Європа як Європа
Ілюстрація: 1k.com.ua
Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».
Притча во язицех - нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, - дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативної» навспак «Свободи». Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цієї політсили у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вона є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, «Свобода» доволі часто «креативить» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги. Як і те, що владна партія іноді легко затикає за пояс Тягнибока і К у ставленні до іноземців, особливо до прохачів політичного притулку від Росії та братніх «режимів» Середньої Азії.
Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» відриваються на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її недавно «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості - брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга - феномен цинізму».
Я не захищаю «Свободу», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди - що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення - це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик
Европа как Европа
Новейшая история отношений между Киевом и Брюсселем часто сводится к поиску щепки в чужом глазу при обстоятельствах полного игнорирования бревна в собстевнном. Иногда складывается впечатление, что европолитики требуют от наших, не слишком понятливіх руководителей того, чего бы они хотели и для себя, но в силу обстоятельств и менталитета не могут измениться к лучшему. Неудивительно. я всегда говорил, что те, кто не может плодотворно и творчески работать, берутся учить других. Ризы «отцов демократии» диктуют и поведенческие особенности, вплоть повадок оруэлловски «Большого Брата».
Притча во языцех - нетерпимость украинского общества не только к чужакам, но и к представителям национальных меньшинств, которые прожили рядом с нами не одно столетие, - получила новую интерпретацию после появления в парламенте «активно-креативной» наоборот «Свободы». Хорошо понимая небольшую влиятельность этой политсилы в общеукраинском контексте, на запад от Чопа все же решили, что именно она является надежным маркером безнадежности Украины в отношениях подавляющего большинства с инородцами, сексменьшинствами, наконец, всеми гражданами либеральных взглядов. То, что, в принципе, «Свобода» довольно часто «креативит» в силу безмозглости собственных спикеров, из-за желания выделиться на фоне обычно серой и кондовой украинской политики, не принимают во внимание. Как и то, что правящая партия иногда легко затыкает за пояс Тягнибока и К в отношении к иностранцам, особенно к просителям убежища из России и братских "режимов" Средней Азии.
Что касается повадок европейских супер-демократов, то есть свежий пример в Италии, где сенаторы с «Северной лиги» отрываются на цвете кожи единственного министра-выходца из Конго Сесиль Кьэнг. Роберто Кальдероли обозвал ее недавно «орангутангом», его однопартиец вербально поупражнялся на тему желаетельного изнасилования темнокожей женщины, а еще один партагеноссе заявил, что она насаждает в благословенной Италии «традиции племенного строя».
И я что-то не слышал о шумихе в брюссельских офисах по поводу этого действительно дикого разгула потомков славных латинян. Так, небольшой скандальчик в палаццо Монтечиторио. А должны были бы посыпать голову пеплом, поскольку демонстрируют имперское превосходство к представительнице бывших колоний.
Петер Слотердайк в «Критике циничного разума» продолжил ряд «форм лживого сознания - ложь, обман, идеология». По его мнению, «современный менталитет заставляет добавить четвертое кольцо цепи - феномен цинизма».
Я не защищаю «Свободу», здесь просто речь о двойных стандартах, которыми пользуются внешне изысканно цивилизованные европолитики. Конечно, каждый преследует свою цель, и, к сожалению, везде - что в Украине, что в ЕС, что в Штатах - для представителей правящих элит она оправдывает средства.
А то, что наши западные учителя, мягко говоря, часто преувеличивают несовершенство украинцев, «естественно». Ведь, как говорил яркий представитель французского консерватизма граф Жозеф де Местр, «преувеличения - это ложь людей воспитанных».
Игорь Гулык