Країна глухих?
Ілюстрація: liveinternet.ru
Недоброї пам’яті екс-Батон Янукович йшов на вибори під незабутнім гаслом, яке чомусь дуже скидалося на рекламу фірми слухових апаратів: «Почую кожного!».
У ВФЯ, точніше його штабістів та креейторів рука виявилася легкою. Сам «підслуховувач», звісно, не почув нікого, натомість публіка, марно сподіваючись на результативність праць Маннафорта і К, взяла передвиборчий слоган свого вчорашнього кумира на озброєння. «Почуйте Донбас!», - залунало з усіх-усюд, причому настільки гучно, що навіть адекватні, здавалося б, люди, з поважним політичним стажем та більш-менш незаплямованою репутацією, мов папуги, взялися повторювати його.
Донбас почули. Спробуй-но робити вигляд, що нічого не відбувається, коли говорять ПЗРК, АКМи та інший дзвінкоголосий реманент «мирних мешканців» Сходу.
Донедавна ця лугандонська какофонія закликів до слуху геть глушила певні, можливо, навіть дуже обережні прохання Києва: панове сепаратисти, може, вислухайте й іншу сторону діалогу. У висліді розмови джентльменів не вийшло, натомість трапилися сотні смертей молодих хлопців і бувалих старшин. Тоді столиця зважилася теж говорити мовою опонентів.
Воно б нічого, але якось у бурхливих з’ясуваннях стосунків геть втонув голос Західної України. Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути. А що, галичани, - ви ж самі уважаєте себе «п’ємонтом», то, природно, кладіть на вівтар революцій сили, знання, гроші тощо.
Однак цього разу йдеться вже не про речі набувні, матеріальні. Йдеться про людські життя, - цинічно, - ресурс для задоволення амбітних планів далеких від Львова, Станіславова, Рівного, Луцька політиків. І коли западенці врешті-решт промовили: «почуйте нас», стиха так промовили, апелюючи до совісті, то отримали не зовсім очікувану відповідь.
У пресі (поважній, я б сказав, призначеній для інтелектуалів) зринули псевдоаналітичні публікації з претензіями на оригінальність. Галичан - зауважте, романтиків-соборників, дивакуватих почасти адептів Великої України, звинуватили у тому, що вони самі є... першоджерелом сепаратизму. Згадали усе, - і Андруховича з його емоційною рефлексією про ймовірність «віддання» Донбасу, і навіть Грицака, який, наскільки мені відомо, намагається зліпити докупи актуальний наразі вінегрет ідентичностей сучасної України. Дякувати Богові, забули про Галицьку асамблею часів Чорновола.
Усе це, маємо визнати, присутнє в інтелектуальному дискурсі заходу. Але у дискурсі, не у практиках політичної боротьби, особливо вуличної. Навіть «найрадикальніша» «Свобода» ніколи не говорила про дроблення України, про федералізацію тощо. Її можна зрозуміти, - подоївши Галичину, тепер слід виходити на всеукраїнське пасовище.
Того ж таки дня, коли на шпальтах ДТ з’явився опус Щоткіної, російський ресурс (знову ж таки немаргінальний) опублікував «сеанс альтернативної історії» небезвідомого Вадіма Штепи. Ось що малює уява автора: «На початку весни (вони її так і назвали «Українською весною») вони оголосили про створення Львівської, Тернопільскої та Волинської народних республік. І що всі разом вони об’єднуються у Федерацію Галичина, яка вимагає радикальної євроінтеграції. На вулицях там з’явились чемні «зелені чоловічки» із чорно-червоними стьожками, які спокійно роззброїли міліцію і зайняли оборону довкола своїх міст».
Штепі не відмовиш у польоті фантазії. З єдиною поправкою - на Заході ніколи не протестували (чи, якщо йому так дуже хочеться) захоплювали владу під чужинськими прапорами (до прикладу, польськими). Жоден натівський танк не перетнув кордонів України. Жоден європеєць не воював, як ото Гіркін, Бородай, Пономарьов, на боці повсталого галицького народу. І «200-і» йшли і йдуть тепер не на терени сусідніх держав, сіючи горе у тамтешніх родинах, а в містечка і села Галичини.
Ось у цьому різниця. Проста, гірка, мов сльоза сироти, сувора, як посивілий батько, що втратив сина на досі гейби непочутому Донбасі. Як пасіонарність галичан, які, о диво, вже й не волають, щоб їх почула країна глухих.
