Новые переводы с украинского
Сергей ЖАДАН
***
И женщина с челкой темней чернозема,
столько лет оставляя других за кадром,
живет, беззаботно и невесомо,
среди утренних звезд и больших закатов.
Среди листьев и пересохших русел,
среди кровель и журавлиных криков,
среди рек подземных, сплетенных в узел,
среди всех своих снов и фриков.
Она ходит по рынкам и стадионам,
носит флягу в кармане на случай загула.
И я готов сжигать район за районом,
только б она на меня взглянула.
Я готов расстрелять городские трамваи
и в портвейн превратить озерную воду,
лишь бы она, обо мне вспоминая,
писала мне письма про жизнь и погоду.
Я готов перекрыть ее улицу баррикадой,
только бы нам не мешали чужие люди,
потому что мне снова услышать надо
о том, с кем она спит и кого она любит.
Я придумаю новые буквы и стиль небывалый,
я убью всех старых поэтов, которые еще пишут,
лишь бы она забывала все то, о чем знала,
замечая, как тишина застывает на мокрых крышах.
Небеса за ее окном будут все холодней и строже.
Ее память зальет дождем и водой унесет к запруде.
Пусть забывает она обо всем.
Пусть обо мне забывает тоже.
Только пусть я буду последним, о ком она позабудет.
***
Они сели за стол, накрытый на всех,
где темнели бутылки за рядом ряд.
Отключили мобильники, чтоб без помех
слышать только то, что здесь говорят.
Охрана вышла. И свежая мгла
за окном стояла, как океан,
и касалась окон густого тепла,
словно женские пальцы - открытых ран.
Он всем наливал, кто сидел за столом.
Как себе самому, до краев наливал.
Токайские вина и ямайский ром
отражали огней голубых накал.
Наливал и думал: когда теперь
мы еще соберемся за просто так?
Сколько дел провернули мы без потерь,
пока я надиктовывал каждый шаг.
Я их сам крышевал и сам защищал,
я их вел за собой там, где мрак силен,
и горячее солнце я зажигал
на небесной выкройке их знамен.
Молоды и веселы, небриты и злы,
они правят миром, как я их учил,
а сейчас, ненадолго убрав стволы,
глушат ром и мадеру, что так горчит.
Я спасаю каждого словом своим
и делюсь благодатью день ото дня,
я кормлю их и наливаю им,
но кто из них все-таки сдаст меня?
Что за гад на груди моей был пригрет?
Кто накличет измену в тяжелый час
и, твердому слову сломав хребет,
подведет под волыны ментовские нас?
…Самый младший из них, с рубцом в пол-лица,
тот, что джином паленым запивал кокаин,
злился и нервничал, как пацан,
у которого сперли весь никотин,
и кричал ему: босс, ну что за дела?
Мы любого порвем, нам не ведом страх,
неотлучно удача с нами была,
как чужие пули в наших телах!
А тот отвечал, наливая: что ж,
есть удача, но завтра уйдет она,
и едва прижмут, ты им первый сольешь
адреса, телефоны и имена.
И младший молчал, выдохшись весь,
и глядел, словно в шахту, в сырую тьму,
забывая все то, что наплел он здесь,
и что перед тем наплели ему.
…А внизу за окном текла река,
отдаляя пение их и плач.
И огонь далекого маяка
подсвечивал кровли соседних дач,
золотил почерневшие тополя
и машин тонированное стекло,
золотил он все, что дала земля,
все, что будет и все, что уже прошло,
их руки, их взгляды и их слова,
мосты, деревья и небосвод.
Ничто не изменится - только трава
по-другому расти будет каждый год.
Охрана стояла у самых дверей,
их измучил уже их опасный труд,
и смотрела на тени меж теплых дерев,
понимая, кого они стерегут.
А те, словно зная свою судьбу,
добивали бухло, выходили прочь,
и каждый включал свою трубу -
посмотреть, кто звонил ему в эту ночь.
И их нимбы, подобно аварийным огням,
загорались у каждого на спине,
и теперь отовсюду их видно нам -
в тишине, в тумане, на глубине.
***
«Пока проходила и эта весна,
и вода заливала любой просвет,
я все время пыталась, - писала она, -
важное что-то сказать тебе вслед.
Я знала, что рядом тот поворот,
где дорожное ты бережешь тепло
и ведешь остановкам незримый счет.
А все-таки, что же произошло?»
