Ілюстрація:
erudition.com.ua Якими макабричними є долі дітей із зовні пристойних родин, коли так чи інак вони потрапляють між невмолимі шестерні життєвого механізму. Що бракує цим маминим пестунчикам? Адже до фатальної миті вони могли безперешкодно насолоджуватися своїм побутом, не дбаючи особливо про хліб насущний. Ба більше, -- хліб у них завжди був присмачений якщо не ікрою, то бодай шинкою, і здобувався він не у повсякденній пекельній праці, не в страху перед невиплатами… Те ж було із освітою, життєвим комфортом, відпочинком… І раптом, -- раптом вони переступають межу між життям і скнінням у в’язниці. Потрапляють туди цілком свідомо, знаючи наперед, що за вчинки, на які вони зважилися теж цілком тверезо, по голівці не гладять, і тато вже не «відмаже». Знають напевно, бо ж хіба комп’ютер, Ipad чи смартфон - то для них проблема. А там аж кишить від тривожних вісток про терористів - справжніх чи вигаданих у нетрях спецслужб…
Я не писатиму тут про
Брейвіка, -- то окремий патологічний випадок прихильності божевільним ідеям, які, власне кажучи, ваблять не так жорстокою глупотою на межі тваринних інстинктів, як клінікою екзотичних поривань. Я маю на увазі братів
Царнаєвих, що сконструювали пекельні машинки як нагороду за участь у Бостонському марафоні. Або ж
Павла Лапшина, українця, який чи не перший узявся довести після
Січинського,
Бандери та
Біласа, що й у царині терроризму його рідна країна не пасе задніх.
Царнаєви, звісно, мали релігійне підгрунтя для такого вчинку. Хоча, судячи із численних інтерв’ю його родичів, сім’я не потерпала від надміру сакральних почуттів: вірили, як вірять мільйони, без надриву, без фанатизму.
Випадок Лапшина просто таки неймовірний: де іслам, а де наукові розробки успішного програміста!
Я не схильний думати, що взятися за ножа, аби тричі увігнати його у спину беззахисного старика-мусульманина, Лапшина наштовхнули криваві ігри у мережі. Знайомі програмісти стверджують, що з-посеред колег по цеху, насправді пов’язаних із ледь не цілодобовим зазиранням у монітори, не надто багато геймерів. Я також не вірю, що на вибухи під мечетями його подвигли приклад Царнаєвих чи живий інтерес до «хімії», хоча, як стверджують українські правоохоронці, за його плечима вже був прецедент удома,
випадок з вибухом, за який він заплатив штраф.
Я все частіше схиляюся до версії про потребу самореалізації таких як Павло. Стверджуватися в обраному фасі для них, як з’ясувалося, завиграшки. Душа потребує адреналіну, відсутнього у дитинстві, зігрітому, як мовлено, увагою батьків, збудованому за порадами
Спока,
Карнегі , кого там іще… Але… зона комфорту має бути розірвана, знищена, потоптана чимось дуже екстравагантним, а що може бути викличнішим, ніж людська кров?
«Важливо зрозуміти, що відбувається з цією, найвпливовішою групою людських істот на планеті - з 76-ма мільйонами матеріалістичних, освічених або просто кмітливих, орієнтованих назовні американців у віці від 22 до 40 років. Це ми вже знаємо:
япі - нова порода. Вони - перші члени Електронного Суспільства. Вони - перший урожай здивованих мутантів, що виповзають з-під бруду Індустріального Століття (пізнього неоліту заводських труб)», -- пише
Тімоті Лірі, їхній кумир і водночас жорстокий критик.
За моєї молодості нам дорікали джинсами, закордонною музикою, гіпівськими зачісками. Тепер усе це -- дитячі пустощі, точніше, нормальні забави вже добре підтоптаних «неформалів». Полум’яні пацифісти моєї юності нині виглядають древніми диваками у Європі, заколисаній майже 70-річним миром, а художникам-авангардистам довелося чекати аж півстоліття на те, щоб пані
Заболотна повторила
вандальний жест Нікіти Хрущова.
