Віра у фантоми
Ілюстрація: novayagazeta.ru
Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, інжирний листочок порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження.
Поза тим, мораль і політика - категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, - готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, - на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, - нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". - наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Помаранчевий передвиборчий слоган переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик
Вера в фантомы
Апелляции к совести приобретают смысл лишь при условии присутствия последнего. Когда совесть находится на грани виртуала, трактуется как некая абстрактная категория, фиговый листочек пустоты, словесная форма на случай, когда нечего сказать, наивными и легковерными остаются надежды на ее пробуждения.
Помимо того, мораль и политика - категории несовместимые, они из параллельных плоскостей. Более того, те, кто достиг власти, должны или принять особый этический кодекс, испытанный легионом предшественников, или же отступить. Выбирают, как правило, первое.
Испорчены, видимо, тонны бумаги, дабы убедить обывателя в том, что никто не желает проникнуться его насущными проблемами, все грандиозные проекты, за которые берется так называемая "правящая элита", в основном, высосанные из пальцев политтехнологов для получения положительной общественного мнения. Это - просчитаны на калькураторах схемы получения барыша, - наличными или авторитетом. Более того, - на Западе уже, наверное, десятилетие обсуждают устойчивую тенденцию к отмиранию государства, - никому не нужного инструмента принуждения, подчинения, который что ни день, то теряет присущие ему в прошлом черты хранителя безопасности отдельного гражданина.
Один из идеологов этого современного учения Мартин Ван Кревельд считает, что, кроме фактор безопасности, корпорация, которую мы привыкли называть государством, потеряла умение вести войны с другими корпорациями, перестала заботиться об общем благе, бессильна перед всеобъемлющей тенденцией глобализации. "И, наверное, пятое, самое важное, это потеря веры в государство. Последнее, отчасти следствие, отчасти причина первых четырех факторов". - Отмечает Ван Кревельд в лекции, которую он умудрился прочитать в столице страны, где правит Владимир Путин.
Россия, как всегда, уникальная в смысле государства. Но когда речь идет о контексте вокруг последней империи, то иногда действительно приходится только разводить руками перед стойкостью посттоталитарного комплекса раба в сознании обычного большинства граждан.
Действительно, как у Бернарда Шоу: "Мне не нужен Бог, который не умеет ответить на мои вопросы ...". Не умеет, не желает, не знает? Предвыборный слоган «оанжевых» у нас, в Украине, утверждал, что это не так. Но доколе мы будем верить тому, что пишут на заборах?
Игорь Гулык