Я менял паспорта один за другим,
защищал сомнительные права,
и по рельсам наматывал я круги,
и переводил чужие слова,
города оставлял я на утро себе,
где хотел, там я и встречал восход,
тишина навстречу моей судьбе
выходила из вязких портовых вод.
Сочинялись новые имена,
и куда б я не ехал порой ночной,
пассажирка, грустящая у окна,
была мне ближе сестры родной.
И когда наступала сырая мгла,
в коридорах воздушных туман разлив -
в южных краях, там, где ты жила,
тяжелые розы циклонов росли,
и ты слушала голос вечерней тоски,
все на свете делала наоборот,
и брали сахар с твоей руки
трамваи, словно домашний скот.
И когда, расшумевшись, мои друзья,
подпевая друг другу немного не в такт,
удивлялись, зачем возвращаюсь я,
я отвечал им примерно так:
«Все, что осталось нам с ней про запас -
время. И только оно всех нас
сводит друг с другом и гонит вперед,
и длится, пока совсем не пройдет».
***
Они сказали: за что ты держишься, брат?
Мало в жизни твоей было бед и утрат?
Мало крови и желчи память хранит твоя?
Спроси прокурора, какая светит тебе статья.
Они утешали: спокойно, париться смысла нет.
Вот тебе все адреса, на самолет билет.
Выплывешь постепенно, ты же не идиот.
Сдал, кого нужно, вовремя - и вперед.
Ты постарел, потому давай без обид сейчас.
Время меняется к лучшему - ты посмотри на нас.
Если сидеть у реки на одном из ее берегов,
однажды вниз поплывут трупы твоих врагов.
Они говорили о семьях и биржевиках,
о траблах с бюджетом и афганских боевиках,
о китайском и польском рынках болтали, что было сил.
Я их сначала слушал, а после заговорил:
Я родился в стране, которой в помине уж нет давно.
Я сам ее уничтожал и сам же пускал на дно.
Я берег ее, эту страну, а про вас речи еще не шло.
Так что не вам мне рассказывать про семейное, блин, тепло.
Я пришел в этот бизнес с улицы, когда еще был совок.
Я знал, что идее равенства тогда уже вышел срок.
Я сжигал кооператоров в восьмидесятых,
в девяностых пошли фирмачи.
Я нигде не учился политэкономии,
и сам никого не учил.
Я торговал чем угодно, устраивала б цена,
газ, древесину, патроны фирма сплавляла одна.
Я завез столько товара через одесский порт,
что когда я по пьяни тонул,
со мною тонул эскорт.
Я зарывал еще теплых банкиров в пригородных лесах.
Я покупал губернаторов, делал деньги на голосах.
И хранит моя память список потерь и утрат.
Видишь, сынок, этот шрам - на меня упал банкомат.
И даже потом, в двухтысячных, когда появились вы -
дети либерализма, всадники без головы,
я топил корабли, словно посуху перейдя босиком моря,
так что Констанца и Варна помнят меня не зря.
И все, что знаете вы про католиков и мусульман -
всего лишь туман, густой прибрежный туман,
и в нем легко затеряться, как вору в толпе людей
или уставшей пехоте среди весенних дождей.
Нет никаких неверных и никаких святых,
нет никаких особенных и никаких простых,
никаких партнеров, сынок, и нет никаких врагов -
есть только наше солнце в тисках вековых снегов.
Есть только наши женщины, разрывавшие нам сердца.
Есть благодарность наша, как ноу-хау творца,
ее-то и чувствует рыба,
когда река промерзает до дна.
Ибо там, где у вас партнерство,
у меня одного - война.
Есть только те, кого мы спасали от следствия и суда,
неважно где они сгинули, неважно даже когда.
Есть только наша радость и опыт нашей души,
а все нюансы ведения бизнеса
ручной гранатой решим.
И что вы мне говорите про доллары и рубли,
если засыпет нас комьями одной и той же земли,
а наша земля, словно вера - она глубока и тверда,
с одной стороны ее - воздух, с другой стороны - вода.
Время вообще не меняется, меняемся только мы,
разбиваясь в говно и, напротив, возвращаясь домой из тюрьмы,
пересекая границы, отдавая свои долги,
и на ваши поминки если кто и придет, так это друзья и враги.
И все, что я говорил им, и что говорили они,
вырывалось из наших глоток и зажигало огни,
и эти огни маяками светили во все концы,
и из тьмы на них выходили
зомби, призраки, мертвецы.
