Тактовність… бунту
Фото: typical.if.ua
«Ультиматум багатства,
викреслює злидарів.
І робить це з повним правом,
оскільки вони мають нетактовність
ухилятися від загальної згоди».
Жан Бодріяр,
«Америка. Кінець могутности»
Врадіївка, тепер от Святошино. Протести раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно - природні, спровоковані не тільки брутальністю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.
Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали правоохоронцями, як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб - або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова «нетактовність ухилятися від загальної згоди» стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих «хліборобських республік» та почасти махновщини раннього періоду. До «колівщини», яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із беркутівцями, ламає загорожі, плюндрує міліцейські постерунки, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на «правову державу» каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові «поліпшення життя вже сьогодні», і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.
Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті «ультиматум багатства» бере гору, застановившись на непевній «загальній згоді» (у нас все зле, треба щось робити!), а «злидарі», усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…
Ігор Гулик
Тактичность бунта
Ультиматум богатства,
вычеркивает нищих.
И делает это с полным правом,
поскольку они имеют бестактность
уклоняться от общего согласия.
Жан Бодрийяр,
«Америка. Конец могущества »
Врадиевка, теперь вот Святошино. Протесты внезапные, но, согласитесь, закономерные. Не без того, что подогретые заинтересованными политическими силами, но первично - естественные, спровоцированные не только жесткостью власти и ее институтов, но и тем, что в основном думают о действующем режиме рядовые жители страны.
Здесь дело, видимо, не столько в полной неадекватности тех, кого до сих пор называли правоохранителями, больше -- в осознании массой своего бесправия, униженности, низости на фоне властного банкета. Умение как-то приспосабливаться к обстоятельствам, уклоняться под ударами государственной машины, жить в доме скраю постепенно изменяет рядовому обывателю, и он в какой-то непрекрасный день начинает осознавать, что попал в тупик, что ему оставили единственный способ - или защищаться, или умереть. Эта бодриярова «бестактность уклоняться от общего согласия» становится в один момент не исключением, а правилом, разрушая и общее согласие, и всю конструкцию тихо устроенной, пусть серой, но жизнь.
Впрочем пока все ограничивается традиционным украинским сценарием, взятым еще со времен разнообразных «земледельческих республик» и отчасти махновщины раннего периода. К «колиивщине», которую торжественно провозгласили определенные не слишком адекватные адепты большевистского принципа, не дошло, зато есть интересный прецедент требований самосуда. Как по мне, этот внешне радикальный лозунг устраивает и протестующих, и тех, против кого они поднимают камни и другие подходящие средства. Я почему-то убежден, что если бы хоть один акт линчевания все же произошел, то учасвующая в нем публика трусливо бы разошлась по домам в ожидании ответных акций. А так, - имеем интересную ситуацию: толпа толкается с Беркутом, ломает изгороди, разоряет милицейские участки, а затем власть милостиво обещает не наказывать хулиганов. Все довольны, все конструктивно и тактично. Более того, такая несуразная как на «правовое государство» канализация народного гнева открывает перед чиновниками новые возможности маневра. В офисах начинают бесконечные кадровые рокировки, совещания и комиссии, снова обещают разгневанному народу «улучшение жизни уже сегодня», и сводят на нет общий энтузиазм протеста.
Оппозиция тоже пользуется с локальных кризисов. Площадные разборки перекочевывают в парламент, и уже там каждый упражняется, как может, на чем свет проклиная оппонентов, щеголяя своей принципиальностью.
Наконец «ультиматум богатства» берет верх, окончившись неопределенным «общим согласием» (у нас все плохо, надо что-то делать!), А «нищие», осознав бесперспективность бунта и уразумев собственную беззащитность, ждут, как будут действовать их братья по несчастью в какий-то очередной Хацапетовке ...
Игорь Гулык