ж ще робити?! :) Наче я не знаю, що стоячий хуй зранку посцяти хоче, а не поєбатися! :)
Коли хлопці напивалися, теж іноді до мене в кімнату за «великим коханням» приходили. Тоді я їх прибаюкувала на своєму ліжку, коли уговорами, коли прикладом автомата, все від типу кавалера залежало, і йшла спати на їхнє місце.
Колись був кумедний випадок. Заходить один:
- Я до тебе!
- Ну добре! Ти лягай, я зараз в душ - і повернуся!
Забрала автомат і пішла (автомати ми завжди із собою носили, навіть срати з ними ходили). Йду. Назустріч другий:
- Я до тебе!
- Ну добре! - кажу, - «Заходь хвилин через 15 в кімнату, я якраз з душу тебе чекати буду!»
І пішла собі десь по базі тинятися (любила я ночами по базі гуляти, як кішка себе відчуваєш) :) На ранок ходять обидва, дуються на мене… «Ну ти й стерво!», - виявляється, що вони обидва цілуватися почали, аж доки не зрозуміли, що обидва не
бриті! :) Але подоброму посміялися і забули… Хлопці нормальні попалися…
Ще до курйозів.
Працював в їдальні один бангладешець, я йому дуже подобалась і називав він мене «солнышко» (ломаною російською), от і я його «сонечком» звала.
До речі, столовка була «Мак Дональдс»! Суцільна сухом’ятка! Перші два місяці, коли після нашого кашла із сікелями до неї звикаєш - шлунок болить! Другі два місяці жереш як не в себе, бо все із підсилювачами смаку! А останні два місяці на ту дрянь вже дивитися не можеш, бо переситився! Що таке супи - вони взагалі не знали! Їжа вся «пластмасова», навіть фрукти! Але зади на холестерині собі всі повід’їдали! Як курчата бройлерні ходили! Я із в’їзних 60 кг на виїзді була вже 80 кг.
Так-от, про «сонечко». Він завжди мені із собою при виході з їдальні на виїзди всучував «тормозок» у дорогу із найкращим харчем, якого на полицях в їдальні не було: фрукти, соки, м’ясо… Тому хлопцям, що зі мною їздили завжди бонус перепадав :) Я з ним завжди була ввічлива і люб’язна. Якось «сонечко» підходить до мене і каже:
- Давай дріньк?! (вип’ємо тобто, тримає пляшку віскаря).
- Трошки вип’ємо!
- Еее, ні! - каже «сонечко», - Я знаю, ти «біг дріньк!» (багато тобто п’єш!..)
Ах ти ж, сученя погане!!! Ну, біг дріньк, так біг!!! Тільки ти ж, морда піндоська, стільки не вип’єш! Як накачала я «сонечко»! Ледве бідний на ногах тримається, але ще поєбатися просить!!! Поводила я «сонечко» кругами по базі і підвела до вагончика, де жив їхній начальник їдальні, китаєць, дуже крикливий! Стягнула із «сонечка» штани, відкрила двері, запхала його в кімнату, включила світло і закрила двері. І слухала, і ржала під дверима, як моє «сонечко», мало жорсткий секс зі своїм начальником!!! :)
Моє «сонечко» виявилось дуже образливим і «тормозків» я більше не мала… Але й хер з ними! Аби тільки більше справи з такими покидьками не мати!!!
Отак я маневрувала і уникала «блядтва» в місії! А так, в цілому спілкувалася і товаришувала з усіма на рівні. Були, звичайно, хлопці, спілкування з якими було більш приємним, аніж з іншими, але старалася тримати дистанцію. Ще нормально спілкувалась з американськими саперами. Якось на КПП стояла, а вони їхали, не помітивши намотали огорожувальну «колючку» на вісь машини, то я полізла під машину і допомогла їм її розплутати. Відтоді і затоваришували. Серед них було багато новозеландців, таких великих хлопців із татуюваннями по всьому тілу. Вони мене часто на барбекю до себе запрошували і все «солдатом Джейн» називали! :) Ну, це ж так по-американськи! :)
Потім групу американських саперів замінили казахи, так з тими взагалі весь батальйон дружив! Це ж вже майже свої! Рідні люди! Народжені в СРСР! :) Але хлопці хороші були! Виявилося, що в казахській і українській мовах багато спільних коренів, тому ми чудово одне одного розуміли! Та й російську всі знали.
