Видання третє, виправлене
Ілюстрація: provce.ck.ua
Я вже не раз писав про вперту послідовність, з якою історія та обставини нав’язують українцям вибір “з-поміж двох зол”, накидають абсолютно чужі національним та й громадським інтересам проекти, змушуючи відтак вдаватися до радикальних корекцій колись обраного шляху. Це справжнісінький фатум країни на роздоріжжі, у центрі цивілізаційного торговиська, країни розшарпаної, поділеної, антагоністичної, - що б там собі не вимріювали високодостойники-ідеалісти.
Я особисто не знаю, як виправити цю прикру історичну обставину: перелік варіантів, пропонований „яйцеголовими” радниками, академіками і двірниками із сусіднього під’їзду, наскільки вичерпний, настільки ж і контраверсійний. Кожен з них, і, зрештою, з нас, бачить свою Україну, і розумування на загал, - це розмова ні про що, про ефемерну країну Оз, якщо бажаєте, а ці пустопорожні балачки дошкулили донеможу.
Все частіше я схиляюся до думки, що слід готувати, і то якомога швидше, третє перевидання нашої державності. Хай це буде „перезавантаженням”, як модно охрестили процес ймовірних змін креативні політтехнологи, хай „переформатуванням”, «перезаснуванням». Назва, зрештою, не мала б уплинути на суть проекту нової національної державності. А сенс, - ось він, на поверхні, - оцінити цінність самого феномену державності, непідлеглості, самостійності, - оцінити до тієї межі, щоб нарешті втямити, що жодні меркантильні, приватні, ідеологічні інтереси не можуть в принципі, керувати вчинками правлячої еліти, якщо вони дисонують із цією фундаментальною категорією. Якщо бажаєте, то наші провідники мали б повернутися до первинного розуміння своєї місії, - перш за все, дбати про те, що їм вручено не з неба, а людською волею, розуміти, що у цій країні вони не просто такі собі урядники на певний час, а ті, хто працює над кресленням ситуації, у якій доведеться жити і їхнім дітям.
Зовні все видається простим і зрозумілим. Однак, не забуваймо, що корумповане, скомпрометоване, зажерте розкошами за наш з вами кошт чиновництво не випарується, не забереться кудись у космос, тим паче ми не зможемо влаштувати йому резервації. Це - найпроблематичніше з питань, бо, пише ж Єжи Лєц: „Воскреснути можуть мертві. Живим важче...”.
Сподіватися, що нинішній політичний бомонд, якось прокинувшись, забуде про набуті, а, може, й вроджені, звички, не доводиться. Він просто не пристосований жити без правового хаосу, оглядаючись на суспільну думку, пам’ятаючи про свої зобов’язання, тим паче банальні службові обов’язки. Як засвідчує досвід, важко знайти механізми впливу на самовпевнену і усталену у своїх поглядах на світ, як на корито, чиновницьку рать, яка, мабуть, навіть в ідеальних умовах знайшла б місце для прокрустового ложа заборон, рогаток та перепон, аби відтак стати біля нього зі свічкою і брати своє.
Отже, залишається альтернатива. Вона полягає у тому, що громадянство мусить виробити свої критерії для пошуку майбутнього провідництва, випробовувати кандидатів на цих засадничих тестах. Разом з цим, паралельно, замислитися над тим, як упливатимемо на своїх обранців, як зможемо контролювати їх, як питатимемо, як, зрештою, усуватимемо тих, хто не впорався.
Це - справді з царини фантазій. Але хто заперечить, що велике бажання, як правило, втілюється у реальність. Може, зараз нам не до того, - війна, розруха... Але чомусь мені видається, що саме криза дає нам шанс.
Ігор Гулик
Издание третье, исправленное
Я уже не раз писал о упорной последовательности, с которой история и обстоятельства навязывают украинцам выбор "между двух зол", набрасывают абсолютно чужие национальным и общественным интересам проекты, заставляя затем прибегать к радикальным коррекцям когда-то выбранного пути. Это настоящий фатум для страны на перепутье, в центре цивилизационного торжища, страны растерзанной, разделенной, антагонистической, - о чем бы там себе не мечтали высокопоставленные идеалисты.
Я лично не знаю, как исправить эту досадное историческое обстоятельство: перечень вариантов, предлагаемый "яйцеголовыми" советниками, академиками и дворниками из соседнего подъезда, насколько исчерпывающий, настолько же и контраверсионный. Каждый из них, и, в конце концов, из нас, видит свою Украину, и общие рассуждения, - это разговор ни о чем, об эфемерной стране Оз, если хотите, а эти пустые разговоры уже надоели до нельзя.
Все чаще я склоняюсь к мысли, что следует готовить, и как можно скорее, третье переиздание нашей государственности. Пусть это будет "перезагрузкой", как модно окрестили процесс вероятных изменений креативные политтехнологи, пусть "переформатированием", «переучреждением». Название, впрочем, не должно повлиять на суть проекта новой национальной государственности. А смысл, - вот он, на поверхности, - оценить ценность самого феномена государственности, неподчиненности, самостоятельности, - оценить до того предела, чтобы наконец понять, что никакие меркантильные, частные, идеологические интересы не могут в принципе, управлять поступками правящей элиты, если они диссонируют с этой фундаментальной категорией. Если хотите, то наши проводники должны вернуться к первоначальному пониманию своей миссии, - прежде всего, заботиться о том, что им доверено не небом, а человеческой волей, понимать, что в этой стране они не просто некие временщики, а те, кто работает над чертежом ситуации, в которой предстоит жить и ихним детям.
Внешне все кажется простым и понятным. Однако, не забывайте, что коррумпированное, скомпрометированное, зажранноек роскошью за наш с вами счет чиновничество не испарится, не улетит куда-то в космос, тем более мы не сможем устроить ему резервации. Это - самый проблематичный вопрос, потому как, пишет же Ежи Лец: "Воскреснуть могут мертвые. Живым труднее...".
Надеяться, что нынешний политический бомонд, однажды проснувшись, забудет о приобретенных, а, может, и врожденных, привычках, не приходится. Он просто не приспособлен жить без правового хаоса, оглядываясь на общественное мнение, помня о своих обязательствах, тем более банальные служебные обязанности. Как показывает опыт, трудно найти механизмы влияния на самоуверенную и устоявшуюся в своих взглядах на мир, как на корыто, чиновничью рать, которая, пожалуй, даже в идеальных условиях нашла бы место для прокрустова ложа запретов, рогаток и преград, чтобы затем встать у него со свечой и брать свое.
Итак, остается альтернатива. Она заключается в том, что общество должно выработать свои критерии для поиска будущего руководителей, испытывать кандидатов на этих основных тестах. Вместе с этим, параллельно, задуматься над тем, как будет влиять на своих избранников, как сможет контролировать их, как спрашивать, как, впрочем, устранять тех, кто не справился.
Это - действительно из области фантазий. Но кто возразит, что большое желание, как правило, воплощается в реальность. Может, сейчас нам не до того, - война, разруха... Но почему-то мне кажется, что именно кризис дарит нам шанс.
Игорь Гулик