Про корисність змов
Напевно, в ідеалі все мало б бути інакше: за Томасом Пейном, „ті, хто бажає посмакувати свободою, мали... взяти на себе тягар її підтримки”. Однак, на жаль, а, може, на щастя, українське провідництво далеке від світогляду, властивого колись „батькам” американської демократії. На щастя, бо, погодьтеся, дистанція між тамтешнім розумінням свободи (для втікача зі Старого світу) і сприйняття цієї фундаментальної категорії автохтонами, які досі не позбулися дискомфорту „зайвості” у власній домівці, усе-таки відчутна.
До того ж американці (яких чомусь вважають законодавцями демократичних мод) мали перед собою випалене колоніальними, а відтак і громадянськими війнами поле для маневру. Вони писали свої закони з чистого аркуша, натомість в умовах початку ХХІ століття українцям доводиться між краплями дощу минулого і сьогоднішнього, зважаючи на обставини, внутрішні конфлікти інтересів, опінію світової спільноти і на ще чимало чинників, яким несть числа...
Найпроблематичніше, - історія була для нас доброю вчителькою, однак саме її уроки зробили вітчизняну еліту не тільки обережною, а й страхопудливою, не тільки розважливою, але й кон’юнктурною, не тільки хитрою, але й підлою. Нашарування давнього досвіду, загнане у ледь не генний кодекс, містять такі гігабайти інформації про зради, поразки, віроломство, подвійні стандарти, що іноді годі дивуватися тим чи іншим неадекватностям у поводженні вітчизняних політичних персонажів. Візантійщина, непоодиноко присутня навіть у родинних стосунках, є однією з характерних рис нашого п’ємонту, а власний зиск будь-яким робом мотивує політиків на продовження не надто привабливих традицій.
Узагалі, національні ментальні стереотипи передбачають пошук винного у власних поразках. Популярний силогізм про „невістку” - офірного цапа не тільки для вередливих свекрух, але й доволі поважних політиків, - трансформується у своєрідну „теорію змов”, яка знаходить прикладне застосування за будь-якої сприятливої нагоди. Комплекси, виплекані на грунті візантійщини, не дають учасникам діалогу висловитися до решти, відтак ці непроартикульовані, загрузлі у горлі слова набувають інших сенсів, іншої екзистенції несподіваних заяв, починають жити іншим виміром - провокативним, міфологізованим, на межі фолу.
Закритість влади лише сприяє шанувальникам „теорії змов”. Ніхто, звичайно, не закликає розмістити президентську Адміністрацію чи штаби найповажніших політичних сил у наметах на Майдані, але кулуарність, фаворитизм, фобії та химери закодованих стосунків поміж владцями народжують не те що легенди, а цілі епоси на кшталт киргизького Манаса.
Для опонентів, ба навіть для політиків зі союзницьких шанців, ситуація доволі сприятлива. Про що говорили президент з учасниками майбутньої коаліції напередодні - достеменно не відомо. Хоча і прес-служба глави держави, і всі приявні первинно були ідентичними в оцінках: треба щось робити.
Певна річ, жест «показовий». Відтак не зрозуміло, що саме робити…
Але змови чи їхні привиди, назагал, річ корисна. Вони врешті-решт дають виборцям зрозуміти, з ким доводиться мати справу, саме вони, як не дивно, роблять вітчизняну політику прозорішою. Оскільки розплутуючи клубки змов, нащупуючи потаємні зв’язки поміж персонажами, загал таки знаходить істину, аби відтак зважитися на якийсь вибір.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Костянтин Ганов
О полезности заговоров
Наверное, в идеале все должно быть иначе: по Томасу Пейну, "те, кто желает насладиться свободой, должны... взять на себя бремя ее поддержки". Однако, к сожалению, а, может, к счастью, украинское проводничество далекое от мировоззрения, присущего когда-то "отцам" американской демократии. К счастью, поскольку, согласитесь, дистанция между тамошним пониманием свободы (для беглеца из Старого света) и восприятие этой фундаментальной категории автохтонами, которые до сих пор не избавились дискомфорта "излишеств" в собственном доме, все же ощутима.
К тому же американцы (которых почему-то считают законодателями демократических мод) видели перед собой выжженное колониальными, а затем и гражданскими войнами поле для маневра. Они писали свои законы с чистого листа, зато в условиях начала ХХI века украинцам приходится маневрировать между каплями дождя прошлого и сегодняшнего, по обстоятельствам, учитывая внутренние конфликты интересов, реакции мирового сообщества и на еще множество факторов, которым несть числа...
Самое проблематичное - история была для нас хорошей учительницей, однако именно ее уроки сделали отечественную элиту не только осторожной, но и трусоватой, не только рассудительной, но и конъюнктурной, не только хитрой, но и подлой. Наслоения старого опыта загнано в едва не генный кодекс, содержащий такие гигабайты информации об изменах, поражениях, вероломствах, двойных стандартах, что иногда приходится удивляться тем или иным неадекватностям в поведении отечественных политических персонажей. Византийщина часто присутствует даже в родстве, является одной из характерных черт нашего Пьемонта, а собственная выгода мотивирует политиков на продолжение не слишком привлекательных традиций.
Вообще, национальные ментальные стереотипы предусматривают поиск виновного в собственных поражениях. Популярный силлогизм о "невестке" - козле отпущения не только для капризных свекровей, но и достаточно уважительных политиков, - трансформируется в своеобразную "теорию заговоров", которая находит прикладное применение при любой благоприятной возможности. Комплексы, воспитанные на почве византийщины, не дают участникам диалога высказаться до конца, поэтому эти подавленные, увязшие в горле слова приобретают другие смыслы, другую экзистенцию неожиданных заявлений, начинают жить другим измерением - провокационным, мифологизированным, на грани фола.
Закрытость власти только на руку поклонникам "теории заговоров". Никто, конечно, не призывает разместить президентскую Администрацию или штабы уважаемых политических сил в палатках на Майдане, но кулуарность, фаворитизм, фобии и химеры закодированных отношений между властителями порождают не только легенды, а целые эпосы вроде киргизского Манаса.
Для оппонентов, даже для политиков из союзнических окопов, ситуация достаточно благоприятная. О чем говорили президент с участниками будущей коалиции накануне - точно не известно. Хотя и пресс-служба главы государства, и все бывшие там первично идентичны в оценках: надо что-то делать.
Конечно, жест «показательный». Потому что не понятно, что именно делать...
Но заговоры или их призраки, в целом, вещь полезная. Они в конце концов дают избирателям понять, с кем приходится иметь дело, именно они, как ни странно, делают отечественную политику прозрачной. Поскольку распутывая клубки заговоров, нащупывая сокровенные связи между персонажами, общество таки находит истину, чтобы затем решиться на какой-то выбор.
Игорь Гулык