Клейнод Мазепи
Учора виповнилося 305 років з дня народження
Івана Степановича Мазепи
Можна було скільки завгодно говорити про надмірний сентимент Ющенка до історичного минулого України, про „неактуальність” його вимог відновити Батурин чи вшанувати Голодомор. Однак ніхто досі не зміг аргументовано заперечити, що саме цей «невдалий» провідник держави проартикулював уголос речі, які досі видавалися його землякам табуйованими. Так, можливо, й у часи тоталітаризму поодинокі інтелектуали дискутували на кухнях про схожі теми, але ще донедавна, -- мусимо визнати, -- і Голодомор, і УПА, і Мазепа перебували у зоні уваги лише фахівців-істориків. Час од часу, на потребу політичного моменту, ними послуговувалися й не надто чистоплотні „діячі”, здебільшого, із антиукраїнської когорти.
Ми настільки змаліли за час підневільного побуту, що вага історичних проблем тисне на нашу підсвідомість своєю глобальністю, і ми серед суєти інстинктивно відпихаємо їх, намагаємося здрібнити, виштовхнути на другий план. Бо на першому, зазвичай, невлаштованість життя, брак грошей і недобра погода.
Ми надто заклопотані, аби, зупинившись, поміркувати, що відреставрований у Кракові клейнод Мазепи, який повернувся в Україну 2008-го, - то не просто шмат полотна, а утілення шляху нашої державності: від часів, коли з Києвом рахувалася Європа, тремтіла Росія, до запасників, сховків Харківського історичного музею, де той славний прапор поїдала міль. Ми майже ніколи не маємо хвильки, аби розважити, що недаремно шведська королівська родина так ревно оберігає 17 зшитків першої у світі конституції, написаної Пилипом Орликом. Може, не через те, що там вони дуже потрібні, але аби засвідчити свою, хай опосередковану, причетність до глобального історичного процесу.
Нам добре і затишно на своєму „хуторі” настільки, що ми не помічаємо за звичним трибом днів непересічність і велич сучасників. Вони відходять, і, мабуть, справжнє визнання та пошанівок тих, ким могли б уповні пишатися вже, ми віддаємо нащадкам.
Навіть коли випадає нагода розповісти довкіллю, якими ми є насправді, якою величною була наша минувшина, робимо це невміло і неоковирно. Недавно вкотре переглянув „Владику Андрея” і мушу зауважити, що розчарування залишилося враженням від убогості і „сокирної пропаганди” цього „шедевру”. Безсумнівно, ті, хто почув про митрополита уперше, дізналися чимало невіданих досі фактів, але ж, панове, це той випадок, коли оповідач не те що не дістався „зросту” предмета розповіді, але й не намагався здійнятися до нього бодай навшпиньки.
Клейнод Мазепи вже, дякувати Богу, не ховають від публіки. Та чи вийшла вона за сім років після повернення святині зі замкненого кола суєти, аби бодай краєм ока глянути на нього?
Ігор Гулик. Ілюстрація: mazepa.name
Клейнод Мазепы
Вчера исполнилось 305 лет со дня рождения
Ивана Степановича Мазепы
Можно было сколько угодно говорить о чрезмерном сентименте Ющенко к историческому прошлому Украины, о "неактуальности" его требований восстановить Батурин или достойно почтить память жертв Голодомора. Однако никто еще не смог аргументировано возразить, что именно этот «неудачный» лидер государства артикулировал вслух вещи, которые до сих пор казались его землякам табуированными. Да, возможно, и во времена тоталитаризма некоторые интеллектуалы дискутировали на кухнях на похожие темы, но еще недавно, - должны признать, - и Голодомор, и УПА, и Мазепа находились в зоне внимания только специалистов-историков. Время от времени, когда того требовал политический момент, ими пользовались и не слишком чистоплотные "деятели", в основном, с антиукраинской когорты.
Мы настолько измельчали за время подневольного быта, что тяжесть исторических проблем давит на наше подсознание своей глобальностью, и мы среди суеты инстинктивно отталкивает их, стараемся уменьшить, вытолкнуть на второй план. Поскольку на первом, обычно, остается неустроенность жизни, нехватка денег и плохая погода.
Мы слишком заняты, чтобы, остановившись, поразмышлять, что отреставрированный в Кракове клейнод Мазепы, который вернулся в Украину в 2008-м, - это не просто кусок полотна, а воплощение пути нашей государственности от времен, когда с Киевом считалась Европа, дрожала Россия, - в запасники, тайники Харьковского исторического музея, где это славное знамя поедала моль. Мы почти никогда не имеем минутки, чтобы подумать, что недаром шведская королевская семья так ревностно оберегает 17 тетрадей первой в мире конституции, написанной Пилипом Орликом. Может, не потому, что там они уж очень нужны, но чтобы засвидетельствовать свою, пусть опосредованную, причастность к глобальному историческому процессу.
Нам хорошо и уютно на своем "хуторе" настолько, что мы не замечаем за привычной чередой дней незаурядность и величие современников. Они уходят, и, пожалуй, настоящее признание и почитание тех, кем могли бы в полной мере гордиться уже, мы отдаем потомкам.
Даже когда бывает возможность рассказать окружающим, какие мы есть на самом деле, каким величественным было наше прошлое, делаем это неумело и топорно. Недавно в очередной раз пересмотрел "Владыку Андрея" и должен заметить, что разочарование осталось впечатлением от убогости и "топорной пропаганды" этого "шедевра". Несомненно, те, кто услышал о митрополите впервые, узнали немало неведомых до сих пор фактов, но, господа, это тот случай, когда рассказчик не только не дотянулся до "роста" предмета повествования, но и не пытался подняться к нему хотя бы на цыпочках.
Клейнод Мазепы уже, слава Богу, не прячут от публики. Но вышла ли она за семь лет после возвращения святыни из замкнутого круга суеты, чтобы хоть краем глаза взглянуть на него?
Игорь Гулык