Війни не буде. Буде суд
Ілюстрація: politica-ua.com
Після учорашнього Маршу мільйона у Партії регіонів раптом заговорили про неможливість вести перемовини з опозицією. Мовляв, та переступила межу, за якою війна. Сказано це було з такою дитячою простодушністю, що мені особисто спочатку заціпило: я слухаю адеквата, чи, може, геть викінченого ідіота, якому місце, далебі, не у парламенті.
Межі війни і миру країна переступила давно, мабуть, ще 2004 року. Хто б не називав і помаранчеву революцію, і Євромайдан наймирнішими, найгуманнішими революціями, - ці епітети не міняють суті справи. Це війна за країну, проти відвертого криміналітету, вирощеного у зоні, під керівництвом «авторитетів», зокрема, недоброї пам’яті Ахатя Брагіна. Це довга, іноді непомітна війна громадян, які звикли жити за цивілізованими законами і воліють вийти на вулиці, коли це їхнє право топчуть і ігнорують; і тими, хто пробує накинути їм неписані правила і «понятія» зони. Наголошую: це війна громадян, а не політиків. Бо політики, на жаль, вважали за нормальне мати справу із бандитами, хоча без упину обіцяли їм тюрми. І Кучма, і Ющенко, і, до слова, Тимошенко, чудово розуміли, звідки ростуть ноги у їхнього опонента і час од часу партнера - Віктора Януковича. Велися на впливи, на гроші, на миттєві політичні інтереси. Тепер - пожинають плоди.
На відміну від псевдо-еліти, активні громадяни ніколи не сприймали кримінального «катка». З простої причини - нас виховували, - кого ще за совєтів, кого вже - за незалежної України - нормальні батьки, з нормальним людським світосприйняттям, з нормальними життєвими постулатами, табу і уявленнями про свободу. Для нам було самозрозумілим, що добробут сім’ї здобувається важкою працею, що за кожний свій вчинок - добрий чи злий - слід відповідати. Перед людьми, Богом і - так-так, найгіршим катом, - голосом власної совісті. Зрештою, що рідним дітям варто пояснювати мотиви своїх вчинків.
...Коли після «кривавої суботи» регіонали починають щось гугнявіти про «межі війни і миру», стає зрозуміло, що вони - з іншого світу, що вони чужаки, моральний маргінес, люмпен, випадково наділений владою, вбраний у дорогі костюми, поселений у розкішні маєтки. Розв’язавши війну проти громадян, вже не намагаються окреслити межі дозволеного. Тут вже варто говорити про міжнародні конвенції, які стосуються воєнного часу, але, на жаль, у випадку внутрішніх конфліктів, ці поважні папери є недієвими. Зазвичай, там полонених не беруть...
Іронія долі в тому, що Майдан і Марші мільйонів є тепер (і для влади теж) хиткою, непевною гарантією того, що ескалації конфлікту до масштабів громадянської війни не буде. Кримінал, знано, боїться впевненої, спокійної сили, він ховається перед чесним поглядом і справедливими вимогами.
Як би не розгорталися події, я вірю, - українці ніколи не переступлять межі війни. Їх провокуватимуть на це, їх спокушатимуть швидкими, але сумнівними результатами. Але цього не станеться. Хоча б через те, що століття поневолення, рабства, репресій не випалили із наших душ людськість і віру.
Ігор Гулик
Війни не буде. Буде суд
После вчерашнего Марша миллиона в Партии регионов вдруг заговорили о невозможности вести переговоры с оппозицией. Мол, та переступила черту, за которой война. Сказано это было с таким детским простодушием, что я лично сначала онемел: я слышу адеквата, или, может, совсем конченого идиота, которому место, право, не в парламенте.
Грань между войной и миром страна перешагнула давно, видимо, еще в 2004 году. Кто бы не называл и оранжевую революцию, и Евромайдан мирными, гуманными революциями, - эти эпитеты не меняют сути дела. Это война за страну, против оголтелого криминалитета, выращенного в зоне, под руководством «авторитетов», в частности, недоброй памяти Ахатя Брагина. Это долгая, иногла незаметная война граждан, привыкших жить по цивилизованным законам и выходящим на улицы, когда это их право топчут и игнорируют; и теми, кто пытается навязать им неписаные правила и «понятия» зоны.
Подчеркиваю: это война граждан, а не политиков. Потому что политики, к сожалению, считали нормальным иметь дело с бандитами, хотя все время обещали им тюрьмы. И Кучма, и Ющенко, и, к слову, Тимошенко, прекрасно понимали, откуда растут ноги у ихнего оппонента, а время от времени партнера - Виктора Януковича. Лакомились на влияние, на деньги, на сиюминутные политические интересы. Теперь - пожинают плоды.
В отличие от псевдо-элиты, активные граждане никогда не воспринимали криминального «катка». По простой причине - нас воспитывали, - кого еще при советах, кого уже - при независимой Украине - нормальные родители, с нормальным человеческим мировосприятием, с нормальными жизненными постулатамы, табу и представлениями о свободе. Для нас было само собой разумеющимся, что благосостояние семьи приобретается тяжелым трудом, что за каждый свой поступок - добрый или плохой - следует отвечать. Перед людьми, Богом и - да-да, самым жестоким палачом, - голосом собственной совести. В конце концов, что родным детям стоит объяснять мотивы своих поступков.
...Когда после «кровавой субботы» регионалы начинают что-то мымрить о «грани войны и мира», становится понятно, что они - из другого мира, что они чужаки, моральный маргинес, люмпен, случайно наделенный властью, одетый в дорогие костюмы, живущий в роскошных поместьях. Развязав войну против граждан, уже не пытаются очертить границы дозволенного. Здесь уже стоит говорить о международных конвенциях, касающихся военного времени. Но, к сожалению, в случае внутренних конфликтов, эти серьезные бумаги неэфективны. Обычно там пленных не берут...
Ирония судьбы в том, что Майдан и Марши миллионов являются теперь (и для власти тоже) зыбкой, неопределенной гарантией того, что эскалации конфликта до масштабов гражданской войны не будет. Криминал, известно, боится уверенной, спокойной силы, он прячется перед честным взглядом и справедливыми требованиями.
Как бы ни развивались события, я верю, - украинцы никогда не переступят грани войны. Их будут провоцировать на это, их попытаются соблазнить быстрыми, но сомнительными результатами. Но этого не произойдет. Хотя бы потому, что века оккупаций, рабства, репрессий не выжгли из наших душ человечность и веру.
Игорь Гулык