Франківськ не з першого крану. 60 метрів по тому
Цього літа ми 2 тижні подорожували Європою, і майже 5000 км розбили на відрізки між важливими містами, де залишались по 2 доби. Майже в кожному з них ми з фотокамерою піднімались на найвищі доступні точки.
І ось тепер - Франківськ з вершечка 60-метрового крану. І виявилось, що для погляду згори наше місто сьогодні є, мабуть, одним з найнецікавіших міст Галичини, і відрізняється від, скажімо Житомира, в основному наколишніми горбами. Бо звідси не відкривається його суть і справжній стан. Ну не любить Франківськ зверхнього погляду, його важко сфотографувати зовні: потрібен допуск зсередини, ментальна акредитація.
Все цікаве загорнуте у широкі сучасні будівлі так, що жодним об'єктивом не розгорнеш, поки не зануришся. Місто-криївка, точніше місто у криївці. Привид Неприступності Станіславівської фортеці досі тут, тобто - назавжди. Просто тепер він опікується співмовним із собою: хмарами і фотографами, яким залишається лише нарікати в унісон з Бродським:
Жаль только, что теперь издалека
мы будем видеть не нормальный купол,
а безобразно плоскую черту.
Но что до безобразия пропорций,
то человек зависит не от них,
а чаще от пропорций безобразья.
У цих сучасних наростах, що нависають і затуляють, місто - ніби тіло сплячої красуні, яку вчасно не розбудили, натомість під'єднали до апарату штучного живлення гамбургерами. І тепер, щоб докопатись до суті - треба розсовувати складки товстої шкіри. А за бетонно-пісочними патлами, покритими метало-керамічним гелем, не видно лиця.
Зате можна вважати процес природнім: чим організм старший, тим більше зайвої ваги. Так само зайво звинувачувати забудівників, бо це - все одно, що скаржитись: "мій домашній песик поводиться, як тварина".
Якшо й можна комусь нині дорікнути - то хіба нашим австро-польським предкам, які не спромоглись набудувати нічого 30-метрового.
І взагалі, той, хто вміє нервуватись назовні, довше тримається, ніж той, хто нервується всередину. Франківськ гірше випускає назовні, а краще тримає в собі. Тому житиме довго. Як прокинеться.
І ось тепер - Франківськ з вершечка 60-метрового крану. І виявилось, що для погляду згори наше місто сьогодні є, мабуть, одним з найнецікавіших міст Галичини, і відрізняється від, скажімо Житомира, в основному наколишніми горбами. Бо звідси не відкривається його суть і справжній стан. Ну не любить Франківськ зверхнього погляду, його важко сфотографувати зовні: потрібен допуск зсередини, ментальна акредитація.
Все цікаве загорнуте у широкі сучасні будівлі так, що жодним об'єктивом не розгорнеш, поки не зануришся. Місто-криївка, точніше місто у криївці. Привид Неприступності Станіславівської фортеці досі тут, тобто - назавжди. Просто тепер він опікується співмовним із собою: хмарами і фотографами, яким залишається лише нарікати в унісон з Бродським:
Жаль только, что теперь издалека
мы будем видеть не нормальный купол,
а безобразно плоскую черту.
Но что до безобразия пропорций,
то человек зависит не от них,
а чаще от пропорций безобразья.
У цих сучасних наростах, що нависають і затуляють, місто - ніби тіло сплячої красуні, яку вчасно не розбудили, натомість під'єднали до апарату штучного живлення гамбургерами. І тепер, щоб докопатись до суті - треба розсовувати складки товстої шкіри. А за бетонно-пісочними патлами, покритими метало-керамічним гелем, не видно лиця.
Зате можна вважати процес природнім: чим організм старший, тим більше зайвої ваги. Так само зайво звинувачувати забудівників, бо це - все одно, що скаржитись: "мій домашній песик поводиться, як тварина".
Якшо й можна комусь нині дорікнути - то хіба нашим австро-польським предкам, які не спромоглись набудувати нічого 30-метрового.
І взагалі, той, хто вміє нервуватись назовні, довше тримається, ніж той, хто нервується всередину. Франківськ гірше випускає назовні, а краще тримає в собі. Тому житиме довго. Як прокинеться.