Із веселого, ще в нас був Новий Рік! Замість салюту залпи із усіх видів «орудій» в небо! Ото ми настрілялися!!! :)
Хлопці в той час дуже любили французьку співачку Алізе, без зупину могли її кліпи дивитися! От мені і захотілося для них зробити щось приємне, і я визвалася на Новий Рік бути Снігуронькою, комбат дозволив, я пошила собі із простирадла сукню таку, як у кліпі на співачці була, пофарбувала її в блакитний і разом із замполітом-восьмироком («сіміком» так званим, була така «хитромудра» посада для сіксотів і стукачів у нас в батальйоні), який вбрався Дідом Морозом із баяном, поїхали по постах тих, хто в нарядах, веселити! Я танцювала на БТРах, а хлопці були раді побачити пару жіночих ніг не в камуфльованих штанах, а в колготах… :)
Багато разів чула, що солдат може заснути, знайшовши хоч одну точку опори, наприклад автомат об землю обперти, присівши на нього і вирубитись від перевтоми. Переконалась на собі, що можна вирубитись і без точки опори. Якось стояла в наряді по парку, вже котру добу підряд, і щось так стомилася, а ще бронежилет на плечі тиснув. Я його затягнула туго на поясі, поставила на кульшові кістки, просто змінила точку прикладання ваги до мене, і отак, стоячи на своїх двох із автоматом через плече і відкритими очима я впала в глибокий сон. Перевіряючий проходив, записав у журналі перевірки, що все добре і навіть не зрозумів, що я сплю, чи вже лунатиком стала... Тієї ж ночі, після відстояних 4-х годин відпочивала в наметі. Тут команда «зайняти оборону», починається якась перестрілка. Я так підірвалася з кушетки, на якій лежала, та прямо носом у стовп, що по центру велику армійську палатку тримає. Вибила носа в правий бік, тут же вдарила по ньому рукою, щоб вирівняти вліво, поставила хрящ на місце, кров з носа юшить, вибігла, зайняла оборону. Виявляється, ніхто на нас не нападав, хлопцям теж, видно, щось наснилося... І єдиним пораненим тоді була я :) І то, здуру об намет сама ж своїм носом!
Ну, і на завершення веселих історій (бо далі буде все не так весело…) розповім, ще раз, всіма «улюблену» і заюзану «побрехеньку» вже в соте! Про те, як за мене в Іраку торгувалися! :)
Перший раз діло було на Багдадському мосту. Хоч я і була в броніку, касці і лиса, але коли говорила, то видавала себе, що жінка.
З нами тоді ще чергувала іракська поліція. І от, підходять вони до командира взводу і на ламаній англійській з арабським питають:
- Садик! (друг тобто), you madam? (твоя жінка?)
- Моя, - каже комвзводу, ну, а як йому ще пояснити, що я його підлеглий!
- Чейндж! (міняю на два барани! Ціну дав як за мертву жінку, бо стара дуже! :) )
Хлопці як здійняли ржач! Смайлик «smile» І давай глузувати: «Давайте ми їм зараз Пулю за два барана продамо! А завтра вони нам отару вівець приженуть, тільки, щоб ми її назад забрали! Ото шашликів наїмося! :)
Другий раз. Був у нас перекладач-араб, Мухамед звали, російську знав. Спокійний такий, виважений хлопець був. Був і ще один - Гафар, тому свої ж голову відрізали і американцям прислали за те, що був подвійним агентом… Тому залишився один Мухамед, він мене ще арабської мови і писемності вчив. Підходить, якось до мене Мухамед і розповідає, що хоче одружуватися і калим все зібрав - 2500$. «Добре», - кажу, а він - далі, що його не лякає, якщо жінка буде старшою за нього і розумною (йому 21 рік був): «Ну, ти молодець, Мухамед, що маєш широкі погляди!» Отак і поговорили… Викликає мене комбат до себе:
- Надя, ти, що заміж за Мухамеда виходиш?
- Що?!
- Він сказав, що говорив з тобою.
- Та я ж не думала, що він про мене говорить!
- От іди тепер і сама все розрулюй!