Покоління япі живе війною, віртуальною, небаченою, ненюханою. Його вабить трупний сморід її бойовищ, п’янкий запах крові, незнана гіркота втрат і сивий серпанок розпачу. Воно міркує собі, що вийде з того шаленства чистеньким, у накрохмалених сорочечках і напастованих мештах. Мов після всенощного паті, де пролите вино нашіптує з білосніжного обруса непевні, ризиковані і небезпечні алюзії…
Ігор Гулик
Тихие и спокойные
Какими несуразными бывают судьбы детей из внешне приличных семей, когда так или иначе они попадают между неумолимые шестерни жизненного механизма. Чего не хватает этим маменькиным любимчикам? Ведь до роковой черты они могли беспрепятственно наслаждаться своим бытом, особо не думая о хлебе насущном. Более того, - хлеб у них всегда был сдобренный если не икрой, то хотя бы ветчиной, и доставался он не в повседневной адской работе, не в страхе перед невыплатами... То же было с образованием, жизненным комфортом, отдыхом ... И вдруг, - вдруг они переступают грань между жизнью и прозябанием в тюрьме. Попадают туда вполне осознанно, зная заранее, что за поступки, на которые они решились тоже трезво, по головке не гладят, и папа уже не «отмажет». Знают наверное, потому что разве компьютер Ipad или смартфон - это для них проблемма? А там кишит от тревожных вестей о террористах - настоящих или вымышленных в нездоровых мозгах спецслужб ...
Я не буду писать здесь о Брейвике, - это отдельный патологический случай привязанности сумасшедшим идеям, которые, собственно говоря, отличаются не жестокой глупостью на грани животных инстинктов, а клиникой экзотических порывов. Я имею в виду братьев Царнаевих, которые сконструировали адские машинки как награду за участие в Бостонском марафоне. Или же Павла Лапшина, украинца, который едва ли не первый взялся доказать после Сичинского, Бандеры и Биласа, что и в области терроризма его родная страна тоже не последняя.
Царнаевы, конечно, имели религиозную подоплеку для своего поступка. Хотя, судя по многочисленным интервью его родственников, семья не страдала от избытка сакральных чувств: верили, как верят миллионы, без надрыва, без фанатизма.
Случай Лапшина просто таки невероятный: где ислам, а где научные разработки успешного программиста?!
Я не склонен думать, что схватиться за нож, чтобы трижды вогнать его в спину беззащитного старика-мусульманина, Лапшина натолкнули кровавые игры в сети. Знакомые программисты утверждают, что в среде коллег по цеху, действительно связанных с едва не круглосуточным взглядом в мониторы, не слишком много геймеров. Я также не верю, что на взрывы под мечетями его подвигли пример Царнаевих, живой интерес к «химии», хотя, как утверждают украинские правоохранители, за его плечами уже был прецедент дома, случай со взрывом, за который он заплатил штраф.
Я все чаще склоняюсь к версии о необходимости самореализации таких, как Павел. Утверждаться на выбранном поприще для них, как выяснилось, игрушки. Душа требует адреналина, отсутствующего в детстве, согретом, как сказано, вниманием родителей, построенном на советах Спока, Карнеги, кого там еще... Но... зона комфорта должна быть разорвана, уничтожена, потоптанна чем-то очень экстравагантным, а что может быть более вызывающим, чем человеческая кровь?
«Важно понять, что происходит с этой, самой влиятельной группой человеческих существ на планете - с 76-ю миллионами материалистических, образованных или просто находчивых, ориентированных наружу американцев в возрасте от 22 до 40 лет. Это мы уже знаем: яппи - новая порода. Они - первые члены Электронного Общества. Они - первый урожай изумленных мутантов, выползают из-под грязи Индустриального Века (позднего неолита заводских труб)», - пишет Тимоти Лири, их кумир и одновременно жестокий критик.
В моей молодости нас упрекали джинсами, зарубежной музыкой, хипповскими прическами. Теперь все это - детские шалости, точнее, нормальные забавы «неформалов» уже не первой свежести. Пламенные пацифисты моей юности сейчас выглядят древними чудаками в Европе, убаюканной почти 70-летним миром, а художникам-авангардистам пришлось ждать полвека на то, чтобы госпожа Заболотная повторила варварский жест Никиты Хрущева.
Поколение яппи живет войной, виртуальной, невиданной, ненюханной. Его влечет трупный запах ее сражений, пьянящий запах крови, неизвестная горечь потерь и седой туман отчаяния. Оно рассуждает, что выйдет из этого неистовства чистеньким, в накрахмаленных рубашечках и блестящих туфлях. Словно после всенощного пати, где пролитое вино нашептывает из белой скатерти смутные, рискованные и опасные аллюзии ...
Игорь Гулык