Любить тебя и после смерти
Ты помнишь тот странный дом,
населенный какими-то печальными зомби?
После поисков жилья, ночевок на стульях
и в ванных, после нескольких суток гостиничной печали,
ты касалась пальцами его кирпичей,
и они были теплыми и грубыми,
словно свиная кожа.
Помнишь того старика, что встретился нам на лестнице?
Прижавшись к стене, чтобы пропустить,
он замер, настороженно глядя вслед.
Как он ловил каждое твое движение,
завороженно вглядываясь вверх,
пока в потоках солнца и пыли
вспыхивали твои фарфоровые икры,
горели твои сладкие колени.
Сержант, который вел его дело, спрашивал растерянно и недоверчиво:
- Ну как же так? Месяц! Прошел целый месяц!
Вы что - не замечали, что он пропал, что его нет? Целый месяц?!
- Ну а что, - оправдывался я, - это был лучший месяц в нашей жизни.
- Ну а запах? - не мог успокоиться сержант. - Вы что - не замечали запаха?
- Ну а что, - не соглашался я. - Живые здесь пахнут не лучше.
- Вы знаете, что он умер в постели? Прямо над вами. Разъел собой матрас,
протек на пол. Еще немного - соскребали бы его с потолка.
Сказочное лето начиналось тогда за нашими окнами,
горькие новости передавали по государственному радио,
и если бы я мог умереть, я бы умер под эти новости.
Ты возьмешь мое сердце, когда оно остановится, ты наполнишь
его надеждой, чтобы оно снова забилось в твоих руках.
Что он говорил, глядя тебе вслед?
Что он мог сказать, увидев тебя?
Любить тебя и после смерти.
Я буду любить тебя и после смерти.
Мы ждем ее, чтобы взлететь в воздух,
пробивая в темноте тоннели и ямы.
Давай, старый зомби, двигай конечностями,
подпевай смерти, подыгрывай ей на
разбитом банджо.
Пой о том, что знаешь лучше других.
Время не властно над нами, мы отгоняем его своим пением.
Наша любовь весело бьет в ладоши,
каждый день поливая цветы
на наших могилах.
Перевод с украинского Игоря Белова
Сергiй ЖАДАН
***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
***
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.
Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.
Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.
Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.
Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.
Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.
Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?
Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?
...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,
і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!
Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.
Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.
...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,
золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,
їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.
Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.
Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.
Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.
***
«Доки минала і ця весна,
і вода забивала старий водогін,
я намагалась, - писала вона, -
говорити щось тобі навздогін.
Я знала, що ти десь неподалік,
збираєш складне подорожнє тепло
й ведеш зупинок внутрішній лік.
Але що з тобою насправді було?»
Я міняв свої паспорти,
я захищав сумнівні права,
і переїжджав залізничні мости,
і перекладав випадкові слова,
і залишав на ранок міста,
і зупинявся де тільки хотів,
доки натруджена тиша густа
підіймалася від портів.
Доки вигадувались імена,
доки минала вся ця пора,
і кожна пасажирка сумна
мені була немовби сестра.
І коли туман заливав до тла,
повітряні коридори й стежки,
на півдні, в країні, в якій ти жила,
росли циклонів троянди важкі,
і ти робила все навпаки,
й слухала вночі голоси,
й брали цукор із твоєї руки
трамваї, ніби домашні пси.
І коли мої друзі, без жодних порад
співали мені щось знайоме й гірке,
і питали, чому я вертаюсь назад,
я відповідав приблизно таке:
«І я, і вона, і кожен із нас
наділені часом. І тільки час
поєднує нас і кудись жене
і триває, аж доки весь не мине».
***
Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора які тобі світять статті.
Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.
Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще - подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.
Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:
Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.
Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність - найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.
Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.
Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.
Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви -
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.
І все, що ви знаєте про католиків та мусульман -
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.
Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів -
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.
Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.
Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо де саме вони полягли, неважливо коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.
І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра - вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку - вода.
Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки - це друзі та вороги.
І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.
Любити тебе навіть по смерті
Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.
Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.
Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:
- Ну як же так? Місяць! Пройшов цілий місяць!
Ви що - не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!
- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.
- Ну а запах? - не міг заспокоїтись сержант. - Ви що - не помічали запаху?
- Ну що ж, - не погоджувався я. - Живі тут пахнуть не краще.
- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки - зішкрібали б його зі стелі.
Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?
Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.