Пішла пояснювати Мухамеду, що я солдат!!! Але, правда, зрозумів без образ…
Третій раз - стояла я на КПП. Заїжджала делегація принця Ес-Сувейри до комбата із візитом. Приїхали вони вперше, тому треба було обшукати. Нам пояснювали на підготовці, що жінка ні в якому разі не повинна обшукувати арабського чоловіка, бо це образа і приниження… Але людей в наряді тоді бракувало, бо ще не весь батальйон з’їхався, і я подумала, що, якщо буду мовчати, то цілком за хлопця зійду… І взялася обшукувати Принця. Я й мовчала… І як він тільки здогадався, що я дівчина (тут і свої-то плутають) - хрін його знає… Але у східних чоловіків, напевно якийсь нюх на наших дівчат :) Принц тільки глянув на мене, але нічого не сказав…
Викликає комбат і пояснює, що в мене серйозний зальот!!! Але оскільки я принцю сподобалась, то щоб наперед поводила себе ввічливо і чемно! «Слухаюсь!», - витягнулась я… Ну що тут скажеш… Натупила… А міг би вийти скандал і сварка, і тоді миру і спокою кінець… Комбат все залагодив… Він два рази в Афганістані був і знав звичаї і норови Сходу… Він завжди казав: «Восток надо понимать…» Мудрий був командир. Поки він був живий, у нас відносно було все спокійно і порядок був…
Далі делегація почала їздити регулярно. Наступного разу слуги принця винесли мені на підносах подарунки - золоті прикраси горою! І дороге вбрання! Тут вже образилась я! Я зарплати менше за півроку зароблю, ніж золота на цих підносах! «Звідки?», - на митниці спитають! Піздою заробила?! Досить! Були вже такі випадки, коли баб з ротації із таких причин відправляли. Та й на чорта мені золото?! Не ціную я ці брязкальця.
Знову комбат «розрулює»… Пояснює принцю, що в нас за жінками не так залицяються… Їм троянди дарують, цукерки… Троянду в Іраку виростити дуже тяжко. Вона росте із пишною головкою, але на короткому корінці.
Знову делегація. Відкриваються двері машини і мені під ноги щось летить! Я - автомат в бойове положення! Дивлюся - троянда! А щоб ти живий був! Я думала - граната! Упс! Неув’язочка! Просто на Сході жінкам подарунки як собакам кидають, а ті підбирають і дякують… Пояснив комбат, що у нас так не роблять… А у них - приниження, якщо чоловік жінці подарунок підносить…
Домовилися на щось середнє: у машині опускається вікно, принц тримає троянду в руці. Я підходжу, беру, дякую!
Отак-от і почав мене принц завалювати трояндами, фініками, бананами, гранатами (на цей раз вже фруктами). Потім, все ж таки одягом, але хоч не золотом більше, Слава Аллаху! :)
Трояндами і лахами (одягом) я в свою чергу завалювала мед роту, фруктами - хлопців… За фініки правда (від яких у них стояк був) вони мені особливо не дякували :) Собі з подарунків залишила тільки традиційну жіночу паранджу і чоловічу арафатку з кільцями.
Під кінець ротації принц Ес-Сувейри попросив комбата залишити мене в Іраку за калим 50 тисяч доларів. Для порівняння, на той час скільки давали за голову лідера «алібабів» в Іраку. Комбат сказав, що рішення прийняти можу тільки я. Принц проїжджаючи, сумно на мене подивився, але «руку і серце» пропонувати не став… Чи-то вже це було нижче його гідності, чи здогадався, що нахрін його пошлю - не знаю! Але так закінчився мій «бурний східний роман» із принцом. Ну, не бути мені «Попелюшкою»! Не бути! Та не біда! Може, відразу «королевою» стану :)
Ну от! Із жартами покінчили, а далі - гірка і гнила правда…
Взагалі-то ми давали підписку про не розголос військової таємниці після Іраку на 5 років. Та п’ять років вже давно минули, тому напишу…
(далі буде)
Начало тут.
Дід продовжує публікувати уривки з написаної Надєю Савченко в московській тюрмі книги. До речі, дідові повідомили, що Надя перед самим етапом змінила назву книги і видавництво готує її до друку під назвою “Сильне ім’я Надія”.
