Шарм терпимості
Нині, коли спільнота переводить подих після затяжних політичних перепалок, взаємних звинувачень, а політики цигикають свою улюблену коломийку про те, хто кого надурив 26 жовтня, маємо змогу широко розплющеними очима поглянути на те, що ж відбувалося в Україні упродовж цієї осені.
А майже нічого, - такого висновку можна дійти, зокрема, прискіпливіше проаналізувавши інструментарій, якими послуговувалися головні фігуранти парламентської кампанії. Можливо, якимось із них, цих методів, надавалося менше уваги, іншим випало бути головною зброєю в арсеналі політиків, але асортимент назагал - звичний.
Після інтегрального Майдану і початку війни звичне протиставляння „двох Україн”, нагнітання привиду галицького націоналізму на межі з фашизмом деактуалізувалися як стильові і практичні риси усіх дотеперішніх вітчизняних елекцій. Порівняно з попередніми виборчими перегонами, єзуїтська риторика щодо „розпаду країни” набула нових сенсів, зокрема небезпідставно тицялося пальцем у реальні загрози сепаратизму та зовнішньої інвазії. Питання мови теж випало із козирної колоди. Як і дискусія про європейську перспективу, з якої можна гучно сміятися лише через те, що „патентовані прозахідники” зробили все, аби зачарована Європа перетворилася на втомлену Україною та її проблемами «стару песимістку».
Характерною ознакою минулих виборів стало те, що вони, фактично, були війною олігархічних кланів. У такому випадку розмова про українські вектори не варта й виїденого яйця, оскільки, по-перше, олігархічну країну аж ніяк не чекають у солідаристській Європі, а, по-друге, промислові товстосуми вітчизняного Сходу та Півдня, які раніше остерігалися, як вогню, конкуренції з великим російським капіталом, тепер втратили не тільки цей страх, а й свої статки. Тобто Україна, попри ілюзорні шанси, наразі може вважатися світовою провінцією.
У принципі, Львів теж посилив свій імідж глибокого загумінка. Цього разу обійшлося без запрограмованих „телеспектаклів” про походи тутешніх „наці”, погроми російських культурних центрів і про "підлі плани" виселити усіх неукраїномовних на схід від Хутора Михайлівського. Себто політтехнологи розважливо вирішили собі, що П’ємонт може бути достатнім джерелом інших месиджів, - саме тут, на їхню думку, нацдеми поборюватимуть одне одного, і цього конфлікту цілком достатньо. Зрештою, так і трапилося, не зважаючи на толерантну риторику провідників місцевих БПП, НФ, Свободи і Самопомочі. Внутрішня напруга цього протистояння втілилася у потаємних ходах, у продукуванні підозр та недовіри, а також брудному чорному піарі з усіх таборів.
Що цікаво, загал залишався байдужим до цього багатошарового конфлікту, тому, можливо, ці дочасні вибори виявилися найтолерантнішим електоральним актом за всю історію новітньої державності. Це може звучати парадоксально, позаяк у теле- та радіо ефірі, на газетних шпальтах чи на мітингових майданах точилася завзята боротьба.
Народ мовчав. Отже, не переймався проблемами так званої „еліти”, а якощо й брав до уваги її риторичні вправи, то лише для того, аби перевести їх у площину фольклору. „Джерело влади” дистанціювалося від влади? То чи легітимною є вона?
Ігор Гулик. Ілюстрація: perevodika.ru
Шарм терпимости
Сейчас, когда общество переводит дыхание после затяжных политических перепалок, взаимных обвинений, а политики пиликает свою любимую песенку о том, кто кого обманул 26 октября, можем широко открытыми глазами взглянуть на то, что же происходило в Украине в течение этой осени.
А почти ничего, - такой вывод можно сделать, в частности, придирчиво проанализировав инструментарий, которым пользовались главные фигуранты парламентской кампании. Возможно, каким-то из них, этих методов, придавалось меньше внимания, другим выпало быть главным оружием в арсенале политиков, но ассортимент в целом - обычный.
После интегрального Майдана и начала войны привычное противопоставление "двух Украин", нагнетание призрака галицкого национализма на границе с фашизмом деактуализировались как стилевые и практические черты всех прежних отечественных элекций. По сравнению с предыдущими избирательными гонками, иезуитская риторика относительно "распада страны" приобрела новые смыслы, в частности небезосновательно указывалось на реальную угрозу сепаратизма и внешней инвазии. Вопрос языка тоже выпал из козырной колоды. Как и дискуссия о европейской перспективе, над которой можно громко смеяться только потому, что "патентованные прозападники" сделали все, чтобы очарованная Европа превратилась в уставшую от Украины и ее проблем «старую пессимистку».
Характерной особенностью прошедших выборов стало то, что они фактически были войной олигархических кланов. В таком случае разговор об украинских векторах не стоит и выеденного яйца, поскольку, во-первых, олигархическую страну отнюдь не ждут в солидаристской Европе, а, во-вторых, промышленные толстосумы отечественного Востока и Юга, которые раньше боялись как огня конкуренции с крупным российским капиталом, теперь потеряли не только этот страх, но и свои состояния. То есть Украина, несмотря на иллюзорные шансы, сейчас может считаться мировой провинцией.
В принципе, Львов тоже усилил свой имидж Богом забытого хутора. На этот раз обошлось без запрограммированных "телеспектаклей" о походах здешних "наци", без погромов русских культурных центров и "подлых планов" выселить всех неукраиноязычных восточнее Хутора Михайловского. Политтехнологи рассудительно решили, что Пьемонт будет достаточным источником других месседжей, - именно здесь, по их мнению, нацдемы будут бить друг друга, и этого конфликта вполне достаточно. В конце концов, так и случилось, несмотря на толерантную риторику местных штабов БПП, НФ, Свободы и Самопомочи. Внутреннее напряжение этого противостояния воплотиллсь в потайных ходах, в нагнетании подозрений и недоверия, а также грязном черном пиаре со всех сторон.
Что интересно, общество оставалось равнодушным к этому многослойному конфликту, поэтому, возможно, эти досрочные выборы оказались самым толерантным электоральным актом за всю историю новейшей государственности. Это может звучать парадоксально, поскольку в теле- и радио эфире, на страницах газет или на митинговых площадях шла упорная борьба.
Народ безмолвствовал. Следовательно, не тревожился проблемами так называемой "элиты", а если и принимал во внимание ее риторические упражнения, то лишь для того, чтобы перевести их в плоскость фольклора. "Источник власти" дистанцировался от власти? Тогда легитимна ли она?
Игорь Гулык