Алюзії 90-х
Мережні ресурси, друковані та електронні мас-медіа, сповнені повідомленнями про замахи та убивства осіб, тією чи іншою мірою причетних до певної політичної сили, створюють алюзію з порівняно недавнім минулим. Можна штучно спонукати спільноту думати, що схожий безлад аж ніяк не виходить за межі побутовістики, та все ж, погодьтеся, це якийсь цинічний оксюморон, - насильство стає "умежованим", "регламентованим", так ніби йдеться про порядок денний макабричного засідання, у цілком визначеними обов'язковими атрибутами ритуалу.
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", - але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати - "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність - тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії - річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, - коли йдеться про часово не надто розмежовані події, - якихось не повних двадцяти літ, - вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, - влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, - хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, - мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: oghouse.ru
Аллюзии 90-х
Сетевые ресурсы, печатные и электронные СМИ полны сообщениями о покушениях и убийствах лиц, в той или иной степени причастных к определенной политической силе, создают аллюзию со сравнительно недавним прошлым. Можно искусственно заставить общество думать, что такой беспорядок отнюдь не выходит за пределы "бытовухи", и все же, согласитесь, это какой-то циничный оксюморон, - насилие становится "регламентированным", как будто речь идет о повестке дня какого-то макабрического заседания, с полностью определенными обязательными атрибутами ритуала.
Конечно, легче всего кивать на знаковые фигуры нынешней власти, вспомнив ее прошлое, но, согласитесь, нельзя всегда быть заложником того, кто тобой руководит или хотя бы имеет в этом государстве какой-никакой ресурсный потенциал. Конечно, "революция дает иногда в повелители таких лиц, которых мы не хотели бы видеть и слугами", - но если жить по цитатам, в частности, Буаста, то, лучше уже не жить совсем. Мне иногда кажется, что склонность общества забывать очень важные события и детали спасает это общество от тотальной паранойи, придает отваги и продолжает преемственность человеческого рода.
В ситуации, когда в стране гремят взрывы и раздаются выстрелы, стоит спрашивать - "кому выгодно?". Этот вопрос, как и многие другие, по меткому выражению Эли Визеля, "имеют в себе такую силу, которой никогда нет в ответах...". Те, кто у власти, и те, кто сводит курок, давит на кнопку дистанционного управления взрывчаткой, рано или поздно вынуждены будут ответить именно на этот вопрос. Их ответы, предвижу, будут разными, но ответственность - одинаковой. Власти довольно часто хватаются, как за соломинку, за факты криминальной хроники, чтобы разделить роль невинной жертвы или пробовать манипулировать низкими инстинктами толпы. Если киллер имеет вполне конкретную цель, то у власти эта цель глобальна. За кулисами событий, внушающих ужас, заставляющих индивидов двигать мозговыми извилинами в поисках спасения, легче скрыть более ужасающие преступления.
Исторические аллюзии - дело рискованное и неблагодарное. В нашем случае, - когда речь идет о временно не слишком разграниченных события, - каких-то не полных двадцать лет, - они неизбежны. В прокурорских сейфах пылятся нераскрытые громкие убийства, жертвы покушений середины 90-х, те, которым посчастливилось выжить, и до сих пор бродят по коридорам власти в поисках справедливости, их обидчики, в основном, наоборот, - устроили себе комфортную жизнь, кто вне государства, кто в его сердце, вполне легально.
Беда в том, что пока эти "скелеты» не вытащили из шкафов на свет Божий, до тех пор и общество не может быть уверенным, что завтрашнее утро не ударит его известием о смерти еще одного неудобного свидетеля. Но в том то и дело, что коррупционный спрут не хочет выпускать из своих щупалец "компру", вшитую в уголовные дела, поскольку каждый, кто считает себя политиком и заботится о собственной карьере, прекрасно понимает, какой капитал скрыто в прокурорских заначках. Придет день, и его можно будет задействовать по своему усмотрению: как инструмент запугивания оппонентов, шантажа или банальной командировки в "отдаленные места". Тот, кто имеет доступ к этому "сокровищу нации", может заткнуть рот эрудированому и харизматичному оппоненту, разрушить любой оппозиционный бизнес, дефамировать честного, обесчестить чистейшего.
Я иногда думаю, - кто в нашей стране обладает эффективными средствами воздействия? И отвечаю, - пожалуй, прокуроры. А если так, то, может, не стоит торопиться с выводами о характере демократических преобразований?
Игорь Гулык