ІРАК
(продовження)
Щоденно робочими завданнями батальйону були: охорона і оборона внутрішнього периметру бази (вишки, парк, склади, КПП, наряди по штабу, підрозділах, на позиціях, ну те, що і при звичайній службі в армії), зовнішнього периметру бази (це на відстані від бази до 15 км по різних точках, стаціонарні і пересувні пости «Ігли»), а також «чек-поінти», пропускні пункти на в’їзді і виїзді з зони контролю (це два мости через річки Халла і Тігір, по дорозі на Багдад). А ще - конвої, виїзди на контроль, чи зачистки зброї, чи ще якісь інші завдання. На мостах найчастіше бували перестрілки. Але гарячкувати теж не можна було, бо за мусульманськими традиціями весілля і похорони супроводжувалися стріляниною зі стрілецької зброї, або ж якщо просто якісь розборки між собою в селі, та піди й розбери чого вони там стріляють? Особливо активні вони в місяць релігійного свята Рамадан. Ми на нього якраз попали…
Якийсь час «хіловський» міст щовечора обстрілювали після молебню мули з мінарету о п’ятій вечора. Поки наші не розстріляли з КПВТ (14,5 мм великокаліберний кулемет Владімірова) мечеть… Отакі ось «гуманні» правила ведення війни… Ще якось почали примічати по дві-три мінометні міни 80 калібру із села прицільно. Не прицільно, але в напруженні тримали… З’їздили в село на зачистку і побачили картину: дідок ввечері Аллаху помолився, послав у славу Аллаха нам пару «подаруночків» і спати із чистою совістю пішов! Міномет і міни конфіскували…
Де місцеві жителі брали ці міномети і боєприпаси? Та скрізь! Мінами і зброєю земля була устелена після авіаналетів на військове містечко, в якому були склади боєприпасів і зброї!
Це було ще одним завдань батальйону. «Розмінування» складів «Чарлі». Точніше, збирали і утилізували боєприпаси спецалісти-сапери, спочатку американці, потім казахи, а наша робота була охороняти, поки вони працюють, і стежити, щоб місцеві не розтаскували зброю і снаряди зі складів і не ставили потім нам з них фугасів на дорогах. Одного разу один із наших БТРів наскочив на фугас, але легко пронесло… У попередніх ротаціях на фугасах частіше підривалися і жертви були…
Робочий графік був збудований так, що ти 24 години на добу, 7 днів на тиждень, усі шість місяців постійно в якомусь наряді. Наряди змінювались виїздами, виїзди - нарядами. Тому що дай у таких умовах вихідні, або відгули, відразу почне «дах рвати»… Але при тому, що були постійно при ділі - відпочити всі теж встигали: і в душ сходити щодня, і в «качалку», кого перло, і в Інеті посидіти, додому подзвонити теж з сотового можна було через арабського оператора по 50 центів хвилина, і в футбол пограти, і виспатись, ще й побухати, як же без «святого»?! Просто графік був складений, знову ж таки за американською системою «4 на 8»: 4 години - свого наряду, 4 години - якоїсь іншої роботи і 4 години відпочинку. Якщо завдань немає, то відпочиваєш 8 год. Отож, відстояти службу треба було 4 год у день і 4 год вночі. Решта часу - майже твоя! Якщо дебільних задач не наріжуть! :) Але у нас їх зазвичай нарізали! :)
На зовнішній периметр та «ігли» їздили зміни по 12 годин. На мости на добу заступали. От і вся робота! Одним словом, витримати можна, не так, щоб аж геть стомлювало! Стомлює вже просто сама моральна атмосфера за півроку… Тому найоптимальніший час для продовження ротації розроблений стандартами ООН і НАТО - від 4 місяців до півроку. Але наші українські жлоби все намагаються розтягнути його на 8-11 місяців, аби зекономити гроші на ротуванні (переправі) особового складу! А це психологічно важко, тому всі починають спиватися вже десь на місяці 5-6-ому і пильність падає…
