Відторгнення
Ілюстрація: joyreactor.cc
Українське суспільство, схоже, виросло із коротеньких штаненят, не зважаючи на розмаїття фасонів, які пропонують їм нинішні політичні середовища. Це не деполітизація, а, радше, усвідомлення своєї самодостатності, а ще, - нарешті, - розуміння того, що влада, за яку так чи інак змагають разфарбовані у партійні кольори «діячі», здатна розбещувати навіть найморальніших і найальтруїстичніших.
Учорашні події, - що у Києві, що у Львові, - цілком однозначно дали зрозуміти, що час популістів і політичних шахраїв минає. Навряд чи хтось сумнівається у тому, що люди зійшлися-з’їхалися на євромайдани, не спонукані до цього партійними бонзами. Я не лелію особливих ілюзій з приводу негайних наслідків учорашніх заворушень, але тішуся фактом, що влада, - ті, хто дуже самовпевнено взявся порядкувати у цій країні (привіт Азарову!), - не має козирів, аби побити карти євромайдану: його щирість, його відданість, його громадянськість. Зрештою, - його єдину мрію: європейську Україну.
Про що мріють політики? Відповідь очевидна - про владу. Вони здатні очолити будь-яку масу, яка сліпо вірить їм і готова виконувати їхні найбезглуздіші вказівки. Вони читатимуть такій отарі свої резолюції, писані на коліні бездарними спічрайтерами, і грітимуться у променях слави, коли натовп кричатиме їм «осанна!». Але варто майданові засвистати політика, як от це зробили студенти у Львові зі "свободівцем" Михальчишиним, - як одразу з-під гламурної та самозадоволеної маски з’являється личина хама, базарної перекупки, брутального сквернослова. Зрештою, чого очікувати від побратима «філолога» Ірини Фаріон, та володіє ще не таким лексичним запасом...
«Зло існує в багатьох вимірах. Просто ми називаємо злом те, від чого ми хочемо відмежуватися», - сказав недавно бельгійський актор Ян Бейвут. Досі чомусь політики, і тільки вони, вважали за потрібне і природне вказувати нам, що таке добре, і що таке зле. Обурюючись при цьому, коли з ними не погоджуються, оголошуючи усякого інакодумця ворогом.
Воно й звісно. Досі жодна політична партія в Україні не явила світові цивілізованих форм свого народження - з низів, з невеликої групи прихильників, згуртованих певною ідеєю. Жодна політична партія в Україні досі не відмовилася від тоталітарного принципу побудови. А там де є бодай зерно тоталітаризму, там витворюється «феномен зайвої людини - хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси» (Святослав Шевчук). Зазвичай, такими «зайвими» були більшість громадян.
Учорашні події явили небажання спільноти бути «зайвими». Зайвими виявилися ті, хто досі користав з мовчазної згоди країни, хто снить ілюзіями «провідництва», забувши при цьому, що його спочатку слід заслужити.
І ще. Чомусь Євромайдан ствердив мене на думці, що ніколи більше сотні тисяч не скандуватимуть прізвище лідера. Будь-якого. Тепер їм більше пасує гасло «Ми!».
Ігор Гулик
P.S. Чудово написала про це Ольга Духнич (цитую мовою оригіналу): "Майдан - это крайне важно для того, чтобы состоялся народ, и тело обрело голос. Потому Майдан сегодня - это не о политических требованиях, но о способности переживать самих себя. Увидеть друг друга, понять, что я не один на этом острове. Hello? Hello? Hello? Is there anybody in there? Just nod if you can hear me - слова Pink Floyd рефреном звучат в голове".
Отторжение
Украинское общество, похоже, выросло с коротеньких штанишек, несмотря на разнообразие фасонов, предлагаемых ему нынешними политическими силами. Это не деполитизация, а, скорее, осознание своей самодостаточности, а еще, - наконец, - понимание того, что власть, за которую так или иначе соревнуются ракрашенные в партийные цвета «деятели», способна развращать даже самых нравственных и самых альтруистичных.
Вчерашние события, - что в Киеве, что во Львове, - совершенно однозначно дали понять, что время популистов и политических мошенников проходит. Вряд ли кто-то сомневается в том, что люди сошлись-съехались на евромайданы, не побуждаемые к этому партийными бонзами. Я не лелею особых иллюзий по поводу быстрых последствий вчерашних протестов, но рад факту, что власть, - те, кто очень уж самоуверенно взялся хозяйничать в этой стране (привет Азарову!), - не имеет козырей, чтобы побить карты евромайдана: его искренность, его преданность, его гражданственность. Впрочем, - его единственную и великую мечту: европейскую Украину.
О чем мечтают политики? Ответ очевиден - о власти. Они способны возглавить любую массу, слепо верящую им, такую что готова выполнять их самые нелепые указания. Они будут читать такому стаду свои резолюции, писанные на колене бездарными спичрайтерами, и греться в лучах славы, когда толпа будет кричать им «осанна». Но стоит Майдану освистать политика, как это сделали студенты во Львове с «свободовцем» Михальчищиним, - как сразу из-под гламурной и самоудовлетворенной маски появляется личина хама, базарной торговки, грубого сквернослова. Впрочем, чего ожидать от собрата «филолога» Ирины Фарион, обладающей еще не таким лексическим запасом...
«Зло существует во многих измерениях. Просто мы называем злом то, от чего мы хотим отмежеваться», - сказал недавно бельгийский актер Ян Бейвут. До сих пор почему-то политики, и только они, считали нужным и естественным указывать нам, что такое хорошо, и что такое плохо. Возмущаясь при этом, когда с ними не соглашаются, объявляя всякого инакомыслящего врагом.
Оно и понятно. До сих пор ни одна политическая партия в Украине не явила миру цивилизованных форм своего рождения - с низов, из небольшой группы сторонников, сплоченных определенной идеей. Ни одна политическая партия в Украине до сих пор не отказалась от тоталитарного принципа построения. А там где есть хоть зерно тоталитаризма, там присутствует «феномен лишнего человека - кто-то лишний, кто-то не подпадает под чьи-то узко корпоративные интересы» (Святослав Шевчук). Обычно такими «лишними» были большинство граждан.
Вчерашние события явили нежелание сообщества быть «лишними». Лишними оказались те, кто до сих пор пользовался молчаливым согласием страны, кто снил иллюзиями «руководителей», забыв при этом, что это сначала следует заслужить.
И еще. Почему-то Евромайдан укрепил меня во мнении, что никогда больше сотни тысяч не будут скандировать фамилию лидера. Любого. Теперь им больше подходит лозунг «Мы».
Игорь Гулык
P.S. Прекрасно написала об этом Ольга Духнич: "Майдан - это крайне важно для того, чтобы состоялся народ, и тело обрело голос. Потому Майдан сегодня - это не о политических требованиях, но о способности переживать самих себя. Увидеть друг друга, понять, что я не один на этом острове. Hello? Hello? Hello? Is there anybody in there? Just nod if you can hear me - слова Pink Floyd рефреном звучат в голове".