Сергей Жадан выступает в Коктебеле. 10 сентября 2011 г. Фото: Анатолий Степаненко (с)
***
И женщина с челкой темней чернозема,
столько лет оставляя других за кадром,
живет, беззаботно и невесомо,
среди утренних звезд и больших закатов.
Среди листьев и пересохших русел,
среди кровель и журавлиных криков,
среди рек подземных, сплетенных в узел,
среди всех своих снов и фриков.
Она ходит по рынкам и стадионам,
носит флягу в кармане на случай загула.
И я готов сжигать район за районом,
только б она на меня взглянула.
Я готов расстрелять городские трамваи
и в портвейн превратить озерную воду,
лишь бы она, обо мне вспоминая,
писала мне письма про жизнь и погоду.
Я готов перекрыть ее улицу баррикадой,
только бы нам не мешали чужие люди,
потому что мне снова услышать надо
о том, с кем она спит и кого она любит.
Я придумаю новые буквы и стиль небывалый,
я убью всех старых поэтов, которые еще пишут,
лишь бы она забывала все то, о чем знала,
замечая, как тишина застывает на мокрых крышах.
Небеса за ее окном будут все холодней и строже.
Ее память зальет дождем и водой унесет к запруде.
Пусть забывает она обо всем.
Пусть обо мне забывает тоже.
Только пусть я буду последним, о ком она позабудет.
***
Они сели за стол, накрытый на всех,
где темнели бутылки за рядом ряд.
Отключили мобильники, чтоб без помех
слышать только то, что здесь говорят.
Охрана вышла. И свежая мгла
за окном стояла, как океан,
и касалась окон густого тепла,
словно женские пальцы - открытых ран.
Он всем наливал, кто сидел за столом.
Как себе самому, до краев наливал.
Токайские вина и ямайский ром
отражали огней голубых накал.
Наливал и думал: когда теперь
мы еще соберемся за просто так?
Сколько дел провернули мы без потерь,
пока я надиктовывал каждый шаг.
Я их сам крышевал и сам защищал,
я их вел за собой там, где мрак силен,
и горячее солнце я зажигал
на небесной выкройке их знамен.
Молоды и веселы, небриты и злы,
они правят миром, как я их учил,
а сейчас, ненадолго убрав стволы,
глушат ром и мадеру, что так горчит.
Я спасаю каждого словом своим
и делюсь благодатью день ото дня,
я кормлю их и наливаю им,
но кто из них все-таки сдаст меня?
Что за гад на груди моей был пригрет?
Кто накличет измену в тяжелый час
и, твердому слову сломав хребет,
подведет под волыны ментовские нас?
…Самый младший из них, с рубцом в пол-лица,
тот, что джином паленым запивал кокаин,
злился и нервничал, как пацан,
у которого сперли весь никотин,
и кричал ему: босс, ну что за дела?
Мы любого порвем, нам не ведом страх,
неотлучно удача с нами была,
как чужие пули в наших телах!
А тот отвечал, наливая: что ж,
есть удача, но завтра уйдет она,
и едва прижмут, ты им первый сольешь
адреса, телефоны и имена.
И младший молчал, выдохшись весь,
и глядел, словно в шахту, в сырую тьму,
забывая все то, что наплел он здесь,
и что перед тем наплели ему.
…А внизу за окном текла река,
отдаляя пение их и плач.
И огонь далекого маяка
подсвечивал кровли соседних дач,
золотил почерневшие тополя
и машин тонированное стекло,
золотил он все, что дала земля,
все, что будет и все, что уже прошло,
их руки, их взгляды и их слова,
мосты, деревья и небосвод.
Ничто не изменится - только трава
по-другому расти будет каждый год.
Охрана стояла у самых дверей,
их измучил уже их опасный труд,
и смотрела на тени меж теплых дерев,
понимая, кого они стерегут.
А те, словно зная свою судьбу,
добивали бухло, выходили прочь,
и каждый включал свою трубу -
посмотреть, кто звонил ему в эту ночь.
И их нимбы, подобно аварийным огням,
загорались у каждого на спине,
и теперь отовсюду их видно нам -
в тишине, в тумане, на глубине.
***
«Пока проходила и эта весна,
и вода заливала любой просвет,
я все время пыталась, - писала она, -
важное что-то сказать тебе вслед.
Я знала, что рядом тот поворот,
где дорожное ты бережешь тепло
и ведешь остановкам незримый счет.
А все-таки, что же произошло?»