Чи п’ють наші «вояки» в місіях?! Та бухають всі!!! І в кожній місії!!! Хтось відразу квасити починає, хтось тримається, потім зривається, і в «штопор» входить, а хтось цідить собі потихеньку, і горя не знає! В нашій армії прийнято навіть «витверезники» ставити, це, зазвичай, залізні вагони-контейнери, куди закидають тих, хто вже сам не може із «крутого піке» вийти! Все від людини залежить… Хто по «траві» виступає, той «мазанку» через кальян курить… Неостачі немає ні в чому! І гашиш можна дістати, і «піскар» галімий по 7$ чи місцеву самогонку «анісовку» (бридота страшна, на абсент смаком схожа), все можна було купити, або ж на солярку в арабів виміняти! Бігав до нас торгувати один ушлий «прапорюга» із колишньої армії Хусейна, російську добре знав. От він в основному і возив все, що треба. Була в нього ще горілка в пляшечках газована (пити неможливо, особливо теплою) і пиво (як ослина сеча). Були ще й, крім нього бариги…
Пити можна і вдень, і вночі. І навіть треба! Щоб напругу знімати… Головне - з головою! Пам’ятати, що через пару годин ще у наряд чи на виїзд. Я не пам’ятаю і дня, щоб я чогось спиртного не вживала, але і не було жодного разу, щоб я напилася і звдання зірвала! Коли було натхнення і час, то й траву із хлопцями на даху через кальян покурити могла… «Черговий» кальян на даху постійно стояв! :)
Отак і служать! Отак і виконують «миротворчі місії»! І не вірте тому, хто скаже, що десь не так! Чи що він - «святий»! Знаю я ціну цій «святості»! В таких обмежених, затиснутих умовах люди починають по-новому проявлятися… І починаєш розуміти, скільки в житті лайна і бруду… А під кінець таке гівно починає з кожного лізти… Але все одно після повернення залишається так званий «синдром легіонера», коли туди знову тягне… Тому що там ти відчуваєш, в чому полягає робота солдата в чистому вигляді із мінімумом армійського долбоєбізму.
Тепер про те, якою була моя служба в Іраку. Після приїзду на базу мене поселили в медроту, стандарт! Добилася того, щоб підрозділ був разом і мене 81 бійця роти поселили в каптерку казарми, де ще було 4 кубрики, три взводи і управління (офіцери). Обдерті стіни були завішені маск-сіткою, вікно забите фанерою для світломаскування і кондиціонер. На фанеру я повісила дві карти: Світу і Іраку (дістала в штабі). Взагалі не можу жити без того, щоб всього Світу не бачити чи не вивчати. Завжди, де живу, карту купую і вішаю. У нас з дитинства карти Світу та України в кімнаті висіли, так батьки привчили, і ми із сестрою країни і їх столиці вчили. Коли бачиш світ перед собою, аж дихаєш ширше! І Ірак вчила, провінції і дороги…
Меблі (ліжко, шафу і тумбочку) зробила собі сама. Підійшла до КБРівців, попросила матеріали (фанеру) і інструменти (електролобзики і пили з різними насадками, краса! Я таке перший раз в житті бачила! Працювати на такій «пилорамі» було просто задоволення). Поки робила собі меблі, вони на мене дивилися квадратними очима. Потім, коли прийшла попросити зробити перила до сходів на даху казарми (бо там їх не було), то вони мені пояснили, що це не моя робота, а їхня, і мені треба їм просто вказівку дати… Бо я ж солдат! КБРовцям я подобалась, і вони називали мене «нова модель», не в плані тої, що по подіуму ходить, а «нова модель машини» :) Вони завжди реагували на всі мої прохання, і в мене було все найкраще і видавалося якнайшвидше!
Я любила ходити до них в гості і спілкуватися. Поки деякі з них не почали мені подарунки дарувати і з батьками по «скайпу» знайомити (в США він вже був), і заміж пропонувати… Довелося подарунки дівчатам в медроту переправляти, від пропозицій віднікуватися, пояснювати: я - солдат!
