Про силу і безсилля слів

[ihorhulyk]

Ілюстрація: ezotit.ru

...Бракує слів. Якщо за кожним загиблим учора хвилину помовчати, країну заціпить щонайменше на дві години.
Але ж кожен із них, тих, хто вже споглядають на Україну з неба, щось не встиг промовити, можливо, найголовніше, найсуттєвіше, найсокровенніше. Кожен з них, переконаний, мав що сказати. Їх почує Бог. І ми почуємо ці слова. Якщо, звісно, відкриємо вуха.
Я знаю, що серед усіх тих непромовлених фраз було чимало справедливих звинувачень. Саме вони мають пролунати на суді, коли перед новою Україною відповідатимуть Янукович і його хунта. На суді, який неодмінно відбудеться, бо інакше...
Інакше марна наша віра у справедливість, людськість і любов.
Ці поняття, звісно, для кримінальників - пустий звук.
Але про них теж має бути сказано, позаяк ті, хто вчора упав від куль злочинного «Беркута», ДСО чи «тітушки», все ж, як мені здається, не встигли промовити, у першу чергу, саме цих важливих слів.
Забути ці слова, - значить продовжити політ у прірву, дно якої ми, видається, відчуваємо що не день, то болісніше, але кожен новий ранок, на жаль, переконує нас в оманливості вчорашніх відчуттів. Дно, з’ясовується, ще глибше, ще страшніше, хоча ми легковірно вважали, що далі вже нікуди падати. Найприкріше те, що глибину цього падіння регулюють істоти, яких язик не повертається назвати людьми. І до сліз образливо, що вся країна безсило споглядає за їхніми диявольськими порухами.
Я вже писав, що проблемою проблем України є розмова глухого з німим. Тобто трапилося так, що у нас немає втямливого інструменту комунікації з представниками чужого для більшості світу - світу моральних, деградованих покидьків, що опанували країною. Ми не вміємо спілкуватися їхньою мовою, ми досі вважаємо, що вони здатні зрозуміти наші месиджі, наші апелі до їхніх вух, бо говорити про совість, душу тут не доводиться.
Вони розуміють лише мову сили, брутальної сили, вони втягують голови у плечі і моментально стають навприсідки за старою зеківською звичкою, лише почувши крик пахана або наглядача. Вони стають покірними тоді, коли на них холодно дивиться цівка ствола. Вони звикли жити у чотирьох звуконепроникних стінах, і отримувати баланду через кватирку-кормушку.
А ми хочемо до них достукатися через «прошу-перепрошую»...
Може, таки варто бодай на час заговорити зрозумілою для цієї босоти мовою, а ще - мовою дуже переконливого для них кримінального кодексу?
Не забувши при цьому, однак, слів «Віра», «Надія», «Любов». Просто відкласти їх до ліпших часів. Бо саме з цими поняттями нам доведеться піднімати з руїн цю країну З руїн, перш за все, духовних, оскільки у спадок нам дістанеться не тільки розвалена господарка, але, що найгірше, - спустошені душі.
У цій справі нам не допоможе ніхто - ні Європа, ні Америка. Ми самі, пам’ятаючи про ціну, яку заплатив кожен, хто не повернувся із цієї війни, мусимо знов наповнити людські серця людськістю. Тобто переконливо, щиро, нелицемірно повторити те, чого не встигли сказати наші герої. Заперечивши те, що вчора написав великий Леві про Європу: "Ми засвоїли, що демократія ніколи не захищає свої цінності".
Ігор Гулик

Click to view

О силе и бессилии слов
...Нет слов. Если за каждым погибшим вчера минуту помолчать, страна онемеет минимум на два часа.
Но каждый из них, тех, кто уже смотрит на Украину с неба, что-то не успел сказать, возможно, самое главное, самое существенное, самое сокровенное. Каждому из них, убежден, было что сказать. Их услышит Бог. И мы тоже услышим эти слова. Если, конечно, откроем уши.
Я знаю, что среди всех тех несказанных фраз было немало справедливых обвинений. Именно они должны прозвучать на суде, когда перед новой Украине будут отвечать Янукович и его хунта. На суде, который непременно будет, иначе...
Иначе напрасна наша вера в справедливость, человечность и любовь.
Эти понятия для уголовников, конечно, - пустой звук.
Но о них тоже должно быть сказано, поскольку те, кто вчера упал под пулями преступного «Беркута», ГСО или «титушки», все же, как мне кажется, не успели сказать, в первую очередь, именно эти важные слова.
Забыть эти слова, - значит, продолжить полет в пропасть, дно которой мы, кажется, чувствуем что ни день, то болезненней, но каждое новое утро, к сожалению, убеждает нас в обманчивости вчерашних ощущений. Дно, выясняется, еще глубже, еще страшнее, хотя мы легковерно считали, что дальше уже некуда падать. Самое страшное то, что глубину этого падения регулируют существа, которых язык не поворачивается назвать людьми. И до слез обидно, что вся страна бессильно наблюдает за их дьявольскими движениями.
Я уже писал, что проблемой проблем Украины является разговор глухого с немым. То есть случилось так, что у нас нет адекватного инструмента коммуникации с представителями чужого для большинства мира - мира моральных, деградированных уродов, овладевших страной. Мы не умеем общаться на их языке, мы до сих пор считаем, что они способны понять наши месседжи, наши апели к их слуху, потому говорить о совести, душе здесь не приходится.
Они понимают только язык силы, грубой силы, они втягивают головы в плечи и моментально приседают по старой зэковские привычке, только услышав крик пахана или надзирателя. Они становятся покорными тогда, когда на них холодно смотрит дуло ствола. Они привыкли жить в четырех звуконепроницаемых стенах, и получать баланду через форточку-кормушку.
А мы хотим к ним достучаться через «простите, пожалуйста»...
Может, все-таки стоит хотя бы на время заговорить на понятном этим босякам языке, а еще - на языке очень убедительного для них уголовного кодекса?
Не забыв при этом, однако, слов «Вера», «Надежда», «Любовь». Просто отложить их до лучших времен. Потому что именно с этими словами нам придется поднимать из руин страну. Из руин, прежде всего, духовных, поскольку в наследство нам достанется не только разваленное хозяйство, но, что хуже всего, - опустошенные души.
В этом деле нам не поможет никто - ни Европа, ни Америка. Мы сами, помня о цене, которую заплатил каждый, кто не вернулся с этой войны, должны вновь наполнить человеческие сердца человеческим. То есть убедительно, искренне, нелицемерно повторить то, что не успели сказать наши герои. Отрицая то, что вчера написал великий Леви о Европе: "Мы усвоили, что демократия никогда не защищает свои ценности".
Игорь Гулык
https://www.youtube.com/watch?v=6fvsYQlbuS0#t=34