Знуджений народ
Так це чи не так, але британська Financial Times колись побачила українців саме такими. Звідти, з Лондона, чомусь не зауважили особливого ентузіазму серед нашого електорату, який, з доброго дива, після років невизначеності, брехні еліт та перманентного зубожіння, мав би радісно голосувати за ті ж обличчя і фактично ті ж гасла. Проблемою дочасних виборів, на думку президента Порошенка, була доконечна потреба усвідомити, що з владою можна робити що завгодно, коли вона не виконує своїх обіцянок, своїх зобов’язань і власне своєї місії. Але проблемою для посполитих став сам вибір, бо асортимент запропонованого очевидно бажав кращого, щоб не сказати, що у тому переліку фігурував, здебільшого, залежалий товар.
Без сумніву, Порошенко має рацію, влаштовуючи цей своєрідний „демократичний тренінг”. І його резони були б ще переконливішими, коли б на політичному кону країни з’явилися справді нові обличчя, а не технологічні заготовки, не вилущені з окремих, доволі одіозних середовищ особи, не „фейс-бук-воїни” з сумнівними репутаціями чи просто з шаленством ідей у молодих головах. Всі вони ще були у владі, а вона, знано, розбещує. Тепер їм залишається лише прагнути до необмеженої влади, яка розбещує абсолютно. А таке бажання, без сумніву, лише сприятиме конкуренції, - що на стиках союзницьких партій і блоків, усередині самої президентської команди. Тож „знуджений народ” стоїть, вочевидь, перед перспективою посилити свою „нудьгу”, і врешті-решт здатися на Боже Провидіння, оскільки воно ж не дає йому бажаних провідників.
Але, видається, не усе так просто. Видається, що якими б не були конфігурації майбутньої коаліції, за ними ховається доволі потужний ресурс для розваг знудженого народу. Усім, у тому числі й політикам, зрозуміло, що з державою слід щось робити, і не просто влаштовувати щорічні виборчі шоу, а бодай поволі, зате ледь не щодня демонструвати, що ця держава їх бодай трохи цікавить як феномен, явище, якщо хочете суб’єкт. Не як джерело втілення своїх захланностей, бізнесових інтересів. Але й як джерело здорових амбіцій.
Тому акурат напередодні електорального акту 26 жовтня й з’явилися розмаїті проекти майбутніх референдумів. По суті, кожен з них має право на існування, позаяк відповість на кілька одвічних запитань, які зависли над нашим тереном чи не від початків незалежності. Кожен з цих плебісцитів, так чи інакше, є спробою переформатування держави, а всі разом засвідчують, що жити в Україні зразка 2014-го не те, що нема бажання, - нема сили.
Я оптиміст до тієї міри, аби не стверджувати, що час після Революції Гідності минув даремно. Ні, Україна пройшла цей шлях, набувши певного досвіду і набивши гуль. Та, на моє скромне переконання, нам все ж слід було б зважено, потираючи здобуті синці, зализуючи рани і дмухаючи на гаряче, сісти і подумати про перспективу.
Одне слово, еліта, перш ніж далі займатися звичними для себе справами політичної конкуренції, мала б виробити чіткі й зрозумілі „знудженому народові” правила цих ігор.
Що потрібно для такого кроку? Відповідь, здається, лежить на поверхні, - політична воля. Погодьтеся, формулювання надто абстрактне, бо коли йдеться про політичну волю, усі позирають на сусіда: Рада - на президента, той - на прем’єра, всі разом - на погодні умови. Потрібен носій цієї політичної волі, її артикулятор, її фанат. І мені особисто не важить, хто стане цим „українським героєм”: Порошенко, прем’єр чи, скажімо, найостанніший депутат з прохідної частини списку тих, хто потрапив до парламенту.
Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru
Скучающий народ
Так это или не так, но британская Financial Times когда-то увидела украинцев именно такими. Оттуда, из Лондона, почему-то не заметили особого энтузиазма среди нашего электората, который вот так, с бухты-барахты, после лет неопределенности, лжи элит и перманентного обнищания, должен весело голосовать за те же лица и фактически те же лозунги. Проблемой досрочных выборов, по мнению президента Порошенко, было, - помимо потребности, - осознать, что с властью можно делать что угодно, если она не выполняет своих обещаний, своих обязательств и по сути своей миссии. Но проблемой для простолюдинов стал сам выбор, потому что ассортимент предложенного очевидно желает лучшего, чтобы не сказать, что в этом перечне фигурирует в основном залежалый товар.
Без сомнения, Порошенко прав, устраивая этот своеобразный "демократический тренинг". И его резоны были бы еще убедительнее, если бы на политическом кону страны появились действительно новые лица, а не технологические заготовки, не вылущенные из отдельных, достаточно одиозных кругов лица, не «фейс-бук-воины" с сомнительными репутациями или просто с неистовством идей у молодых головах. Все они еще не были во власти, а она, известно, развращает. Теперь им остается только стремиться к неограниченной власти, которая развращает абсолютно. А такое желание, без сомнения, будет только способствовать конкуренции, - что на стыках союзнических партий и блоков, что внутри самой президентской команды. Поэтому "скучающий народ" стоит, очевидно, перед перспективой усилить свою "скуку", и в конце концов сдаться на Божье Провидение, поскольку оно не дает ему желаемых лидеров.
Но, представляется, не все так просто. Кажется, что какими бы ни были конфигурации будущей коалиции, за ними скрывается довольно мощный ресурс для развлечений скучающего народа. Всем, в том числе и политикам, понятно, что с государством следует что-то делать, и не просто устраивать ежегодные избирательные шоу, а хотя бы медленно, зато почти каждый день демонстрировать, что это государство их хоть немного интересует как феномен, явление, если хотите субъект. Не как источник удовлетворения своей жадности и бизнес-интересов. Но и как источник здоровых амбиций.
Поэтому аккурат накануне электорального акта 26 октября и появились разнообразные проекты будущих референдумов. По сути, каждый из них имеет право на существование, поскольку ответит на несколько извечных вопросов, которые зависли над нами чуть ли не от начала независимости. Каждый из этих плебисцитов, так или иначе, станет попыткой переформатирования государства, а все вместе покажут, что жить в Украине образца 2014-го не то, что не хочется, - нет возможности.
Я оптимист до той степени, чтобы не утверждать, что время после Революции Достоинства прошло бесследно. Нет, Украина преодолела путь, приобретя определенный опыт и набив шишек. Но, к моему скромному убеждению, нам все же следовало бы взвешенно, потирая полученные синяки, зализывая раны и дуя на горячее, сесть и подумать о перспективе.
Словом, элита, прежде чем дальше заниматься привычными для себя делами политической конкуренции, должна выработать четкие и понятные "скучающему народу" правила этих игр.
Что нужно для такого шага? Ответ, кажется, лежит на поверхности, - политическая воля. Согласитесь, формулировка слишком абстрактная, потому что когда речь идет о политической воле, все смотрят на соседа: Рада - президента, тот - на премьера, все вместе - на погодные условия. Нужен носитель этой политической воли, ее артикулятор, ее фанат. И мне лично не важно, кто станет этим "украинским героем": Порошенко, премьер или, скажем, самый неузнаваемый депутат из проходной части списка тех, кто попал в парламент.
Игорь Гулык