Один подарунок тільки залишила - велику синю ковдру із вовком і орлом, користуюся і досі по всій службі із собою вожу! :)
Далі до мене в кімнату з «нічними перевірками» почали офіцери напідпитку захожувати… Тому мені після наряду було простіше зайти в будь-який кубрик, впасти на будь-яке порожнє ліжко (того, хто зараз в наряді), покласти між ніг «найтвердіше чоловіче начало», автомат тобто, і заснути! Я розуміла, що якщо в одного «дах зірве», то ще 24 (в кубрику по 25 чоловік було) його зупинять…
Якщо у хлопців по «тєліку» порнуха йшла, то мені на то було абсолютно пофіг! Я - спати! Вони до мене теж нормально звикли! Бувало таке, що я лежу, а на ліжку поруч зі мною хтось відвернувся до телевізора і дрочить! Пофіг! Хай робить, що хоче, головне, аби думав, що я сплю і мене не чіпав!!! Ще старшина в нас був веселий! Молдаванин, зранку йде в душ голяка, на стоячий хуй полотенце кине і несе по всьому прольоту! «Смотри, Надюха, как еще могу!» Дивилася. І ржала, як і всі! Що ж ще робити?! :) Наче я не знаю, що стоячий хуй зранку посцяти хоче, а не поєбатися! :)
Коли хлопці напивалися, теж іноді до мене в кімнату за «великим коханням» приходили. Тоді я їх прибаюкувала на своєму ліжку, коли уговорами, коли прикладом автомата, все від типу кавалера залежало, і йшла спати на їхнє місце.
Колись був кумедний випадок. Заходить один:
- Я до тебе!
- Ну добре! Ти лягай, я зараз в душ - і повернуся!
Забрала автомат і пішла (автомати ми завжди із собою носили, навіть срати з ними ходили). Йду. Назустріч другий:
- Я до тебе!
- Ну добре! - кажу, - «Заходь хвилин через 15 в кімнату, я якраз з душу тебе чекати буду!»
І пішла собі десь по базі тинятися (любила я ночами по базі гуляти, як кішка себе відчуваєш) :) На ранок ходять обидва, дуються на мене… «Ну ти й стерво!», - виявляється, що вони обидва цілуватися почали, аж доки не зрозуміли, що обидва не
бриті! :) Але подоброму посміялися і забули… Хлопці нормальні попалися…
Ще до курйозів.
Працював в їдальні один бангладешець, я йому дуже подобалась і називав він мене «солнышко» (ломаною російською), от і я його «сонечком» звала.
До речі, столовка була «Мак Дональдс»! Суцільна сухом’ятка! Перші два місяці, коли після нашого кашла із сікелями до неї звикаєш - шлунок болить! Другі два місяці жереш як не в себе, бо все із підсилювачами смаку! А останні два місяці на ту дрянь вже дивитися не можеш, бо переситився! Що таке супи - вони взагалі не знали! Їжа вся «пластмасова», навіть фрукти! Але зади на холестерині собі всі повід’їдали! Як курчата бройлерні ходили! Я із в’їзних 60 кг на виїзді була вже 80 кг.
Так-от, про «сонечко». Він завжди мені із собою при виході з їдальні на виїзди всучував «тормозок» у дорогу із найкращим харчем, якого на полицях в їдальні не було: фрукти, соки, м’ясо… Тому хлопцям, що зі мною їздили завжди бонус перепадав :) Я з ним завжди була ввічлива і люб’язна. Якось «сонечко» підходить до мене і каже:
- Давай дріньк?! (вип’ємо тобто, тримає пляшку віскаря).
- Трошки вип’ємо!
- Еее, ні! - каже «сонечко», - Я знаю, ти «біг дріньк!» (багато тобто п’єш!..)
Ах ти ж, сученя погане!!! Ну, біг дріньк, так біг!!! Тільки ти ж, морда піндоська, стільки не вип’єш! Як накачала я «сонечко»! Ледве бідний на ногах тримається, але ще поєбатися просить!!! Поводила я «сонечко» кругами по базі і підвела до вагончика, де жив їхній начальник їдальні, китаєць, дуже крикливий! Стягнула із «сонечка» штани, відкрила двері, запхала його в кімнату, включила світло і закрила двері. І слухала, і ржала під дверима, як моє «сонечко», мало жорсткий секс зі своїм начальником!!! :)
Моє «сонечко» виявилось дуже образливим і «тормозків» я більше не мала… Але й хер з ними! Аби тільки більше справи з такими покидьками не мати!!!
Отак я маневрувала і уникала «блядтва» в місії! А так, в цілому спілкувалася і товаришувала з усіма на рівні. Були, звичайно, хлопці, спілкування з якими було більш приємним, аніж з іншими, але старалася тримати дистанцію. Ще нормально спілкувалась з американськими саперами. Якось на КПП стояла, а вони їхали, не помітивши намотали огорожувальну «колючку» на вісь машини, то я полізла під машину і допомогла їм її розплутати. Відтоді і затоваришували. Серед них було багато новозеландців, таких великих хлопців із татуюваннями по всьому тілу. Вони мене часто на барбекю до себе запрошували і все «солдатом Джейн» називали! :) Ну, це ж так по-американськи! :)
Потім групу американських саперів замінили казахи, так з тими взагалі весь батальйон дружив! Це ж вже майже свої! Рідні люди! Народжені в СРСР! :) Але хлопці хороші були! Виявилося, що в казахській і українській мовах багато спільних коренів, тому ми чудово одне одного розуміли! Та й російську всі знали.
