Гра поза правилами
Особисто я не став би зайве істерити з приводу ймовірної повномасштабної війни з Росією. Як би вже не було - гірше не буде. Бо немає, як на мене, нічого гіршого, ніж тривала невизначеність, за якої країна і пересічні її громадяни фактично паралізовані очікуванням. Можливо, саме такий параліч і є найгрізнішою зброєю агресора, позаяк безпросвіття перспективи деморалізує не менше, ніж, скажімо, тактична втрата зайвого кілометра за розподільчою лінією АТО.
Міркую, що зараз куди важливіше зосередитися на тому, чим займаються наші політики. Не в сенсі того, що вони не переставали дерибанити країну, скориставшись додатковою нагодою війни. Якщо вже ми проголосували, постановивши собі «жити по-новому», то варто таки контролювати, як обрані нами формують владні структури для цього життя.
Далебі, все не так просто. Наступні вибори для справжнього політика розпочинаються ще до оприлюднення результатів попередніх. І у мене таке враження, що в Україні зараз чи не всі прагнуть виглядати «справжніми політиками», тобто вже стартували у далеких, здавалося б, президентських перегонах.
Інакше як пояснити дивну непоступливість Арсенія Яценюка і «Народного фронту» у торгах за кандидатуру міністра внутрішніх справ. Адже, здавалося б, ми повернули у правове поле поняття «парламентсько-президентської республіки», і, якщо вірити Конституції 2004 року, прерогатива у призначенні очільника МВС належить президентові (зрештою, як і інших силовиків). То навіщо Яценюк зазіхає на вотчину Порошенка, навіщо псує собі імідж «європейського політика»? Я розумію, - з паном Аваковим вони витягували країну з пост майданного безвладдя і початку війни з Росією. Той же Аваков презентував недавно концепцію реформи свого відомства. Але «Dura lex, sed lex» - закон жорстокий, але він - закон, і саме його дотримання стало квінтесенцією вимог того ж таки Майдану. Утім, нинішній міністр спокійненько може очолити відповідний Комітет парламенту, а, отже, належно контролювати перебіг запропонованої ним же реформи.
Або доволі цікавий фінт «Самопомочі», яка відмовилася від міністерських посад. Це при тому, що її речники не втомлюються переконувати, що основу реформ, передбачених коаліційною угодою, складають напрацювання саме її аналітиків. Це виглядає, принаймні, нелогічно з точки зору обивателя, але цілком укладається у схему, якою доволі успішно послуговується очільник «Самопомочі» Андрій Садовий: брати на себе мінімум відповідальності за максимуму піар-складової. Звісно, реформи - річ ілюзорна і непевна, приклад Грузії - зайве тому підтвердження; а ще достоту непопулярна серед зневірених і збіднілих громадян. Навіщо зайві плями на лацкані білосніжного мерського піджака? Та ще й перед ймовірним стрибком останнього у президентський фотель.
Узагалі коаліціада продемонструвала дуже показову рису українських політиків - у них сім п’ятниць на тиждень. Ми бачимо яскраву обгортку, названу «реформами», однак у неї загортають відверте небажання позбутися депутатського імунітету, меркантильний інтерес декого із знедолених «нових», а також все той же квотний принцип під час розподілу «хлібних посад», від якого завзято відхрещувалися буквально днями.
Гра без правил - улюблена забавка вітчизняних еліт. Тим паче, що правила вони пишуть для себе самотужки.
Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua
Игра вне правил
Лично я не стал бы излишне истерить по поводу вероятной полномасштабной войны с Россией. Как бы уже не было - хуже не будет. Потому что нет, по-моему, ничего хуже, чем длительная неопределенность, при которой страна и простые ее граждане фактически парализованы ожиданием. Возможно, именно такой паралич и является грозным оружием агрессора, поскольку неясность перспективы деморализует не менее, чем, скажем, тактическая потеря лишнего километра за распределительной линией АТО.
Думаю, что сейчас куда важнее сосредоточиться на том, чем занимаются наши политики. Не в смысле того, что они не переставали дерибанить страну, воспользовавшись дополнительной возможностью войны. Если мы проголосовали, постановив себе «жить по-новому», то стоит таки контролировать, как избранные нами формируют властные структуры для этой жизни.
Право, все не так просто. Следующие выборы для настоящего политика начинаются еще до обнародования результатов предыдущих. И у меня такое впечатление, что в Украине сейчас едва ли не все стремятся выглядеть «настоящими политиками», то есть уже стартовали в далекой, казалось бы, президентской гонке.
Иначе как объяснить странную неуступчивость Арсения Яценюка и «Народного фронта» в торгах за кандидатуру министра внутренних дел. Ведь, казалось бы, мы вернули в правовое поле понятие «парламентско-президентской республики», и, если верить Конституции 2004 года, прерогатива в назначении главы МВД принадлежит президенту (впрочем, как и других силовиков). Зачем Яценюк посягает на вотчину Порошенко, зачем портит себе имидж «европейского политика»? Я понимаю, - с господином Аваковым они вытягивали страну из постмайданного безвластия и начала войны с Россией. Тот же Аваков презентовал недавно концепцию реформы своего ведомства. Но «Dura lex, sed lex» - закон жесток, но он - закон, и именно его соблюдение стало квинтэссенцией требований того же Майдана. Впрочем, нынешний министр спокойненько может возглавить соответствующий комитет парламента, а, следовательно, должным образом контролировать ход предложенной им же реформы.
Или достаточно интересный финт «Самопомочи», которая отказалась от министерских должностей. Это при том, что ее представители не устают убеждать, что основу реформ, предусмотренных коалиционным соглашением, составляют наработки именно ее аналитиков. Это выглядит, по крайней мере, нелогично с точки зрения обывателя, но вполне укладывается в схему, которой достаточно успешно пользуется глава «Самопомочи» Андрей Садовый: брать на себя минимум ответственности при максимуме пиар-составляющей. Конечно, реформы - вещь иллюзорная и неопределенная, пример Грузии - лишнее тому подтверждение; а еще уж точно непопулярна среди отчаявшихся и обедневших граждан. Зачем лишние пятна на лацкане белого мэрского пиджака? Да еще и перед вероятным скачком последнего в президентский кресло.
Вообще коалициада продемонстрировала очень показательную черту украинских политиков - у них семь пятниц на неделе. Мы видим яркую обертку, названную «реформами», однако в нее заворачивают откровенное нежелание лишиться депутатского иммунитета, меркантильный интерес некоторых из обездоленных «новых», а также все тот же квотный принцип при распределении «хлебных должностей», от которого упорно открещивались буквально на днях.
Игра без правил - любимое занятие отечественных элит. Тем более, что правила они пишут для себя самостоятельно.
Игорь Гулык