Ігор Гулик
Страна глухих?
Недоброй памяти экс-Батон Янукович когда-то шел на выборы под незабываемым лозунгом, который почему-то очень похож на рекламу фирмы слуховых аппаратов: «Услышу каждого!».
У ВФЯ, точнее его штабистов и криейторов рука оказалась легкой. Сам «подслушиватель», конечно, не услышал никого, зато публика, тщетно надеясь на результативность работ Маннафорта и К, взяла предвыборный слоган своего вчерашнего кумира на вооружение. «Услышьте Донбасс», - раздалось отовсюду, причем настолько громко, что даже адекватные, казалось бы, люди, с долгим политическим стажем и более-менее незапятнанной репутацией, как попугаи, взялись повторять его.
Донбасс услышали. Попробуй делать вид, что ничего не происходит, когда говорят ПЗРК, АКМы и другой звонкоголосый инвентарь «мирных жителей» Востока.
До недавнего времени эта лугандонська какофония призывов к услышанью совсем глушила определенные, возможно, даже очень робкие просьбы Киева: господа сепаратисты, может, выслушайте и другую сторону диалога. В конце-концов разговора джентльменов не получилось, зато случились сотни смертей молодых парней и бывалых старшин. Тогда столица решилась тоже говорить на языке оппонентов.
Оно бы ничего, но как-то в бурных разборках совершенно утонул голос Западной Украины. Такова традиция киевских воротил: обычно, когда им хочется овладеть властью, то они апеллируют к Львова, а вот получив желаемое, пытаются сделать вид, что так оно и должно быть. А что, галичане, - вы же считаете себя «пьемонтом», вот, естественно, кладите на алтарь революции силы, знания, деньги и т.п.
Однако на этот раз речь идет уже не о вещах наживных, материальных. Речь идет о человеческих жизнях, - цинично, - ресурсе для удовлетворения амбициозных планов далеких от Львова, Станислава, Ровно, Луцка политиков. И когда западенцы в конце концов сказали: «услышьте нас», тихо так сказали, апеллируя к совести, то получили не совсем ожидаемый ответ.
В прессе (уважаемой, я бы сказал, предназначенной для интеллектуалов) всплыли псевдоаналитические публикации с претензиями на оригинальность. Галичан - заметьте, романтиков-соборников, отчасти даже чудаковатых адептов Великой Украины, обвинили в том, что они сами являются... первоисточником сепаратизма. Вспомнили все, - и Андруховича с его эмоциональной рефлексией о вероятности «отдачи» Донбасса, а также Грицака, который, насколько мне известно, пытается слепить вместе актуальный винегрет идентичностей современной Украины. Слава Богу, забыли о Галицкой ассамблее времен Чорновила.
Все это, надо признать, присутствует в интеллектуальном дискурсе Запада. Но в дискурсе, не в практиках политической борьбы, особенно уличной. Даже «радикальная» «Свобода» никогда не говорила о дроблении Украины, о федерализации т.п. Ее можно понять, - подоив Галичину, теперь нужно выходить на всеукраинские пастбища:).
В тот же день, когда на страницах ЗН появился опус Щоткиной, российский ресерс (опять же не маргинальный) опубликовал «сеанс альтернативной истории» небезызвестного Вадима Штепы. Вот что рисует воображение автора: «В начале весны (они ее так и назвали «Украинской весной») они объявили о создании Львовской, Тернопольской и Волынской народных республик. И что все вместе они объединяются в Федерацию Галичина, которая требует радикальной евроинтеграции. На улицах там появились вежливые «зеленые человечки» с черно-красными ленточками, спокойно разоружили милицию и заняли оборону вокруг своих городов».
Штепе не откажешь в полете фантазии. С единственной поправкой - на Западе никогда не протестовали (или, если ему так очень хочется) захватывали власть, под чужеземными флагами (к примеру, польскими). Ни один натовский танк не пересек границ Украины. Ни один европеец не воевал, как вот Гиркин, Бородай, Пономарев, на стороне восставшего галицкого народа. И «200-е» шли и идут теперь не на территорию соседних государств, сея горе в тамошних семьях, а в города и села Галичины.
Вот в этом вся разница. Простая, горькая, как слеза сироты, строгая, как поседевший отец, потерявший сына за доселе вроде бы неуслышанных в Донбассе. Как пассионарность галичан, которые, о чудо, уже и не просят, чтобы их услышала страна глухих.
Игорь Гулык