Із веселого, ще в нас був Новий Рік! Замість салюту залпи із усіх видів «орудій» в небо! Ото ми настрілялися!!! :)
Хлопці в той час дуже любили французьку співачку Алізе, без зупину могли її кліпи дивитися! От мені і захотілося для них зробити щось приємне, і я визвалася на Новий Рік бути Снігуронькою, комбат дозволив, я пошила собі із простирадла сукню таку, як у кліпі на співачці була, пофарбувала її в блакитний і разом із замполітом-восьмироком («сіміком» так званим, була така «хитромудра» посада для сіксотів і стукачів у нас в батальйоні), який вбрався Дідом Морозом із баяном, поїхали по постах тих, хто в нарядах, веселити! Я танцювала на БТРах, а хлопці були раді побачити пару жіночих ніг не в камуфльованих штанах, а в колготах… :)
Багато разів чула, що солдат може заснути, знайшовши хоч одну точку опори, наприклад автомат об землю обперти, присівши на нього і вирубитись від перевтоми. Переконалась на собі, що можна вирубитись і без точки опори. Якось стояла в наряді по парку, вже котру добу підряд, і щось так стомилася, а ще бронежилет на плечі тиснув. Я його затягнула туго на поясі, поставила на кульшові кістки, просто змінила точку прикладання ваги до мене, і отак, стоячи на своїх двох із автоматом через плече і відкритими очима я впала в глибокий сон. Перевіряючий проходив, записав у журналі перевірки, що все добре і навіть не зрозумів, що я сплю, чи вже лунатиком стала... Тієї ж ночі, після відстояних 4-х годин відпочивала в наметі. Тут команда «зайняти оборону», починається якась перестрілка. Я так підірвалася з кушетки, на якій лежала, та прямо носом у стовп, що по центру велику армійську палатку тримає. Вибила носа в правий бік, тут же вдарила по ньому рукою, щоб вирівняти вліво, поставила хрящ на місце, кров з носа юшить, вибігла, зайняла оборону. Виявляється, ніхто на нас не нападав, хлопцям теж, видно, щось наснилося... І єдиним пораненим тоді була я :) І то, здуру об намет сама ж своїм носом!
Ну, і на завершення веселих історій (бо далі буде все не так весело…) розповім, ще раз, всіма «улюблену» і заюзану «побрехеньку» вже в соте! Про те, як за мене в Іраку торгувалися! :)
Перший раз діло було на Багдадському мосту. Хоч я і була в броніку, касці і лиса, але коли говорила, то видавала себе, що жінка.
З нами тоді ще чергувала іракська поліція. І от, підходять вони до командира взводу і на ламаній англійській з арабським питають:
- Садик! (друг тобто), you madam? (твоя жінка?)
- Моя, - каже комвзводу, ну, а як йому ще пояснити, що я його підлеглий!
- Чейндж! (міняю на два барани! Ціну дав як за мертву жінку, бо стара дуже! :) )
Хлопці як здійняли ржач! Смайлик «smile» І давай глузувати: «Давайте ми їм зараз Пулю за два барана продамо! А завтра вони нам отару вівець приженуть, тільки, щоб ми її назад забрали! Ото шашликів наїмося! :)
Другий раз. Був у нас перекладач-араб, Мухамед звали, російську знав. Спокійний такий, виважений хлопець був. Був і ще один - Гафар, тому свої ж голову відрізали і американцям прислали за те, що був подвійним агентом… Тому залишився один Мухамед, він мене ще арабської мови і писемності вчив. Підходить, якось до мене Мухамед і розповідає, що хоче одружуватися і калим все зібрав - 2500$. «Добре», - кажу, а він - далі, що його не лякає, якщо жінка буде старшою за нього і розумною (йому 21 рік був): «Ну, ти молодець, Мухамед, що маєш широкі погляди!» Отак і поговорили… Викликає мене комбат до себе:
- Надя, ти, що заміж за Мухамеда виходиш?