Я менял паспорта один за другим,
защищал сомнительные права,
и по рельсам наматывал я круги,
и переводил чужие слова,
города оставлял я на утро себе,
где хотел, там я и встречал восход,
тишина навстречу моей судьбе
выходила из вязких портовых вод.
Сочинялись новые имена,
и куда б я не ехал порой ночной,
пассажирка, грустящая у окна,
была мне ближе сестры родной.
И когда наступала сырая мгла,
в коридорах воздушных туман разлив -
в южных краях, там, где ты жила,
тяжелые розы циклонов росли,
и ты слушала голос вечерней тоски,
все на свете делала наоборот,
и брали сахар с твоей руки
трамваи, словно домашний скот.
И когда, расшумевшись, мои друзья,
подпевая друг другу немного не в такт,
удивлялись, зачем возвращаюсь я,
я отвечал им примерно так:
«Все, что осталось нам с ней про запас -
время. И только оно всех нас
сводит друг с другом и гонит вперед,
и длится, пока совсем не пройдет».
***
Они сказали: за что ты держишься, брат?
Мало в жизни твоей было бед и утрат?
Мало крови и желчи память хранит твоя?
Спроси прокурора, какая светит тебе статья.
Они утешали: спокойно, париться смысла нет.
Вот тебе все адреса, на самолет билет.
Выплывешь постепенно, ты же не идиот.
Сдал, кого нужно, вовремя - и вперед.
Ты постарел, потому давай без обид сейчас.
Время меняется к лучшему - ты посмотри на нас.
Если сидеть у реки на одном из ее берегов,
однажды вниз поплывут трупы твоих врагов.
Они говорили о семьях и биржевиках,
о траблах с бюджетом и афганских боевиках,
о китайском и польском рынках болтали, что было сил.
Я их сначала слушал, а после заговорил:
Я родился в стране, которой в помине уж нет давно.
Я сам ее уничтожал и сам же пускал на дно.
Я берег ее, эту страну, а про вас речи еще не шло.
Так что не вам мне рассказывать про семейное, блин, тепло.
Я пришел в этот бизнес с улицы, когда еще был совок.
Я знал, что идее равенства тогда уже вышел срок.
Я сжигал кооператоров в восьмидесятых,
в девяностых пошли фирмачи.
Я нигде не учился политэкономии,
и сам никого не учил.
Я торговал чем угодно, устраивала б цена,
газ, древесину, патроны фирма сплавляла одна.
Я завез столько товара через одесский порт,
что когда я по пьяни тонул,
со мною тонул эскорт.
Я зарывал еще теплых банкиров в пригородных лесах.
Я покупал губернаторов, делал деньги на голосах.
И хранит моя память список потерь и утрат.
Видишь, сынок, этот шрам - на меня упал банкомат.
И даже потом, в двухтысячных, когда появились вы -
дети либерализма, всадники без головы,
я топил корабли, словно посуху перейдя босиком моря,
так что Констанца и Варна помнят меня не зря.
И все, что знаете вы про католиков и мусульман -
всего лишь туман, густой прибрежный туман,
и в нем легко затеряться, как вору в толпе людей
или уставшей пехоте среди весенних дождей.
Нет никаких неверных и никаких святых,
нет никаких особенных и никаких простых,
никаких партнеров, сынок, и нет никаких врагов -
есть только наше солнце в тисках вековых снегов.
Есть только наши женщины, разрывавшие нам сердца.
Есть благодарность наша, как ноу-хау творца,
ее-то и чувствует рыба,
когда река промерзает до дна.
Ибо там, где у вас партнерство,
у меня одного - война.
Есть только те, кого мы спасали от следствия и суда,
неважно где они сгинули, неважно даже когда.
Есть только наша радость и опыт нашей души,
а все нюансы ведения бизнеса
ручной гранатой решим.
И что вы мне говорите про доллары и рубли,
если засыпет нас комьями одной и той же земли,
а наша земля, словно вера - она глубока и тверда,
с одной стороны ее - воздух, с другой стороны - вода.
Время вообще не меняется, меняемся только мы,
разбиваясь в говно и, напротив, возвращаясь домой из тюрьмы,
пересекая границы, отдавая свои долги,
и на ваши поминки если кто и придет, так это друзья и враги.
И все, что я говорил им, и что говорили они,
вырывалось из наших глоток и зажигало огни,
и эти огни маяками светили во все концы,
и из тьмы на них выходили
зомби, призраки, мертвецы.
