Викрадення Європи
Ілюстрація: rodova-knuga.narod.ru
Тепер, у гарячі дні «кримської кризи», для багатьох українців-євроскептиків, врешті-решт прийшов час зрозуміти, що «євроатлантична інтеграція» - термін, яким задобрювали одну частину спільноти і лякали іншу, - давній винахід попередніх режимів для прикриття невизначеності власного зовнішньополітичного вектора.
Бо що таке насправді «євроатлантична інтеграція»? Це два абсолютно окремішніх напрямки поступу, змішані в одному казані київськими політтехнологами. Перший з них, - рух до ЄУ, - судячи з останніх заяв Порошенка, - може дати проміжний результат вже найближчим часом. Другий, - «атлантичний», - шлях до НАТО, є не те що цілком реальним, а й в умовах російської інвазії навіть життєво необхідним.
Та все ж українці мають добре поміркувати, куди йти, аби згодом, якщо прийде така мить, не постати у колі європейських народів невігласами і казанськими сиротами.
Якось, ще під час перших спроб українства протоптати стежину до Унії, тодішній глава УГКЦ Любомир Гузар доволі прозоро натякнув на кризу європейської ідентичності, втілену, зокрема, у відмові брюссельських чиновників від християнських основ Старого Світу. Владика назвав це трагедією Європи, натомість, як на мене, є підстави розглядати це як закономірне явище, коли чинячи опір якійсь потузі, мимохідь уподібнюєшся їй. Антиамериканізм Франції, що власне й став моделлю теперішньої Євроспілки, базувався насамперед на спротиві економічній експансії Штатів. Старий світ мусів виробити власний інтеграл господарської поведінки, нарощувати власні фінансові, промислові м’язи, аби не стати черговим домініоном Вашингтона. Але європейці скористалися лекалами американців.
Коли у світі заговорили про глобалізацію, то, перш за все, мали на увазі бізнесові перспективи, усунення перепон для торгівлі, обміну технологіями, відкритих ринків. Утім, глобалізація виявилася набагато всеохопнішим процесом, і та ж Франція запровадила доволі жорсткі обмеження, скажімо, перед прокатом голівудських фільмів. Але цього виявилося вкрай мало, позаяк з уваги захоплених make money політиків випали потужні імміграційні процеси, які суттєво позначилися на обличчі Євроунії. Цей слід є настільки поважним, що в окремих регіонах тієї ж Франції або сусідньої Німеччини вже годі відшукати квартал, де мешкають автохтони, якщо такі і є, то вони, радше, скидаються на гетто в облозі нових поселенців.
І це не тільки наслідок давнього протистояння лібералізму й Церкви, як намагаються подати процес історики цієї світоглядної моделі, не тільки прямий вислід глобалізації. Це - кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, - цивілізації, раси, континенти.
Ілюмінований на знак протесту проти страти Саддама римський Колізей - це християнська Європа. Заборона хіджабів у французьких школах, - це, як не дивно, звичка нетерпимості до іновірців, взята зі Сходу. Париж 1968-го зі студентськими заворушеннями - це європейська ліберальна традиція війни з несправедливістю. Околиці французької столиці 2005-2006 років з палаючими авто - це азійська манера помсти «ситим і задоволеним».
Нас наразі не беруть до Європи. Натомість колись тамтешні володарі брали за дружин князівських доньок, бо, як зауважує Любомир Гузар, мали з нами спільну віру і спільне підґрунтя. У вірі ми не змінилися. А Європа?
Ігор Гулик
Похищение Европы
Теперь, в горячие дни «крымского кризиса», для многих украинцев-евроскептиков, в конце концов пришло время понять, что «евроатлантическая интеграция» - термин, которым задабривали одну часть сообщества и пугали другую, - давнее изобретение предыдущих режимов для прикрытия неопределенности собственного внешнеполитического вектора.
Ведь что такое на самом деле «евроатлантическая интеграция»? Это два совершенно отдельных направления развития, смешанные в одном котле киевскими политтехнологами. Первое из них - движение к ЕС, - судя по последним заявлениям Порошенко, - может дать промежуточный результат уже в ближайшее время. Второе - «атлантическое», - путь в НАТО, является не только вполне реальным, но и в условиях российской инвазии даже жизненно необходимым.
И все же украинцы должны хорошо подумать, куда идти, чтобы потом, если придет такой момент, не выглядеть в кругу европейских народов невеждами и казанскими сиротами.
Как-то, еще во время первых попыток украинства протоптать тропинку в Унию, тогдашний глава УГКЦ Любомир Гузар довольно прозрачно намекнул на кризис европейской идентичности, воплощенный, в частности, в отказе брюссельских чиновников от христианских основ Старого Света. Владыка назвал это трагедией Европы, но, по-моему, есть основания рассматривать это как закономерное явление, когда сопротивляясь какой-то мощи, мимоходом уподобляешься ей. Антиамериканизм Франции, собственно и ставший моделью мировосприятия нынешнего Евросоюза, базировался прежде всего на сопротивлении экономической экспансии Штатов. Старый Свет должен был выработать собственный интеграл бизнес-поведения, наращивать собственные финансовые, промышленные мышцы, чтобы не стать очередным доминионом Вашингтона. Но европейцы все-таки воспользовались лекалами американцев.
Когда в мире заговорили о глобализации, то, прежде всего, имели в виду деловые перспективы, устранение препятствий для торговли, обмена технологиями, открытых рынков. Впрочем, глобализация оказалась гораздо объемным процессом, и та же Франция ввела достаточно жесткие ограничения, скажем, перед прокатом голливудских фильмов. Но этого оказалось крайне мало, поскольку из виду озабоченных make money политиков выпали мощные иммиграционные процессы, которые существенно отразились на лице Евроунии. Этот след настолько важен, что в отдельных регионах той же Франции или соседней Германии уже не отыскать квартала, где живут автохтоны, если такие и есть, то они, скорее, похожи на гетто в осаде новых поселенцев.
И это не только следствие давнего противостояния либерализма и Церкви, как пытаются представить процесс историки этой мировоззренческой модели, не только прямое следствие глобализации. Это - конечная остановка легкомысленных романтиков, попытавшихся объединить несовместимые вещи, - цивилизации, расы, континенты .
Иллюминированный в знак протеста против казни Саддама римский Колизей - это христианская Европа. Запрет на хиджабы во французских школах, - это, как ни странно, привычка нетерпимости к иноверцам, присуща Востоку. Париж 1968-го со студенческими волнениями - это европейская либеральная традиция войны с несправедливостью. Окрестности французской столицы 2005-2006 годов с горящими авто - это азиатская манера мести «сытым и довольным».
Нас пока не берут в Европу. Зато когда-то тамошние властители женились на княжеских дочерях, ибо, как замечает Любомир Гузар, имели с нами общую веру и общие взгляды. В вере мы не изменились. А Европа?
Игорь Гулык