- Що?!
- Він сказав, що говорив з тобою.
- Та я ж не думала, що він про мене говорить!
- От іди тепер і сама все розрулюй!
Пішла пояснювати Мухамеду, що я солдат!!! Але, правда, зрозумів без образ…
Третій раз - стояла я на КПП. Заїжджала делегація принця Ес-Сувейри до комбата із візитом. Приїхали вони вперше, тому треба було обшукати. Нам пояснювали на підготовці, що жінка ні в якому разі не повинна обшукувати арабського чоловіка, бо це образа і приниження… Але людей в наряді тоді бракувало, бо ще не весь батальйон з’їхався, і я подумала, що, якщо буду мовчати, то цілком за хлопця зійду… І взялася обшукувати Принця. Я й мовчала… І як він тільки здогадався, що я дівчина (тут і свої-то плутають) - хрін його знає… Але у східних чоловіків, напевно якийсь нюх на наших дівчат :) Принц тільки глянув на мене, але нічого не сказав…
Викликає комбат і пояснює, що в мене серйозний зальот!!! Але оскільки я принцю сподобалась, то щоб наперед поводила себе ввічливо і чемно! «Слухаюсь!», - витягнулась я… Ну що тут скажеш… Натупила… А міг би вийти скандал і сварка, і тоді миру і спокою кінець… Комбат все залагодив… Він два рази в Афганістані був і знав звичаї і норови Сходу… Він завжди казав: «Восток надо понимать…» Мудрий був командир. Поки він був живий, у нас відносно було все спокійно і порядок був…
Далі делегація почала їздити регулярно. Наступного разу слуги принця винесли мені на підносах подарунки - золоті прикраси горою! І дороге вбрання! Тут вже образилась я! Я зарплати менше за півроку зароблю, ніж золота на цих підносах! «Звідки?», - на митниці спитають! Піздою заробила?! Досить! Були вже такі випадки, коли баб з ротації із таких причин відправляли. Та й на чорта мені золото?! Не ціную я ці брязкальця.
Знову комбат «розрулює»… Пояснює принцю, що в нас за жінками не так залицяються… Їм троянди дарують, цукерки… Троянду в Іраку виростити дуже тяжко. Вона росте із пишною головкою, але на короткому корінці.
Знову делегація. Відкриваються двері машини і мені під ноги щось летить! Я - автомат в бойове положення! Дивлюся - троянда! А щоб ти живий був! Я думала - граната! Упс! Неув’язочка! Просто на Сході жінкам подарунки як собакам кидають, а ті підбирають і дякують… Пояснив комбат, що у нас так не роблять… А у них - приниження, якщо чоловік жінці подарунок підносить…
Домовилися на щось середнє: у машині опускається вікно, принц тримає троянду в руці. Я підходжу, беру, дякую!
Отак-от і почав мене принц завалювати трояндами, фініками, бананами, гранатами (на цей раз вже фруктами). Потім, все ж таки одягом, але хоч не золотом більше, Слава Аллаху! :)
Трояндами і лахами (одягом) я в свою чергу завалювала мед роту, фруктами - хлопців… За фініки правда (від яких у них стояк був) вони мені особливо не дякували :) Собі з подарунків залишила тільки традиційну жіночу паранджу і чоловічу арафатку з кільцями.
Під кінець ротації принц Ес-Сувейри попросив комбата залишити мене в Іраку за калим 50 тисяч доларів. Для порівняння, на той час скільки давали за голову лідера «алібабів» в Іраку. Комбат сказав, що рішення прийняти можу тільки я. Принц проїжджаючи, сумно на мене подивився, але «руку і серце» пропонувати не став… Чи-то вже це було нижче його гідності, чи здогадався, що нахрін його пошлю - не знаю! Але так закінчився мій «бурний східний роман» із принцом. Ну, не бути мені «Попелюшкою»! Не бути! Та не біда! Може, відразу «королевою» стану :)
Ну от! Із жартами покінчили, а далі - гірка і гнила правда…
Взагалі-то ми давали підписку про не розголос військової таємниці після Іраку на 5 років. Та п’ять років вже давно минули, тому напишу…
(далі буде)