Коломийки
На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав: „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.
Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться - нічого не трапиться. Нового.
Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку - опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для свого невдоволення - владу. У результаті - «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»).
Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники президента, наснажені адмінресурсом, галасують про непохитність курсу на «життя по-новому». Своєю чергою, у передчутті виборів, ще навіть неідентифікована опозиція оперує безліччю фактів облудності цих реляцій, зрад та банального крадійства військових тиловиків, тих, хто у міністерствах та відомствах займається фактично мародерством. І те, й інше - цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти - такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.
Електорат наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був другий Майдан, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.
Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку, усвідомлюючи, що вибори можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Тут асортимент найрізноманітніший - від Яроша до Ляшка, від суворих польових командирів із зони АТО до зовсім неадекватних «вічних революціонерів», яких хлібом не годуй, тільки дай щось зруйнувати.
Якщо так трапиться, то чинній владі вже не доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, - урок опозиції. Її просто викинуть із ще ненасиджених крісел, - і це буде, мабуть, найоптимістичніший сценарій.
Ігор Гулик. Ілюстрація: exler.ru
Частушки
На месте большеголовых политологов и ремесленников мелкого пошиба, пытающихся предсказать, что же случится в Украине в ближайшее время, я бы зря не ничего выдумывал. Никколо Макиавелли уже когда написал: "Чтобы узнать, шо должно произойти, достаточно проследить, что уже было... Человеческие дела делаются людьми, которые имели и всегда будут иметь одни и те же пристрастия, а поэтому непременно будут давать одни и те же результаты". Пожалуй, с этого и следует начинать любой прогноз.
Есть проблема страны, склонной к импульсивным поступкам. Есть проблема элиты, не обученной искать новые пути к пониманию с целом. Поэтому первое, что случится - ничего не случится. Нового.
Процесс начался с традиционных для Украины недоразумений среди верхушки. Поэтому имеем эффект концентрических кругов, которые, как волны, спровоцированные камнем на спокойном плесе, охватывают всю гладь, сначала добираясь властных местечковых офисов, а впоследствии "достают" массы. Причем, туземные чиновники, сами того не ведая и не желая, провоцируют "народ" на интерес к политике. Что было во времена кучмовского референдума? Сорванные с работы толпы громоздились на городских площадях или в сельских клубах в знак поддержки не совсем вразумительной для них же идеи. С другой стороны - оппозиция сплачивала сторонников, чтобы помешать организаторам плебисцита. Когда официальные страсти достигли апогея, оба крыла заангажированной массовки поладили между собой и вместе определили очевидный объект для своего недовольства - власть. В итоге - «Que se vayan todos» («Пусть убираются все!").
Старая частушка звучит теперь еще раз. Сторонники президента, вдохновленные админресурсом, вопят о непоколебимости курса на «жизнь по-новому». В свою очередь, в предвкушении выборов, еще даже неидентифицированная оппозиция оперирует множеством фактов лживости этих реляций, измен и банального воровства военных тыловиков, тех, кто в министерствах и ведомствах занимается фактически мародерством. И то, и другое - циничная игра с расчетом на то, что и вовлеченные в нее статистики - такие же циники, как и режиссеры похожих действ. Но, право, это не так.
Электорат пока выжидает, накопляя впечатления и опыт, чтобы вскоре сделать дальновидные и необратимые выводы. Вскоре, потому что политики легкомысленно забыли, что в Украине был второй Майдан, и после него общественность получила практический навык реализации давних обид.
Умеренные из власть предержащих взывают об опасности, осознавая, что выборы могут завершиться тектоническим сдвигом Украины в пользу неожиданных радикальных сил. Здесь ассортимент разнообразный - от Яроша к Ляшко, от суровых полевых командиров из зоны АТО к совершенно неадекватным «вечным революционерам», которых хлебом не корми, только дай что-то разрушить.
Если так случится, то действующей власти уже не придется снова овладевать урок, неосвоенный в свое время, - урок оппозиции. Ее просто выбросят из еще ненасиджених кресел, - и это будет, пожалуй, самый оптимистичный сценарий.
Игорь Гулык