Любить тебя и после смерти
Ты помнишь тот странный дом,
населенный какими-то печальными зомби?
После поисков жилья, ночевок на стульях
и в ванных, после нескольких суток гостиничной печали,
ты касалась пальцами его кирпичей,
и они были теплыми и грубыми,
словно свиная кожа.
Помнишь того старика, что встретился нам на лестнице?
Прижавшись к стене, чтобы пропустить,
он замер, настороженно глядя вслед.
Как он ловил каждое твое движение,
завороженно вглядываясь вверх,
пока в потоках солнца и пыли
вспыхивали твои фарфоровые икры,
горели твои сладкие колени.
Сержант, который вел его дело, спрашивал растерянно и недоверчиво:
- Ну как же так? Месяц! Прошел целый месяц!
Вы что - не замечали, что он пропал, что его нет? Целый месяц?!
- Ну а что, - оправдывался я, - это был лучший месяц в нашей жизни.
- Ну а запах? - не мог успокоиться сержант. - Вы что - не замечали запаха?
- Ну а что, - не соглашался я. - Живые здесь пахнут не лучше.
- Вы знаете, что он умер в постели? Прямо над вами. Разъел собой матрас,
протек на пол. Еще немного - соскребали бы его с потолка.
Сказочное лето начиналось тогда за нашими окнами,
горькие новости передавали по государственному радио,
и если бы я мог умереть, я бы умер под эти новости.
Ты возьмешь мое сердце, когда оно остановится, ты наполнишь
его надеждой, чтобы оно снова забилось в твоих руках.
Что он говорил, глядя тебе вслед?
Что он мог сказать, увидев тебя?
Любить тебя и после смерти.
Я буду любить тебя и после смерти.
Мы ждем ее, чтобы взлететь в воздух,
пробивая в темноте тоннели и ямы.
Давай, старый зомби, двигай конечностями,
подпевай смерти, подыгрывай ей на
разбитом банджо.
Пой о том, что знаешь лучше других.
Время не властно над нами, мы отгоняем его своим пением.
Наша любовь весело бьет в ладоши,
каждый день поливая цветы
на наших могилах.
Перевод с украинского Игоря Белова
Сергiй ЖАДАН
***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
***
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.
Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.
Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.
Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.
Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.
Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.
Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?
Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?
...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,
і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!
Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.
Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.
...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,
золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,
їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.
Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.
Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.
Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.
***
«Доки минала і ця весна,
і вода забивала старий водогін,
я намагалась, - писала вона, -
говорити щось тобі навздогін.
Я знала, що ти десь неподалік,
збираєш складне подорожнє тепло
й ведеш зупинок внутрішній лік.
Але що з тобою насправді було?»
Я міняв свої паспорти,
я захищав сумнівні права,
і переїжджав залізничні мости,
і перекладав випадкові слова,
і залишав на ранок міста,
і зупинявся де тільки хотів,
доки натруджена тиша густа
підіймалася від портів.
Доки вигадувались імена,
доки минала вся ця пора,
і кожна пасажирка сумна
мені була немовби сестра.
І коли туман заливав до тла,
повітряні коридори й стежки,
на півдні, в країні, в якій ти жила,
росли циклонів троянди важкі,
і ти робила все навпаки,
й слухала вночі голоси,
й брали цукор із твоєї руки
трамваї, ніби домашні пси.
І коли мої друзі, без жодних порад
співали мені щось знайоме й гірке,
і питали, чому я вертаюсь назад,
я відповідав приблизно таке:
«І я, і вона, і кожен із нас
наділені часом. І тільки час
поєднує нас і кудись жене
і триває, аж доки весь не мине».
***
Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора які тобі світять статті.
Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.
Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще - подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.
Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:
Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.
Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність - найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.
Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.
Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.
Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви -
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.
І все, що ви знаєте про католиків та мусульман -
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.
Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів -
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.
Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.
Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо де саме вони полягли, неважливо коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.
І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра - вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку - вода.
Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки - це друзі та вороги.
І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.
Любити тебе навіть по смерті
Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.
Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.
Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:
- Ну як же так? Місяць! Пройшов цілий місяць!
Ви що - не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!
- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.
- Ну а запах? - не міг заспокоїтись сержант. - Ви що - не помічали запаху?
- Ну що ж, - не погоджувався я. - Живі тут пахнуть не краще.
- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки - зішкрібали б його зі стелі.
Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?
Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.
Сергей Жадан выступает в Коктебеле. 10 сентября 2011 г. Фото: Анатолий Степаненко (с)